«Наді мною пролітають винищувачі ― а я все одно щаслива там». Як переселенська організація у Дрогобичі допомагає Донбасу

«Теплиця» у Слов’янську з’явилась у 2015 році. Цей молодіжний центр виник за прикладом «Вільної Хати» у Краматорську. Після деокупації хотілося мати місце для зустрічі однодумців, щоб разом проводити час, розвивати місто.

У 2017-му «Теплиця» отримала своє останнє приміщення. Центр розвивав місцеву музичну сцену, мав студію звукозапису, фотошколу, бібліотеку, мовний клуб, працював із дітьми з інвалідністю, формував волонтерську спільноту і школу соціальних ініціатив. У 2021 році «Теплиця» почала навчати команди молодіжних центрів з усього регіону.

Команда з чотирьох людей розрослася до 12 ― але тепер усі розкидані різними містами України. Вони так і не видаляють завдання на рік зі спільного календаря, хоча після 24 лютого, очевидно, плани змінилися кардинально. Тепер основна команда переїхала до Дрогобича, звідки координує роздавання гуманітарної допомоги у Слов’янську та підтримку тих, хто виїхав до різних куточків країни.

«Моя найбільша психологічна травма ― не обстріли міст, а евакуація»

23-річна Іра серед усіх у команді переймалася найбільше: завчасно почала розпитувати знайомих військових, чи мають вони якісь здогадки щодо розвитку подій, кожних два тижні благала родину поїхати з Харкова, щотижня просила свою команду в Слов’янську принаймні зібрати речі. Та всі лише казали, що в цьому немає сенсу. Тільки друзі-військові наполягали: «Потурбуйся про своїх». Іра передчувала, що Харків не омине повномасштабне вторгнення. 23 лютого Іра бігла через парк на тренування, аж раптом спинилась ― і пішла додому збирати речі. Заплакана, телефонувала мамі та просила виїхати.

«У мене було таке масштабне відчуття, що щось буде вже завтра», ― говорить вона, сидячи в кав’ярні у Дрогобичі. Тут тепер її «офіс».

Іра ― комунікаційна менеджерка «Теплиці». На Донбас вона вперше потрапила у 2016-му, закінчивши школу ― як волонтерка допомагала вивозити з Авдіївки та околиць дітей. Планувала волонтерити, взяти рік перерви у навчанні. Її мама була не в захваті від ідеї доньки.

Коли вона вкотре зателефонувала в останній день вступної кампанії, прохаючи вступити до університету, Іра саме була у Слов’янську. З вікна автівки побачила Донецький державний педагогічний університет. Попросила зупинитися, зайшла до приймальної комісії, запитала, куди візьмуть із хорошим результатом ЗНО з фізики ― і подала документи на фізмат. Її запевнили, що вона буде на бюджеті. Для батьків Іри життя поруч із зоною бойових дій було табу, та її це не спинило. Вони кілька місяців не розмовляли.

У Слов’янську Іра адаптувалася не відразу ― не розуміла, чим їй зайнятися, з ким спілкуватися, де бути корисною. Згодом познайомилася з місцевими волонтерками, а потім приєдналася до «Теплиці». У 2021-му її життя у Слов’янську нарешті стало таким, як вона мріяла ― волонтерство, робота, друзі, стосунки, подорожі.

«Мені не вистачає того ритму, ― говорить Іра. ― Я тут ніби не живу. Могла лишитися в Харкові, бо нащо мені той Слов’янськ ― але то моє». 

Вона поїхала зі Слов’янська з керівницею «Теплиці» 24 лютого до Черкаська, що неподалік. За кілька днів вони повернулися до міста, щоб перевезти обладнання та речі з молодіжного простору. Весь час із кимось говорили, переписувалися, домовлялися ― донори почали надсилати їжу та гігієнічні набори, місцева тероборона потребувала амуніції, треба було організувати евакуацію. Іра почала волонтерити на вокзалі в Краматорську, де був страшенний хаос.

«Цей натовп був некерований, ― пригадує вона. ― Люди лізли по дітях у потяги, примушували й далі чекати тих, хто вже кілька діб сидів на вокзалі. Я розуміла, що це страх, паніка ― але мені так боліло… Я лишалася ночувати з ними на вокзалі, організувала місце обігріву, дізнавалася, де застрягли евакуаційні потяги, намагалася заспокоїти, слухала їхні історії. Найбільше боялася за дітей ― навіть якщо вони виїжджали з міст, куди ще не прилітали ракети, їх травмувала ця евакуація. Це й моя найбільша психологічна травма ― не обстріли міст, а саме той вокзал». 

Зрештою і зовсім повернулися в Слов’янськ, щоб продовжити працювати ― розвозити допомогу військовим, роздавати гуманітарку місцевим. Щовечора в робочому чаті переписувались і вирішували, що небезпека поки не критична ― можна побути вдома ще трошки.

