На новому місці: три історії мігрантів
Мільйони людей їдуть в інші країни шукати кращої роботи, навчатись, або просто тікають від війни. Хтось залишається в чужій країні надовго, хтось за деякий час повертається і на зароблені гроші відкриває вдома власну справу. А комусь просто немає куди повертатись.У Міжнародний день мігранта ми розкажемо три історії людей, які розпочали життя на новому місці.
Голки й нитки війни
Недільного ранку до Тетяни Зез на майстер-клас приходить з десяток вишивальниць. Сьогодні роблять комірець, який носили Олена Пчілка, Леся Українка та й взагалі вся жіноча інтелігенція того часу.
«До нас ходить жіноцтво, яке хотіло пошити сучасну річ, але з народною вишивкою».
До Києва Тетяна переїхала в травні 2014-го: «Коли почалися бої за Донецький аеропорт, зрозуміла, що буде війна». Зібрала всі речі, швейні машинки й виїхала разом із сім'єю до Києва. Тимчасове житло допомогла знайти дочка, яка живе в Німеччині.
Вишивати почала, ще коли Янукович прийшов до влади. Каже, що такий був її протест.
«Зі мною зараз співпрацюють переселенці, яких я навчила вишивати. Вони підробляють, коли є замовлення чи якісь проєкти. Долучаються і кияни. В мене не було питання, де я зароблю якусь копійчину», — розповідає Тетяна.
Культура для розуміння
Ісса Діало приїхав до України ще у 80-х. Застав останні радянські роки, коли на полицях магазинів було порожньо, а перебудова — в розпалі. Навчався у київському виші на авіаконструктора.
Залишився в Україні, відкрив свій бізнес: постачав до рідної Гвінеї українські КРАЗи. Каже, що в середині 2000-х темношкірим людям на вулицях Києва було не дуже безпечно. Кілька вбивств змусили його та інших вихідців із африканських країн діяти. В 2010 році вони створили Африканську раду в Україні. Головна мета — діалог між українцями та африканцями:
«Ми вважаємо, що ксенофобія — це страх того, чого люди не знають».
За кілька років рада провела багато фестивалів та інших акцій. Ісса каже, що регулярно грають у футбол зі студентами НАУ: «Спорт — це один із головних елементів, що об’єднує народи».
Серед найбільш вдалих заходів — виставка африканської культури в музеї Шевченка. Там показували мистецтво, кіно, моду. Виставку продовжили ще на два тижні.
Крім цього, допомагають юридично африканцям, у яких виникають проблеми з реєстрацією та навчанням.
«Ми працюємо, щоб Україна та український народ нас зрозуміли».
hromadske – незалежне медіа, створене журналістами. Ми зможемо розказати більше історій, якщо ви підтримаєте нас. Долучайтеся до спільноти друзів hromadske на Спільнокошт.
Садок для мами
Дитячий центр «Пластилін» працює близько місяця. Кілька днів на тиждень там проводять заняття для дітей від 1 до 3 років. Відкрила його сім’я Притуленків.
Мама Дмитра вже 20 років працює нянею у Москві. Після переїзду з Криму Дмитро разом із дружиною та сином Тимофієм півтора року жили в Лондоні — отримав стипендію на навчання в Університетському коледжі.
Повернувшись в Україну, відкрили власний дитячий садок, де дітей вчать англійській мові.
«Ідея була в тому, щоб повернути маму — це буде для неї робота. Для нас — Тім буде поруч із нами. Наша філософія — робити все разом: виховувати Тимофія, вести бізнес», — розповідає Дмитро.
На першому поверсі новобудови в Ірпені садок займає кілька кімнат. У фойє — невелика кав’ярня, де мами можуть чекати, поки триває заняття.
«Для мене дитячі садки — це не стільки грошовий еквівалент, скільки соціальний внесок громаді, в якій ми зараз проживаємо».
Матеріал створений разом із Міжнародною організацією з міграції.
- Поділитися: