«На моєму прикладі видно, чому люди в Криму не висловлюють відкрито свою позицію», — Володимир Балух

Ми познайомились із Володимиром Балухом влітку 2016 року, коли журналістка hromadske Юлія Стець поїхала до маленького села Серебрянка на північному заході Криму. Коли в Києві та інших містах у 2013 році почалися масові акції протесту, Володимир вивісив над своїм будинком український прапор, який був там і після російської окупації Криму. Він відмовився від російського громадянства і жив у Криму лише з українськими документами.

Саме така відверта проукраїнська позиція стала приводом для його арештів, переслідування з боку російських силовиків та засудження до 5 років позбавлення волі.

Володимир Балух повернувся з російського полону 7 вересня 2019 року, серед 35 українців, яких віддали в межах великого обміну полонених.

Напередодні нового великого обміну Наталка Гуменюк поговорила з Володимиром Балухом про те, як це — бути українцем в анексованому Криму та політв'язнем у російській тюрмі, та про життя після полону.

Володимире, чим ви займаєтесь зараз?

Як на мене, то нічим не займаюсь, бо займатись для мене — це робити щось руками, фізично, сіяти, на тракторі... Ну насправді обживаюсь у Києві, створили Український центр запобігання катуванням.

Я ніколи не сидів в українських тюрмах, от тільки в російській, і не можу сказати, що я обізнаний в умовах, в яких там перебувають люди, і взагалі як розбудовано ставлення до в’язнів, дотримання прав і свобод людських. Але усвідомлюю, що не дуже відрізняється від російської, бо українська пенітенціарна система і російська ФСВП (Федеральна служба виконання покарань — ред.) вийшли з однієї системи — радянської. І саме тому, щоб виправити цю ситуацію, принаймні намагатися зробити більш людським ставлення до людей, які за ґратами, до честі, до гідності, створили цей центр.

Зараз ми чекаємо на ще один великий обмін, вже пов’язаний із Донбасом. Ви були вже під слідством, під домашнім арештом, коли був останній великий обмін на Донбасі. Це було перед Новим роком два роки тому. Ви тоді взагалі уявляли, що можете опинитися в тій самій ситуації?

На той момент я вже рік просидів у СІЗО, мене перевели під домашній арешт і я перебував в будинку мами. Дивився по телевізору, як це відбувалось, як хлопці з Харкова прилетіли до Києва. Тоді, коли дивися, ну ніяк із собою не пов’язував, бо тоді ж міняли людей з Донбасу, які потрапили в полон.

Була велика радість, що люди, нарешті, повернулись додому. Я вдивлявся в їхні обличчя, намагався прочитати, наскільки це важко — перебувати там. І, знаєте, тоді була надія така, що підуть обміни, що розблокується цей процес. Але з часом я зрозумів, що це такі примарні надії, що Кремль, який уособлює Путін, просто накопичує «банк» для виторговування собі якихось преференцій, поступок.

А коли обмінювали вас, як ви дізналися і що відбулося? Як ви познайомилися з іншими політв’язнями?

З іншими політв’язнями я познайомився під час самого обміну, в автобусі, в якому нас із Лефортово везли до літака. Женю Панова я знав особисто, ми з ним перетинались у СІЗО в Сімферополі. Чесно скажу, не впізнав його, бо він дуже схуд порівняно з тим, яким я його бачив раніше. Звичайно, Сенцова, Кольченка знав, Клиха, Сущенка, Карпюка, тому коли зайшов і побачив ці обличчя — здивувався, що саме таким складом нас обмінюють.

Дізнався, що буде обмін, коли мене привезли в Лефортово. Прийшов підполковник і сказав: «Я тобі зараз зроблю пропозицію, від якої ти не зможеш відмовитись» і вручив мені якогось папірця, на якому був зразок заяви на помилування.

А ви ж не просили помилування і не планували цього робити?

