Як Росія перехоплює вирішення конфлікту в Сирії

Президенти Росії, Туреччини та Ірану у Сочі обговорюють закінчення сирійської війни, а перед тим на консультації до Росії приїздить сирійський президент Асад. Разом вони обговорюють поствоєнне майбутнє країни: нову конституцію та вибори.

Сили «Ісламської держави» в Сирії  розгромлені, а опозиція до режиму Асада, зокрема, армія повстанців ослаблена.

Пропагандистські російські медіа по суті звітують про близьке завершення 6-річної громадянської війни.  Переговори повстанців у Женеві, до яких долучені США та ООН — росіяни називають такими, де беруть участь невпливові сирійські політичні мігранти, на противагу реальним польовим командирам, які приїздять до столиці Казахстану Астани, де Росія облаштувала альтернативний майданчик для перемовин  і дозволяють собі ігнорувати наміри Саудівсьої Аравії, яка майже 5 років фінансує сирійську опозицію,  долучитися до миротворчого процесу.

Чи справді сирійська війна добігає до кінця? Чи можуть Росія, Туреччина та Іран самотужки, без участі Заходу, вирішити майбутнє сирійського народу? На прохання Громадського це аналізує експерт-міжнародник Олександр Мішин. Цей процес є особливо цікавим і для українців, які можуть проаналізувати, як саме Росія окрім ведення бойових дій, перехопила дипломатичний процес, фактично усунувши Захід від ухвалення рішень.

Громадянська війна в Сирії — один з найкривавіших епізодів «арабської весни». Кількість людських жертв уже досягла майже півмільйона осіб, половина населення країни змушена була втекти.

Головною подією листопада 2017 року стала остаточна перемога збройних сил президента Сирії Башара Асада та його союзників над бойовиками «Ісламської держави». З падінням останнього оплоту джихадистів, міста Бу-Камаль, 98% території Сирії звільнили від тих, кого уряд називає «терористичними елементами». Фаза активних військових дій завершилася, настає період постконфліктного врегулювання сирійської кризи.

Близькосхідна шахівниця

Знищення осередків «Ісламської держави» вирішило лише одну проблему з безлічі, що постали перед Сирією. На порядку денному — складні питання політичного врегулювання. Серед іншого, це й майбутнє Башара Асада, і параметри перехідного періоду в країні, розробка нової конституції та проведення виборів до органів сирійської влади.

Водночас потрібно зберігати режим ефективного припинення вогню, надавати гуманітарну допомогу постраждалим від бойових дій і забезпечувати людей електрикою і водою. Ще одне гостре питання: де знайти гроші для відновлення вщент зруйнованих сирійських міст, зокрема, Алеппо та колишньої столиці Халіфату «Ісламської держави» — Ракки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Обличчя сирійської війни — СПЕЦПРОЕКТ

Зруйновані будівлі та залишки мечеті у сирійському місті Ракка, 22 жовтня 2017 року Фото: EPA-EFE/YOUSSEF RABIH YOUSSEF

На лідерство в процесі постконфліктного відновлення в Сирії претендують два табори. У першому — прибічники президента Башара Асада, його давні союзники Росія та Іран, а також Туреччина, що долучилася до них. Ця трійця прагне відігравати провідну роль у сирійському врегулюванні.

Кожен з учасників угрупування переслідує власні інтереси, але їх згуртовує бажання зберегти Сирію в цілісному вигляді. Кремль убачає в Сирії стратегічного союзника й чи не останнього сателіта на Близькому Сході. Для Москви збереження при владі режиму Асада ще й питання виживання режиму президента Володимира Путіна. Якщо Асад збереже посаду керівника країни, це стане провалом проекту «арабська весна» й демократизації регіону. Це стане великою геополітичною й моральною перемогою російського уряду, що мислить категоріями традиціоналізму та консерватизму. Також, зберігши правлячий сирійський режим, росіяни матимуть дві військові бази в регіоні — Тартус і Хмейнім. Не кажучи вже про гарантії виконання збройних контрактів на 4 мільярди доларів, під якими підписався Асад.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Річниця війни в Сирії: 10 підсумків про «глобальне поле бою»

Тегеран — давній союзник режиму Асада, ставку на нього зробив ще покійний аятола Хомейні. Іранські стратеги вважають Сирію ледь не своєю провінцією та готові докладати будь-яких зусиль, аби Іран мав вихід до Середземного моря. Тегеран домігся цього дорогою ціною: у війні в Сирії загинули понад тисяча солдатів та офіцерів Корпусу вартових ісламської революції, не кажучи про численні втрати серед бійців проіранського угруповання «Хізбалла», яке також воює на боці Асада. Навіть у скрутних для себе умовах міжнародних санкцій іранці надали Сирії фінансову допомогу на 15-17 мільярдів доларів.

Дещо осторонь у «трійці» стоїть Туреччина. Вона тривалий час була ледь не головним супротивником режиму Башара Асада й підтримувала сунітських побратимів з демократичної і не надто демократичної сирійської опозиції. Це вписувалося в американську стратегію щодо Сирії. Проте після подій горезвісного військового путчу в Туреччині в липні 2016 року, та переорієнтації Вашингтона на військову підтримку сирійських курдів, президент Реджеп Ердоган почувався зрадженим і вирішив діяти окремо. Відтак турки сформували так званий пояс безпеки на кордоні між Туреччиною та Сирією, а також реалізували операцію «Щит Євфрату», щоб розділити сирійську курдську «федерацію» на два окремих анклави.

Турки як ніхто інший зацікавлені в цілісній Сирії та примиренні в цій країні, бо через потоки біженців (їх у Туреччині майже 2,5 мільйони), а також конфлікт з Москвою потерпає турецька економіка. Ердоган розуміє, що може не втримати владу у 2019 році, тому вже зараз потрібно активно діяти.

Другий не менш впливовий табір — це держави, що гуртуються довкола переважної більшості сирійської опозиції. Ідеться про Саудівську Аравію, Катар, Єгипет і Йорданію. Вони інакше бачать майбутнє Сирії, і без залучення цих країн до процесу мирних переговорів годі й сподіватися на стабільність у Сирії. Ці держави є сунітськими, вони відстоюють концепцію необхідності приходу до влади в Сирії саме сунітів і зменшення впливу шиїтів. Дамаск для них — одна з окупованих іранцями столиць арабського світу, а цьому необхідно покласти край. Заради цього вони ладні розділити Сирію в її існуючих кордонах, аби лише зупинити поширення «шиїтської зарази», як вони про це кажуть. Окрім етно-релігійних міркувань, арабські побратими втручаються в сирійську кризу, щоб захистити проекти транспортування енергоносіїв з Перської затоки до Європи.

Ще одне питання — курдське. Головними лобістами інтересів сирійських курдів виступають США та Ізраїль — нині головні союзники народу, який претендує на достойне місце в політичній конфігурації майбутньої Сирії.

Військова підтримка Вашингтоном курдських Сил народної самооборони (СНС), які в жовтні 2017 року визволили Ракку від ісламістів, штовхнула Анкару в обійми Москви. Уже після Саміту «трійки» в Сочі, президент США Дональд Трамп вирішив відновити альянс з турками, заявивши, що припиняє надання військової допомоги сирійським курдам. Але для серйозного впливу на Туреччину, яка дедалі більше орієнтується на Кремль, цього замало. Той, своєю чергою, хоче бути головним гравцем у сирійському питанні.

Члени курдських Сил народної самооборони (YPG) з сирійськими біженцями біля турецько-сирійського кордону у місті Тель-Аб'яд, Сирія, 23 червня 2015 року Фото: EPA/SEDAT SUNA

Саміт у Сочі — друга «Ялта»​?

Російські експертні кола вже встигли наректи саміт у Сочі позитивним завершенням циклу «блискучих дипломатичних зусиль Москви в напрямку врегулювання сирійської кризи». Ідеться про переговори в Астані в грудні 2016 року, створення зон деескалації в Сирії, проведення консультаційних зустрічей Росія-Іран-Туреччина на рівні голів МЗС і Генеральних штабів, та, власне, переговори Путіна й Асада напередодні сочинського саміту. Тепер Росія буцімто модератор мирного процесу в Сирії. А образ Путіна-миротворця можна активно використовувати в передвиборчій компанії в травні 2018 року.

ЧИТАЙТЕ ТАКО Життя після Алеппо: про що домовились влада і опозиція Сирії на перемовинах в Астані

Претензії на лідерство кремлівська пропаганда обґрунтовує порятунком Асада — якби не російські війська,  режим зазнав би нищівної поразки. На початку російського збройного втручання у вересні 2015 року його уряд контролював лише чверть території країни, а до падіння Дамаска в руки опозиції лишалося 3-4 тижні. Російські військові завдали 92 тисячі авіаударів крилатими ракетами «Калібр» по бойовиках і змогли втримати Асада при владі. Якби не росіяни, під його контролем лишилася б в ліпшому випадку західна провінція Латакія. У гіршому — він міг повторити долю лівійського лідера Муаммара Каддафі, жорстоко вбитого розлюченими опонентами. Тоді Сирія могла б розпастися на безліч ворогуючих анклавів за лівійським сценарієм.

Кремлівська пропаганда запевняє, що російські війська врятували режим Асада у Сирії від нищівної поразки (на фото — російський президент Путін (ліворуч) та президент Сирії Башар Асад від час зустрічі у Сочі, Росія, 20 листопада 2017 року) Фото: EPA-EFE/MICHAEL KLIMENTYEV/POOL

Тепер росіяни хочуть закріпити свої військові перемоги політичними, реорганізувавши Сирію відповідно до власних забаганок. Мета Москви — замкнути на собі всі дипломатичні зусилля з урегулювання сирійської кризи. Для цього, по-перше, вони прагнуть закріпити за Астаною статус головного переговорного майданчика сирійського врегулювання, позбавивши цього статусу Женеву. Уже зараз активно просувається теза, що реальні рішення ухвалюються в Астані, де присутні справжні польові командири, тоді як до Женеви їздять сирійські політичні мігранти, що не мають реального впливу на події в Сирії. По-друге, Росія прагне закріпити за Сочі статус міста, де проводитимуться консультації всіх сторін щодо вироблення тексту нової конституції Сирії. А це вже претензія на те, що саме російський варіант конституції розглядатимуть як відправний у переговорному процесі. По-третє, Росія хоче, щоб Туреччина визнала легітимність режиму Асада й установила з ним прямі контакти.

Саме тому Володимир Путін запросив до Сочі лідера Ірану Хасана Рухані й президента Туреччини Реджепа Ердогана — вони стали його активними апологетами в просуванні моделі «нової Сирії», яка включатиме й президента Асада. Спільна заява «трійки» за підсумками сочинського саміту проливає світло на їхнє бачення майбутнього країни. Сторони наполягають на відновленні єдності Сирії та досягненні політичного врегулювання шляхом інклюзивного, вільного, справедливого й керованого самими сирійцями процесу. Заразом він має охопити всі сегменти сирійського суспільства та складатися з двох елементів: схвалення конституції, яку підтримуватиме сирійський народ, а також проведення вільних і справедливих виборів.

Уже відомі певні контури базових положень нової сирійської конституції, розробленої росіянами. Сирія більше не буде  «Сирійською арабською республікою» й перетвориться просто на «Сирійську Республіку». Це реверанс у бік курдів та іранців. Також на їхню користь має відбутися децентралізація державної влади в країні: Сирія, ймовірно, стане національно-етнічною федерацією. Щоб задовольнити Анкару, запропонували трансформувати Сирію у парламентсько-президентську республіку, де суніти отримають набагато більше важелів впливу на політичні процеси. Не забули росіяни й про себе: щоб запобігти зростанню впливу ісламістів, Сирія має лишитися світською державою.