Так тривало місяць. 5 квітня вони зрозуміли, що не можуть працювати під постійною загрозою — і виїхали. Іра вивезла маму з братом у Польщу, а сама приїхала в Дрогобич, де чекала на решту колег. Почала волонтерити у місцевій організації, допомагала переселенцям, упорядковувала склад.

Коли колеги з «Теплиці» приїхали до Дрогобича, то побачили, що переселенці мають потребу не так у предметах першої необхідності, як у стабілізації та адаптації. Так почалися дитячі проєкти ― спільні поїздки, заняття, табори.

Проте Іра весь час хотіла назад, у Слов’янськ. Зрештою, все-таки поїхала ― повезла військовим автомобіль і допомогу.

«Там було мало людей, це було вже інше місто, ― говорить Іра. ― Але все одно: я приїхала, виходжу з машини, наді мною якраз пролітають винищувачі ― а я щаслива. Просто щаслива бути там». 

Пробувши у Слов’янську кілька днів, Іра повернулася до Дрогобича. Керівниця «Теплиці» сказала, що для них є житло і робота ― це були основні умови для Іри. Запасний план ― їхати за кордон і працювати там, щоб утримувати родину. Про маму та брата вона піклувалася вже два роки, відколи помер тато.

«З 14 років мій дім ― це мій рюкзак, ― каже Іра, ― Я переїхала. Поки я тут із командою, можу працювати з дітьми. Але вже проходжу вишколи для цивільних і думаю над тим, щоб піти до ЗСУ. Я вільна ― і хочу продовжувати допомагати».

«Люди приїхали сюди не для того, щоб диктувати свої правила чи бути ворогами»

«Ми у Слов’янську вже не відчували так сильно, що в країні війна — місто розвивалося. Але я всі ці роки розуміла, що війна поруч, ― каже Даша, яка керує в «Теплиці» соціальним напрямком. ― Часто їздили у прифронтові міста і села, я бачила, як живуть тамтешні люди, яка там депресивність».

Даша була впевнена, що росіяни знову захочуть захопити всю Донецьку область. Вона не знала, чи не марна її робота, чи не втратить місто все здобуте за вісім років, та все ж продовжувала. Зробила ремонт у своїй квартирі, планувала також у святогірському домі.

Даша працювала з дітьми з інвалідністю, займалася зміною підходів до роботи із сиротами. Організувала фотовиставку про людей з інвалідністю. Планувала міжнародні проєкти у сфері допомоги дітям. І водночас була вихователькою в дитячому садочку.

20 лютого прийшло розпорядження перевірити дитячі «тривожні валізки» та плани евакуації. Граючись, дітям пояснювали, як правильно падати, закривати вуха, відкривати роти. А втім, до останнього не думала, що все станеться так швидко.

У квітні Даша поїхала зі Слов’янська у Кривий Ріг. Її хлопець щодня повторював, що треба виїжджати, але вона хотіла якнайдовше лишатись і волонтерити з дітьми.

«Останнього дня я сиділа в “Теплиці” й ридала, що мені не треба жодна евакуація, я хочу лишитися й допомагати людям», ― говорить Даша.

Усе ж її переконали. У Кривий Ріг до знайомої вона повезла всю родину ― 10 людей. Спершу лишалася з ними ― піклувалася про бабусю та дідуся, розбиралася з документами, облаштовувала побут. Намагалася працювати в «Теплиці» дистанційно, спілкувалася із закордонними партнерами, координувала закупи та відправлення у Слов’янськ. А коли її хлопець мусив поїхати працювати в Полтаву, вирішила, що немає сенсу чекати далі ― і поїхала до колег у Дрогобич.

«Я побачила, що важливо дати людям відчуття потрібності тут, ― каже Даша. ― Вони приїхали сюди не просто пересидіти. Переселенці мають повне моральне право і право громадян України на послуги, звернення, допомогу. Тут старі проблеми для них стають новими викликами. Люди приїхали сюди не для того, щоб диктувати свої правила чи бути ворогами». 

«Переселенці повинні знати, що можуть звернутися до спільноти»

«Чи готувалися ми до війни? Ми намагалися про це не думати», ― каже Анна, керівниця «Теплиці».

Деякі подруги казали їй потурбуватися про власну безпеку, але вона тільки нагадувала про це чоловікові, очікуючи плану дій від нього. Він переконував, що і з нею, і з двома синами все буде гаразд, а посилення бойових дій не відбудеться.

Свою думку чоловік змінив лише 23 лютого. Часу на підготовку було обмаль, тож вирішили в разі чого вивезти дітей у Черкаськ неподалік. Так і не зібравши тривожну валізку, лягли спати.

24 лютого Анна прокинулася від телефонного дзвінка її чоловіку ― він вийшов на балкон, поговорив, бігом повернувся до кімнати й увімкнув телевізор. Анна все зрозуміла.

Того ранку її з синами зі Слов’янська вивозив кум ― той самий, що допомагав їм покинути місто у 2014-му. Старший 10-річний син дивився на стривожену маму й казав: «Кажи, як є ― я все зрозумію. Я трошки поплачу, а потім візьму себе в руки». 

Опинившись із дітьми в безпеці, Анна вирішила, що треба вивозити й «Теплицю» ― повернулася, почали з командою збирати обладнання. Кілька днів вони з Ірою провели в Черкаську неподалік Ізюма, тож вибухи чули там значно сильніше, ніж у Слов’янську.

Коли з’явилися запити на допомогу від цивільних і військових, пропозиції від партнерів та прохання допомогти з евакуацією, жінки повернулися до Слов'янська. Роздавали гігієнічні набори та їжу дітям, яких вивозили з гарячих точок, організували хостел для тих, хто хотів перепочити в дорозі, допомагали виїхати далі. Загалом роздали 10 тонн гуманітарної допомоги.

На початку квітня Анна зрозуміла — час виїжджати. Обрала Дрогобич, бо знайомий пропонував пожити, і на той момент її колеги з «Теплиці» вже там волонтерили — координували гуманітарку й почали допомагати місцевим переселенцям.

Створювали простір, де можна було говорити не про війну, робити щось таке, що не стосується її ― наприклад, організовували майстер-класи, читали, переглядали кіно. Просто разом проводили час. Через такий підхід люди швидше адаптувалися. І вже тоді могли вирішити, що робити з власним життям, і планувати майбутнє в новому місті. Сини Анни теж через це проходять ― їм також потрібна адаптація в місті.

«Іноді дорослі шукають ворога в малій дитині, ― каже вона. ― Я йшла позаду сина, він російською щось до мене закричав, до нього підійшов якийсь дід і каже: “Чого ти говориш російською? Зараз прийде Бандера і тебе розстріляє”. І діти на вулиці його через це ображають. Тепер він виходить із дому лише ввечері зі мною. Це дуже боляче, бо ці люди не відчули того, що пережив мій син ― він біг під літаками і кричав, а потім питав, чи він не боягуз. І на все тепер: “Мамо, що це?”»

Це ― чи не єдина негативна історія Анни з часу переїзду в Дрогобич. Поміж координацією допомоги, вихованням дітей та працею команди вона дедалі більше закохується в це місто, невимушену українську мову на вулицях та його повільний темп ― і ладна навіть не покидати його.

* * *

«Дві банки тушкованки, рис, манка, чотири ящики круасанів… ― перераховує Даша комусь телефоном. ― Скажи Олі, щоб після 12 прийшла. Там тільки бабусі й дідусі».

Вони з Анною та Ірою сидять у кав’ярні-«офісі» навпроти ратуші. Щойно Даша завершує розмову, телефонують Анні. Слів не розібрати, але чутно стурбований голос. Анна заспокоює: «Так, з 11-ої починаємо роздавати. До того часу ще 15 хвилин, тому зачинено. Усе буде. Не переживайте, до побачення».

Скидає дзвінок і посміхається ― зараз у Слов’янську під їхнім керівництвом починають роздавати продуктові набори, і люди телефонують завчасно — кажуть, що в них зачинено. Вони не знають, що Анна ― в іншому кінці країни, проте розраховують на неї й «Теплицю».

Даша досі не змирилася, що не повернеться додому ― її помешкання у Святогірську розбомбили, і вона старається жартувати, що не треба буде витрачати кошти на знесення та ремонт. Але коли не жартує, то не знає, як із цим жити. Вона рада, що досі зі своєю командою, та все ж минуле життя і плани схожі на вазу, яка розбилася ― боляче йти вперед по уламках. А в Слов’янськ вона пішла б й пішки ― якби тільки можна було.

Іра каже, що їй простіше ― звикла не чіплятися за матеріальне, тільки за стосунки з людьми. Тож рада, що вони всі тримаються разом ― і мріє поїхати в Слов’янськ, щоб відбудувати місто.

Натомість Анна вже й лишалася б у Дрогобичі. Їй тут спокійно. А допомагати Слов’янську навчилася на відстані.

Дрогобич і Слов’янськ ― невеликі міста, і, певно, тільки цим і подібні. А ще виробництвом солі. Та все ж є дещо таке, що несподівано їх пов’язує ― навіть робить неподільними для тих, хто знає про одну деталь. На одному з дрогобицьких будинків є мурал «Квітучі руки» ― дві руки, що тримаються одна за одну. І точно такий же є в Слов’янську ― біля офісу «Теплиці».

Цей матеріал ― один із серії репортажів про солідарність українців та українок. Разом із Освітнім центром з прав людини у Львові та за підтримки Global Fund for Children розповідаємо про щоденні історії та дії, які роблять нас єдиними та сильними.