Як це — бути мамою чотирьох дітей? А як бути, якщо ще й виховуєш їх самостійно, без участі батька, та маєш роботу? Про те, що таке сімейні цінності, фемінізм та сучасна школа, Громадське поговорило з Катериною Сидаш, багатодітною мамою. А також про те, які зміни відбулися у веденні вагітності та пологів за останні п’ятнадцять років, та чому дітям ХХІ століття потрібний «Пласт».

Розмову записано для програми «Життя інших» з Тетяною Огарковою. В цій програмі ми розповідаємо про людей із різними системами цінностей та життєвими шляхами. Повну розмову дивіться на відео. Нижче даємо скорочену текстову версію інтерв’ю.

Ти багатодітна мама, в тебе четверо дітей, яких ти самостійно виховуєш. Нещодавно мені на очі потрапила статистика: в Україні багатодітних родин, тобто таких, що виховують трьох та більше дітей, близько трьох відсотків. Багатодітність для тебе — це було свідоме рішення, чи просто так сталося?

В моєму випадку це просто так сталося. Коли я була студенткою, я думала, що в мене взагалі не буде дітей, що я весь час буду занята кар‘єрою. Я вважала, що в мене буде багато інших важливих речей в житті, які будуть заміняти мені родину.

Але я народила свого первістка, Богдана, декілька днів після отримання диплому в 2003 році. Тобто, увесь шостий курс я проходила вагітна, та отримувала диплом така вся широка. Всі мої однокурсники пішли гуляти випускний. Як я могла не піти?

Я прогуляла півночі — не всю ніч, як решта. 28 червня у нас була конвокація, а 1 липня в мене народився син. Можливо, цим святкуванням я пришвидшила на тиждень-два його появу.

Коли вже з’явилась в мене перша дитина, десь через півроку, я зрозуміла, що не хочу, щоб в мене була одна дитина. Що це не дуже правильно для дитини, для її розвитку.

Катерина Сидаш, Київ, 22 березня 2019 року
Фото:

Громадське

А в скільки в тебе було братів чи сестер?

В мене є менший брат. Але у нас досить велика різниця у віці, вісім років. Я скоріше була для нього нянькою, хоча зараз ми вже багато в чому на рівних. Я хотіла, щоб у моїх дітей була невелика різниця у віці, щоби вони були друзями, щоб у них були спільні інтереси.

Олесь, другий мій син, народився, коли Богдану було майже три роки. І це було складно. Коли з‘явилася друга дитина, старший дуже хвилювався.

Історія дитячих ревнощів?

Так. У нас були класичні дитячі ревнощі, ми намагалися їх максимально вихованням гасити. Але на сто відсотків ти їх не можеш зняти ніколи, тому що це природа людини. Ти хочеш бути головним для найважливіших для тебе людей — батьків. І для цього використовуєш всі наявні для тебе можливості.

Старшому сину влітку буде шістнадцять, меншому днями виповниться тринадцять. У них досі є дух суперництва.

Але на двох дітях ти не зупинилася.

Якщо чесно, я завжди хотіла дівчинку. Дзвінка з‘явилась в 2011-му році. Їй зараз сім з половиною вже. Вона була дуже бажаною, дуже я її хотіла.

Олесю було п’ять, Богдану вісім, коли народилась третя дитина. І вони вже сприймали багато речей і розуміли, що десь їхні права будуть утискатися. Десь їм доведеться поступатися, адже з‘явилася найменша дитина. Що вони мусять помагати.

Я дотримуюсь позиції, що дітей потрібно виховувати, звичайно, не нав‘язуючи їм якоїсь зайвої роботи, не притаманної у їхньому віці. Але виховувати відповідально, щоб вони розуміли, що в них є своє коло обов‘язків.

І наостанок є ще найменша дівчинка, Квітка.

Так, їй зараз один рік та чотири місяці. Квітка у нас зовсім не планована дитина, так буває в житті. Вона мені давалась дуже складно, тому що я не могла собі в голові вкласти, адже вже мала трьох дітей. Багато речей в житті вже склалися, і професійно, і побутово. Я розуміла, що знову все буде ламатися.

Працювати із зовсім маленькою дитиною нереально. У мене вже знову були кар‘єрні думки про те, чого я хочу досягти. А досягати цього з малою дитиною дуже складно.

Як загалом всі ці роки, від народження першої дитини, складалося твоє професійне зростання?

Я не можу сказати, що я ображена. Я працювала на багатьох дуже цікавих роботах. Хоча коли йшла мова про те, щоб йти в декрет, тому що є дитина, я завжди йшла в декрет.

У мене є приклади друзів, які не йшли. Знаходили бабусю, няню, ще когось, хто б з дитиною сидів буквально з першого місяця для того, щоб вони залишалися активними в своєму професійному житті.

З першою дитиною, Богданом, на роботу я тікала. Ох, як я тікала на роботу! Я ж лише закінчила університет і відразу пішла в декрет. І просиділа в ньому майже два роки. А довкола мене всі чогось досягають, у всіх є успіхи... І мене це так гризло! Я пам‘ятаю, що я так хотіла на роботу, так шукала варіантів, куди віддати дитину в садочок.

І ми відправили його в садочок в два роки. Він там кожен ранок плакав по півгодини, і я зрозуміла, що от воно того не варте. Я вибрала для себе графік роботи на півдня, і змогла домовитись з керівництвом, що в мене буде нижча зарплата, але я буду працювати менше. Сльози в садочку дуже мене демотивували, адже так не має бути.

Тому, якщо є можливість, я прихильник того, що дітей треба віддавати в садочок в три роки.

Катерина Сидаш з дітьми
Фото:

з особистого архіву сім'ї Сидаш

Ти була фактично студенткою, коли народила першу дитину. Останню, натомість, народила у більш зрілому віці. Чи є відмінність у перебігу вагітності, медичного супроводу? Що змінилося в країні за останні 15 років?

Пологові будинки змінилися у кращий бік. Але їм є куди ще покращуватися. Але якщо порівняти, як я народжувала Богдана і як я народжувала зараз Квітку, то це небо і земля.

Зараз нерідко говорять про акушерське насилля з боку медичного персоналу.

Зараз про це говорять. Раніше про це мовчали.

Я пам‘ятаю, що коли народжувала первістка, це була загальна палата, як до пологів, так і власне пологова. Потім, правда, у післяпологовому відділенні, були окремі бокси для кожної мами з дитиною.

Для мене дуже важливою була приватність, інформування під час пологів. Тому що це стресова ситуація. Ти не до кінця розумієш, що відбувається, навіть якщо ти робиш це не вперше. Є дуже багато моментів, які забуваються, адже наш мозок їх витісняє. І, відповідно, ти можеш десь забувати, як себе поводити правильно з точки зору фізіології. І дуже важливо, щоб медичний персонал тебе в цьому підтримував.

Суто психологічно, жінка в двадцять років, вчорашня студентка, та жінка, яка вже має троє дітей, і народжує четверту, це різні люди. Наскільки психологічно простіше було, скажімо, пережити останню вагітність?

Я літала з дітьми на море на 37-му тижні останньої вагітності. Мені всі казали, що я ненормальна, але в мене були квитки куплені дуже заздалегідь, не хотілося, щоб вони пропали. Обміняти їх не вдалося. Тому вирішили летіти.

Я переживала, чи мене посадять у літак. В літак посадили, слава богу. Але тяжко мені цей переліт додому дався, це був вже 38 тиждень. Через тиждень після повернення я народила. Сама зрозуміла, що в мене почались пологи. Приїхала в пологовий, не домовляючись з лікарем, як робила раніше. Я приїхала з непідписаними документами, обмінною картою.

І тебе прийняли?

Кажуть – у вас же документи не підписані. Кажу – добре, але у мене четверті пологи, і вони вже почалися. А четверті бувають стрімкі. Поскрипіли вони зубами і кажуть – давайте ваші документи, беремо вас.

Я не впевнена, що 15 років тому я би почула таку саму відповідь. Але сьогодні наші лікарні вже розуміють, що є відповідальність, що батьки готові піти до преси, готові піти в суд, якщо щось не так. І готові відстоювати свої права, якщо вони грубо і явно порушують права пацієнтів.

Катерина Сидаш, Київ, 22 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Дуже багато говоримо останнім часом про феміністичні питання, про права та обов’язки жінок, про рівність. Ти самостійно виховуєш усіх чотирьох дітей. Чим є фемінізм для тебе?

Мені здається, що ми дуже часто йдемо в неправильний бік, обговорюючи фемінізм. Ми чомусь заглибились дуже у фемінітиви, які для мене не є настільки важливими. Увесь феміністичний дискурс, який навколо мене крутиться, дуже часто зводиться до того, казати «директор» чи «директорка».

І ми відходимо від проблеми рівності прав, в тому числі рівності прав в професійній реалізації. Адже зрозуміло, що якщо жінка вибирає мати сім‘ю, так чи інакше, то вона в гіршому становищі, ніж чоловік. В неї немає можливості приділяти стільки часу роботі, кар‘єрі.

В більшості випадків жінка відпрацьовує на роботі одну зміну, потім вдома другу зміну з дітьми. Вона мусить подумати про дозвілля для родини на вихідні також. Подумати, чи повний холодильник.

Добре, коли чоловік в цьому допомагає і бере на себе певну кількість обов‘язків. І дуже важливо, щоби про них не треба було йому нагадувати. Щоби він просто їх на себе брав.

Жінка втомлюється від того, що в неї в голові декілька мап одночасних — потреби дитини, потреби другої дитини, потреби в хаті, потреби дозвілля цілої сім‘ї.

Ти не можеш ефективно працювати на роботі, наприклад, якщо ти думаєш про те, чи той поїв, чи інший пішов до школи, або чи дійшов безпечно зі школи додому. Чи в тебе є щось на вечерю, а чи треба в магазин заїхати купити продукти. Я вже мовчу про ситуацію, коли тобі нема за що ці продукти купити. Такі сім‘ї теж є.

Тобто, важливі питання феміністичні були б, можливо, іншими? Якими?

Якщо є родина і є професійні рівні можливості, то все одно жінка мусить мати певні особливі умови, виходячи з того, що вона ще є одночасно менеджером родини.

Або чоловік має на себе брати також частину цих обов‘язків з менеджерування всіх питань, які стосуються родини. Ось це важливо.

Я мовчу, звичайно, про те, що у нас так мало жінок в політиці, так мало жінок на керівних посадах. Тому що насправді вони не використовують ефективно свій час, свій потенціал і свої можливості для того, щоб досягти високого рівня.

Катерина Сидаш з дітьми
Фото:

з особистого архіву сім'ї Сидаш


Всі твої діти, окрім поки що молодшої, ходять в «Пласт». Розкажи, що це дає дітям і загалом що вони звідти виносять?

Для Києва «Пласт» є дуже важливим, я вважаю. Взагалі для Центральної, Східної України і для Києва, зокрема. Для тих родин, які хочуть лишатися українськими по духу і по суті, тому що це ще одне середовище, яке все-таки українське, україномовне і українське за духом.

Тому для нас «Пласт» — це, в першу чергу, була ідеологічна ситуація. В другу чергу вся інша пластова метода, яка теж для мене дуже важлива. Вона допомагає виховувати самостійних дітей, готових до різних життєвих ситуацій, і більш готових взаємодіяти між собою і з іншими людьми в різних ситуаціях. Скаутський рух, він в цілому світі є, і він довів свою ефективність. Хоча мої діти, наприклад, дуже по-різному в «Пласті» себе проявили.

Які цінності дає таке виховання, що воно може дати дитині сьогодні, у ХХІ столітті — столітті дуже технологічному, відкритому, глобалізованому?

Я дуже рада, що у дітей є два тижні, коли вони не сидять в інтернеті. Це табір, там вони точно не сидять в інтернеті, тому що телефон може намокнути, а телефон дорогий і дуже часто він вже важливий для дитини. І вона розуміє, що новий не куплять просто так. Тому телефон або лишається вдома, або здається виховникам.

Діти мусять жити в природі. І це дуже добре для них, це для них дуже корисний досвід — озирнутися довкола себе, побачити, що там є ліс, що там є тварини. Треба навчитися самому робити елементарні речі. В них є навички, яких в інших дітей може не бути. Це вміння розвести ватру. Вміння нарубати дрова, розкласти намет, приготувати найпростішу їжу на вогні. Вони це насправді вміють.

Крім того, там весело. Там весело, вони насправді дуже втішені.

Катерина Сидаш, Київ, 22 березня 2019 року
Фото:

Громадське

Окрім «Пласту», є школа. Зараз триває освітня реформа. Якими є основні проблеми, які є в сучасній українській школі? Що не влаштовує українських батьків сьогодні?

Це дуже часто формальний підхід вчителів. Мені сумно на це дивитися. Програма є часто нецікавою, перевантаженою.

Така програма відбиває бажання ходити в школу. У нас є бажання ходити на окремі уроки. Буває, дитина просить – мамо, напиши мені, будь ласка, записку з таких-то уроків. Я потім якось витягну на щось, але я не хочу то все вчити.

А друга проблема, що навіть коли є цікава програма, її не завжди готові втілювати вчителі. Є вчителі, в яких діти йдуть, а є вчителі, в яких діти приходять посидіти і тікають. Є дуже гарні, а є такі, що хочеться пройти повз і не заходити. Я не знаю, як цю проблему можна вирішити. Тому що замінити всіх вчителів, навіть певний відсоток вчителів у школах, складно. Це має бути місія директора.

Якщо озирнутися на багато років тому і згадати себе до появи дітей, як материнство загалом тебе змінило? Які нові якості в тобі виявило? Чи у підсумку багато чим довелося пожертвувати?

Багато чим довелось пожертвувати, насправді. Але це не даремні жертви. Я думаю, що насправді ми виховуємо дітей, але одночасно вони виховують нас. Вони дають нам новий досвід, і ми мусимо робити речі, які не робили раніше, мусимо приймати рішення.

Як і всі, я була максималісткою в певному віці. Напевно, це вікове, а зараз я вже підходжу до позначки в 40 років, і звичайно, що я стала більш м'якою. Я стала більш готовою до компромісів, особливо маючи дітей, кожен з яких має різний досвід, різний характер і різні потреби. Вони мене теж змінюють. А я намагаюсь їх змінювати в кращий бік.

Поділитись: