«Нам буває страшно. Але ще страшніше — зупинитися». Нотатки жінок під час війни

Майже 60 тисяч жінок служать у Збройних силах. Близько 5 тисяч із них — захищають Україну на передовій. Мільйони — донатять, волонтерять, підтримують свої сім'ї, розповідають про Україну світові, вірять і докладаються до перемоги.

Жінка під час війни — хто вона?

«Яка війна, мам? У нас весілля»

Анна Калашник, молодша сержантка медичної служби, фельдшерка батальйону однієї з бригад Сухопутних військ ЗСУ

Найбільше переживала за маму, постійно моніторила карту тривог в області, де вона живе. Розуміла: маю зробити все, щоби ці нелюди не дійшли до неї.

Якби мені кілька років тому сказали, що я служитиму в армії, розсміялася б. Військова справа була чимось далеким. Я жила розміреним життям. Та все змінилося за один день.

— Алло, доню? Вставай! Війна почалася!

— Яка війна, мам? У нас весілля сьогодні.

Я працювала офіціанткою в київському ресторані. За кілька днів до початку вторгнення ми готували бенкет. Голова йшла обертом: меню, декор, програма, плейлист. Перше, про що я подумала тоді о п'ятій ранку: клятий бенкет! Ми вклали в нього так багато сил.

А далі були відеозвернення Зеленського, перші кадри розбомблених будинків, відео з людьми, які голіруч зупиняли ворожі танки. Я мала їхати до мами, але все пішло не за планом. Так я опинилася тут.

Доленосне рішення за кілька хвилин

Перший день великої війни я провела з подругою та компанією, з якими почувалася в безпеці. Вони разом із теробороною чергували на вулицях Києва. Я теж захотіла долучитися: «Чим я можу допомогти? Пара рук вам точно не буде зайвою». 

Спершу я готувала їжу для тероборонців. Допомагала розвозити гуманітарку в деокуповані регіони Київщини. А за кілька тижнів мене запросили на курси тактичної медицини. Тепер я молодша сержантка медслужби, фельдшерка батальйону однієї з бригад Сухопутних військ ЗСУ.

В армії все виявилось інакше, ніж я уявляла. Боялася, що чоловіки не сприйматимуть як рівну. Але мене підтримали. Через півтора місяця я стала командиркою підрозділу. Це був цілковито новий досвід.

Єдине, що вирішити було непросто, — форма. Могло не бути потрібного розміру взуття й амуніції. Але якось пристосувалася.

Від 24 лютого разом із побратимами пережила багато нервових днів. Але поряд із болем та сльозами були й веселі моменти, в яких виявлялася любов до життя.

Не жалкую про свій вибір. Я на тому місці, де маю бути.

«На зв'язку зі мною вся передова»

Ореста Бріт, волонтерка, засновниця Благодійного фонду БОН

За 9 років війни стало зрозуміло, що волонтерство — це не хобі, а наука. Це місія, яку може виконувати людина, сповнена енергії, мотивації й сили.

Для України ця боротьба триває щонайменше 300 років, для мене — 9. Фонд створили в липні 2014 року, коли почалося вторгнення росії у Крим та на Донбас. Ми всі почали допомагати нашим партизанам, які вирушили з Майдану утримувати кордони на Сході.

Станом на лютий 2022 року у фонді працювали близько 200 волонтерів. Ми стали платформою для координації дій усіх небайдужих, які хотіли допомогти іншим.

Зараз можна купити майже все. Потрібні гроші

Після 24 лютого Україна вибухнула новою волонтерською хвилею. Я легко відпускала колег, які вирішували створити свій фонд чи організацію. Ділилася порадами. У волонтерстві не має бути конкуренції:нас що більше, то краще.

На відміну від перших тижнів великої війни, зараз на фронт можна придбати майже все. Головне, щоби вистачило грошей.

Нині я координую допомогу для ЗСУ. Багато іноземних грантодавців відмовляються допомагати фондам, які підтримують військових. Тому цей напрямок ми виділили в окрему громадську організацію.

Військові чекають на допомогу, а отже — я їду

Волонтерство — це історія про героїзм та дружбу. Під час однієї поїздки я потрапила під ближній перехресний вогонь. Обійшлося. Навіть коли головою розумієш, що там небезпечно, серце каже: військові чекають на допомогу, а отже — я їду.

За подіями кожного дня можна знімати кіно. На зв'язку зі мною вся передова: це люди-легенди, люди-герої. Шлях кожного з них — велика самопожертва задля перемоги.

Після перемоги доведеться довго й невпинно працювати: реабілітувати виснажених оборонців, їхні сім’ї та тих, хто постраждав.

«На другому місяці війни вагітна клієнтка спитала про фотосесію»

Катерина Карпенко, фотографка

На другий місяць великої війни клієнтка спитала, чи можу я зробити для неї фотосесію. Вона була на восьмому місяці вагітності й хотіла запам’ятати себе такою. І я зрозуміла, що ми вистоїмо.

Понад 9 років я фотографіями розповідаю історії людей. Місія, якою живу, — закарбовувати кожну історію, зберегти кожен момент боротьби за свободу. Втілювати цю ідею допомагає авторський проєкт «Важлива».

Ранок, коли я померла. Ранок, коли я ожила

24 лютого пам’ятаю як сьогодні: була запланована фотосесія з другом — людиною, яку було складно вмовити на це. Прокинулася від того, що Київ бомблять. Перше, що подумала, — треба підтримати його.

Мій мозок на стрес реагує зібраністю. До вечора я трималася, просила всіх не панікувати. А ввечері здалася: в голову лізли думки про майбутнє, якому не судилося здійснитися. Думала, що я більше не зможу фотографувати. Якась частина мене того ранку померла.

Ранок 25 лютого розставив усе на свої місця: я відзняла перші кадри військових. Відтоді не випускаю камеру з рук.

Ми усвідомили, хто ми й чого варті

Проєкт «Важлива» до 24 лютого — це фототерапія для жінок. Ми з командою через фотографії розкривали історії жінок з інвалідністю, паралімпійок, жінок, які пережили домашнє насилля, булінг та мобінг. Ці жінки демонстрували світові силу духу. Вони прийняли свій стан і навчилися жити в ньому. Ці фото мали стати кроком до одужання для тих жінок, які не знають, як це відпустити або прийняти.

З початком великої війни у «Важливій» ми почали знімати жінок-військових. Вони стали обличчями інформаційної кампанії Bravery — однієї із найупізнаваніших під час повномасштабної війни.

Бійчині приходили на фотосесії з легким макіяжем. Для мене це була маленька перемога. Нафарбовані вії тоді, коли Київ обстрілюють, — це ода життю.

Я працювала і з чоловіковими. Вдячна їм за довіру. Зокрема за фото, яке також стало обличчям кампанії Bravery, — спецпризначенець, чиє обличчя та позивний не можна було розкривати. На знімку його очі.

Війна нас об'єднала, ми усвідомили, хто ми, які ми насправді й чого варті. Ціна жахлива. Але цей історичний період треба прожити й не дати ворогові шансу.

Під час війни я вийшла заміж. І це один із найкращих моментів, які сталися зі мною за цей час. Життя переможе.

«Я його підтримувала. І щоночі вила від болю та страху»

Наталія, «Жінки зі сталі»

Зв'язок із Маріуполем зник на початку березня. Я була налякана: як він, де він, і головне — чи живий.

«Якщо тобі не телефонують із незнайомих номерів, отже, живий», — навчили дівчата, чиї чоловіки на фронті. Відтоді я боюсь невідомих номерів.

Війна для мене почалася задовго до 24 лютого. Пам’ятаю початок 2015 року: він телефонує й каже, що не може сидіти склавши руки, коли інші захищають його рідний край. Спершу пішов добровольцем, згодом — вступив у лави ЗСУ. Я не заважала, підтримувала. І щоночі вила від болю та страху, усвідомлюючи, що мій син — військовий.

Я постійно прокручувала в голові: ми народжуємо їх не для війни. Але наші чоловіки, сини, брати стали на захист країни. Бо хто, як не вони?

Пекельний марафон у 378 днів

За кілька днів до 24 лютого син сказав, що йому скасували відпустку. І наполіг, щоб я не їхала до нього в Маріуполь: «Мамо, ти приїдеш, але не зараз».

«Почалось», — о 4:40 промовив у слухавці голос мого друга. Мої речі були зібрані: тривожна валіза й документи. Але я так і не покинула Київ.

Коли син виходив на зв’язок, завжди говорила, що я в безпеці. Військовим треба знати, що з їхніми рідними все в порядку.

За кілька тижнів він зателефонував із невідомого номера. Почула рідний і водночас незнайомий голос виснаженого дорослого чоловіка: «Мамо, це я». Він сказав, що все добре. Що він тримається і я теж повинна. Я заплакала. А в нього затремтів голос.

«Привіт. Все норм. Обіймаю. Побіг», — я була вдячна за ці короткі повідомлення. Він живий, і це головне.

Ви запитаєте, де беру сили, щоб далі боротися? Я трансформую біль у дію. Нам буває страшно. Але ще страшніше — зупинитися.

Авторка: Ірина Шостак