Не просив. Спочатку я намагався виторгувати можливість поспілкуватись із адвокатом або з консулом, але він сказав, що ні, і що є три хвилини на роздуми: або пишу цю заяву, або конвой чекає і я їду назад. Кажу: значить, тоді їдемо назад, бо якби я міг писати такі папірці, я б у тюрмі не опинився. І після цього мені стало зрозуміло, що тут відбувається певна гра, і незалежно від того, що я відповім, все одно відбуватиметься все так, як їм наказали. Це було 16 серпня, а потім, до 7 вересня, був повний вакуум.

Мене помістили в одиночну камеру в Лефортово. До цього в Торжку (виправна колонія №4, Торжок Тверської області — ред.) в штрафному ізоляторі, але навіть там була можливість поспілкуватись з тим, хто сидів поруч. А в Лефортово таким чином влаштовано, що ти сидиш в повному вакуумі, геть ні з ким не спілкуєшся, просто сидиш. І ти розумієш, що тебе привезли сюди з приводу обміну, але далі проходить день, другий, третій, і нічого не відбувається. Тобі приносять тричі на день якусь їжу і все. І впевненості, що це закінчиться обміном, не було до останнього моменту.

Пам’ятаєте, про що говорили з іншими політв’язнями?

В автобусі ми сиділи по одному під вікном, а поруч із кожним сидів ФСБшник у масці. Коли завели мене, я сів на сидіння, потім встав і почав спілкуватись із хлопцями.

Позаду сидів Женя Панов, і він мені: «Привіт! Пам’ятаєш мене?», а я бачу обличчя знайоме, але Женю пам’ятав із таким обличчям великим, а тут сидить худий підтягнутий хлопець. Кажу — да, а сам думаю: зараз я згадаю, хто ж це. Привітався з Олегом, із Сашком Кольченком, із Романом Сущенком, познайомився з Грибом, з Артуром Пановим, Бекіров сидів на першому сидінні, я з ним також познайомився. А потім кажу: «А де Женя Панов? Нема?», а Женька каже: «А я хто?».

А вже в літаку говорили?

Звичайно. Коли ми були у Внуково, то зайшов начальник Лефортово і зачитав про помилування, а ми співали гімн України і казали йому, що на якій підставі і хто писав про помилування? Він зачитав і пішов, а нас після цього посадили в літак.

Ви через колегу з Крим.Реалії передали запитання до президента Зеленського під час пресмарафону про те, як можна використовувати певний досвід у перемовинах із Кремлем, зокрема щодо обміну. Чи отримали ви відповідь?

Питання було: чому не використовується досвід політв’язнів під час перемовин. До того часу ми вже багато часу перебували в Україні, і я вважаю, що такий досвід для держави був би корисним у цих контактних групах під час перемовин.

Ви спілкувалися з кимось із влади? Вас про щось запитували?

Ми певним чином комунікуємо з Міністерством у справах ветеранів і тимчасово окупованих територій, з пані Оксаною Колядою, з офісом Омбудсмена спілкуємося досить так щільно. З главою МЗС, із Пристайком, спілкувались, і досить така цікава, ґрунтовна була бесіда.

У вас є відчуття, що є кому подзвонити, якщо виникне якась проблема?

Мені є кому подзвонити, але не знаю, чи скористаюсь колись.

Після останнього великого обміну були певні проблеми. З одного боку, були політв’язні, що казали: «Нам держава нічого не винна, ми самостійні люди», з іншого боку, були питання щодо допомоги. Які, на вашу думку, питання має вирішити держава для колишніх політв’язнів?

Я можу сказати особисто за себе. Я не вважаю, що держава винна мені і має зробити щось більше. Це точно не так. Як на мене, потрібна допомога лише в двох питаннях — вирішити проблему з житлом і проблему з працевлаштуванням.

Ви повісили жовто-блакитний прапор на своєму будинку в уже анексованому Криму, і це виглядало як виклик. Цю історію розповіла моя колега, журналістка hromadske Юля Стець. Вона дійсно дуже переживала, наскільки це ризиковано для вас, якщо історія стане публічною. Коли вас затримали, ми всі в Києві в редакції дуже сильно переживали — нам здавалося, що ми зробили щось не так.

Ні, насправді це не так. Я живу за принципом «Роби, що повинен робити, і будь що буде».

Світ несправедливо влаштований, і я, в тому числі, винний у тому, що відбулося з Кримом. Оця агресія російська, люди, що радо бігли на референдум — я це бачив і, можливо, щось недостатньо зробив, можливо, міг більше зробити, щоб цього не відбулось. Це зона моєї відповідальності, і тому, якщо відверто, якби повторилась історія і, знаючи, як усе відбудеться, все одно робив би те саме.

Я зміг собі дозволити отакий відкритий прояв спротиву, а багато людей з різних причин не можуть от так відкрито висловлюватись. І на моєму прикладі видно — чому.

Як побудували вашу справу? За що ви все це пройшли?

Насправді прапор я вивісив ще в грудні 2013 року на підтримку Майдану, Революції Гідності, і просто не знімав. Коли відбувались події так званої «Кримської весни», мене хотіли примусити зняти цей прапор всілякими методами.

Спочатку затримали за невиконання на три дні і ще присудили 500 рублів штрафу, начебто за невиконання якихось законних вимог поліцейських. Потім приїхали зривати прапор, під вигаданим приводом проводили в мене обшук і викрали паспорт громадянина України. Через сім місяців був знову обшук, після якого відкрили справу, спочатку адміністративну з покаранням відсидіти 10 діб в ізоляторі тимчасового тримання, а потім кримінальну справу, і за одне й те саме діяння двічі покарали.

Я рік судився з ними. Мені постійно озвучували: або знімай прапор і їдь з Криму, або дограєшся до в’язниці. По-перше, я нічого протизаконного не робив і мене не було за що ув’язнювати, а по-друге, дуже не хотілось, щоб якась мерзота тебе видавлювала. Я їм так в очі і казав: що ж ви сподіваєтесь, що ми всі поїдемо і я свою землю залишу на таких, як ви? Навіть не сподівайтеся. І потім вже я зрозумів, що мене так чи інакше зрештою заґратують, але не думав, що це буде так.

Як ви спілкувалися зі своїми односельчанами? Ви ж їх знали.

Я просто геть ні з ким не хотів спілкуватися. І було, що нікуди не виходив, вдома своїм займався і з людьми намагався якомога менше взагалі про щось спілкуватися.

Найбільше, що вразило мене — як змінились люди. Бо ті, з якими роками спілкувався, потім шарахалися від мене, коли випадково привітались зі мною, не впізнавши, а потім, зрозумівши, що це я, відмахувались руками. А інші люди, про яких ніколи не подумав би, носили передачі, коли вже у в’язниці був. З ними не спілкувались, хоч і жили на одній вулиці, і геть не думав, шо саме від них буде підтримка отака.

А як ви до цього ставитеся? Тому що ви зокрема і, скажімо, Олег Сенцов — такі символи спротиву, і ніби на них мають рівнятися всі інші. Але не всі такі і, певно, не всі люди герої.

Крим — це велика зона, напічкана військами і зброєю, і чинити спротив просто заради спротиву немає жодного сенсу, це не матиме практичного якогось впливу. Я знаю багато людей, які чинять цей спротив зараз у Криму. Вони не можуть вийти і вигнати цих окупантів з Криму, але піти вночі і перефарбувати їхній флаг на український, на синьо-жовтий, навіть ризикуючи при цьому свободою, вони йдуть і роблять. І я знаю таких людей.

Що вас запитували як політв’язня? Ті, хто сиділи разом з вами, ті, хто охороняв.

Це дуже-дуже різні розмови. Від абсолютної підтримки, від «Україна форевер» до там «Я ж с тобой хлеб только что делил, а ты мне говоришь, что мы не братья». Я кажу: «Ну ти піди розкажи це родинам людей, які вже не один десяток тисяч поховали рідних, близьких. Розкажи, які ми браття». «Та что, это вы сами себя». І починається оце.

От я з ним сиджу, і вони дійсно дивуються. «Как? Ну дали вам там по морде. Мы ж братья». Він визнає, да, ми стріляли з Гукова. Я сам бачив, як з Гукова стріляли гради, я там працював у той момент, я це бачив. Ну так і шо? «Это каких-то ваших бандерлогов наказали». І такі розмови були, розумієте? Розмови геть різні.

Краснодар, Армавір, Волгоград, Воронеж, Ярославль — де довелось по СІЗО посидіти, там ти перебуваєш з певною кількістю людей, спілкуєшся. Ну і найбільш адекватним спілкування було саме з представниками кавказьких народностей, з чеченцями, з дагестанцями.

Тюрма народів.

Вони все розуміють, все усвідомлюють.

Ви були на мітингу «Ні капітуляції» 8 грудня напередодні саміту в Парижі. Ваш прихід на цей захід — це є політичною позицією? Що для вас головне? Адже там були різні люди з різних причин.

Там я бачив людей із українським серцем, і людям болить. Я маю на увазі не тих, хто виступав зі сцени, а людей, які прийшли на цю акцію. Їм болить, що зараз є намагання демонтувати завойовані Україною позиції міжнародної підтримки, спротиву, впевненості у власних діях, розумієте? Неозброєним оком видно, що ця формула «просто припинити стріляти» не працює і не спрацює, бо не для того там розбудовані ці дві квазідержави, щоб це просто так чимось завершилось.

Найбільш правильний шлях — за допомогою армії відвоювати свої території. Ми усвідомлюємо, що зараз цього зробити не можемо, але прийде час і ми зможемо повернути свої території, бо спротиву вже ніхто не буде чинити. Просто зайде армія і вийде на кордон з Росією, і будемо тримати свої позиції і встановлювати справжню українську владу.

Ви підете воювати в такому випадку?

Звичайно. Але на даний момент ми не можемо цього зробити.

В першу чергу, має бути усвідомлення. Чого ми хочемо? Хочемо повернути свої території? Якщо хочемо, то яким чином можемо? Військовим шляхом зараз не можемо, правильно? Тоді у вас залишається єдине — створювати всі умови, щоб люди могли переїхати жити тут в Україні. Якщо людина не може жити там в окупації, а не чинити спротив також не може. Якби вони там відчували таку сталу впевненість України в тому, що вона рухається саме цим шляхом, там би приймались інші рішення. Найбільший ворог — він тут, насправді, всередині України знаходиться, це наш роздрай.

Олег Сенцов на «Форумі Єдності» в Маріуполі сказав дуже коротку промову про те, що Революція Гідності, на його думку, перетворилася на революцію ненависті, тому що є великий роздрай навіть у активному суспільстві. Є певна категоричність, і, насправді, війна впливає на людей. Що з цим робити?

Шукати те, що нас об’єднує, і знайти розуміння — куди, яким чином ми рухаємося. І коли буде стале усвідомлення, тоді можна розбудовувати механізми, яким чином ми це робимо. А в нас нема усвідомлення досі. Є патріотична частина суспільства, яка на Революції гинула і яка зараз відстоює Україну, а є частина людей, які не мають жодного стосунку до побудови чогось.

Ви зараз говорите про активну патріотичну частину суспільства, яка наполягала, наприклад, що не може бути вашого обміну, бо віддають Цемаха, а треба залишатися принциповими.

Мені незрозумілий цей приклад із Цемахом.Чому його не віддати за наших людей? Господь покарає…

Не віддати ворогу того, хто міг би цього ворога покарати, говорячи щось на трибуналі щодо «Боїнга», скажімо.

Ми б що — примусили Цемаха якимось чином щось говорити? Є всі відповіді, насправді, їх просто треба чути. Злом зло побороти неможливо. Зло можна побороти виключно правдою, виключно добром.

Наостанок запитаю, як вам Київ?

Я дуже люблю Київ. Єдине, що я людина сільська і для мене складний оцей ритм і постійний сумбур і оця відстань. 7 кілометрів я пішки в чистому полі пройду, ніж тут добратись. Ну але це ще такий період адаптації. Час покаже, якщо я адаптуюсь, буде так, якщо ні, зміню місце проживання.