Найближчим часом буде скликаний Конгрес сирійського національного діалогу в Сочі, де обговорюватимуть текст нової конституції. Важливо відзначити, що перелік учасників цього конгресу узгоджуватиметься лише Москвою, Тегераном та Анкарою. Отже, вони хочуть лише втрьох тримати під контролем процес, з обмеженим залученням навіть представника ООН з сирійського врегулювання Стефана де Містури, хоча це йде врозріз із резолюцією 2254 Ради Безпеки ООН. Тож можна говорити про підрив комплексних міжнародних зусиль з розв’язання сирійської кризи, зокрема, ігнорування інтересів таких держав, як США, Ізраїль і монархії Перської затоки, не кажучи вже про саме ООН. Подібні однобічні дії «трійки» викликають роздратування й виглядають зухвалими. Отже, «Сочі-2017» — це аж ніяк не «Ялта-1945», коли міжнародна спільнота була монолітною. Про відсутність одностайності в сирійському питанні найяскравіше свідчать рішення іншого саміту, що паралельно з сочинськими зустрічами відбувався в Ер-Ріяді.

Зліва направо: президент Туреччини Реджеп Ердоган, президент Росії Володимир Путін та лідер лідера Ірану Хасан Рухані під час зустрічі у Сочі, Росія, 22 листопада 2017 року Фото: EPA-EFE/MICHAEL KLIMENTYEV/POOL

Саудівська відповідь «сочинській трійці»

У той час як Москва позиціонує себе безальтернативним центром повоєнного політичного врегулювання в Сирії, своє слово прагне сказати Саудівська Аравія. Більшість політичної та збройної опозиції в Сирії лишається у фарватері впливу цієї та інших арабських держав. Це засвідчило проведення 22-24 листопада Конференції платформ сирійської опозиції в столиці Саудівського королівства, так званий «Ер-Ріяд-2». У заході брали участь 144 делегати, що презентували Національну коаліцію опозиційних і революційних сил Сирії, вищий комітет з переговорів, польових командирів, незалежних сирійських представників та платформу «Каїр». Прибічників росіян теж запросили на подію, але ті проігнорували її. Натомість спеціальний посланець ООН Стефан де Містура на конференцію прибув.

Консультації в Ер-Ріяді скликали для узгодження позицій різних груп сирійської опозиції перед проведенням 8 раунду міжсирійських переговорів у Женеві під егідою ООН. Уперше в історії переговорного процесу домовилися про формування єдиної делегації сирійської опозиції, що включатиме 36 осіб на чолі з Насром аль-Харірі. Водночас 8 мандатів у делегації надані представникам платформ «Каїр» і «Москва». Ер-Ріяд лишається виваженим і дипломатичним стосовно росіян, і не хоче їх ігнорувати. Також узгоджено формулу, відповідно до якої на переговорах рішення може бути ухваленим, якщо його підтримають 75% делегатів.

Ухвалена за підсумками конференції заява, близька до заяви сочинської «трійки» в питанні територіальної цілісності Сирії та необхідності врахування її багатонаціональності та мультикультурності.

Проте є три відмінних положення. По-перше, це цілковите небажання сирійської опозиції визнати можливість залишити Башара Асада при владі, тим паче надати йому вагому посаду в політичній системі «нової Сирії». По-друге, визнання, що перехідний процес неможливо запустити без реструктуризації органів державної безпеки Сирії. По-третє, необхідність перенесення всіх подальших дискусій щодо політичного майбутнього Сирії виключно в межі «женевського формату».

Також «Ер-Ріяд-2» закликав припинити дискримінаційну політику щодо курдів, таким чином фактично освятив існування Федерації Північної Сирії — Рожави, що нині охоплює кантони Афрін, Шабха, Кобані, Тель-Аб’яд, Хасаку, Камишли, не кажучи вже про зону контролю курдських Сил Народної Самооборони, яку вони здобули після розгрому «Ісламської держави» в Рацці.

Отже, арабські монархії теж мають своє бачення Сирії та пропонують власні підходи на перемовинах, що істотно різняться від позиції «сочинської трійки». Ураховуючи це, не можна казати про абсолютне політичне домінування Москви в «сирійському питанні».

Схоже, Сирія й надалі буде полем запеклої боротьби між різними впливовими гравцями. Мир і безпека наразі залишаються для сирійців лише мрією.