«Народилася у війну, і помирати, може, теж доведеться під час війни»

Доля 79-річної Галини Рожок із Чернігівщини уособлює буття багатьох селянок, які народилися під час або після Другої світової війни. Голод, бідність, тяжка щоденна праця, неможливість виїхати із села. А втім, ці випробування жінка долала з піснею й мудрістю, ростила хліб і своїх дітей.

З пані Галиною зустрічаємося в селі Конятин, що за 115 км від Чернігова. Тут вона прожила все життя, виростила п’ятьох дітей, дочекалася дев’ятьох онуків та трьох правнуків.

У сільському засніженому дворі нас зустрічають домашні коти й маленький песик, якого привезла додому онучка Поліна. Нині Галина Рожок мешкає із донькою Вірою, чоловік і син якої воюють. З 2014-го шестеро членів родини буди на війні, а дехто і далі боронить незалежність.

«І ніби жити краще стало, донька забрала, добре мене доглядає, так війна. Народилася у війну, моʼ, й умирать доведеться у війну», — говорить під час зустрічі пані Галина.

Спалений дім і післявоєнний голод

Мати Галини Параска Синіговець овдовіла через війну двічі. Її перший чоловік потрапив у полон. Жінка поїхала в табір на Харківщину його визволяти, сподіваючись, що німці візьмуть продукти й відпустять чоловіка, але там дізналася — його вже розстріляли.

Потім під час наступу радянської армії та визволення села Параска познайомилася з солдатом Іваном. Але і його не дочекалася з війни — чоловік теж загинув. Натомість 1944 року від нього народилася донька Галина.

Галина Рожок згадує, що їхній будинок згорів під час визволення села від нацистів. Аби мати де жити, поряд із попелищем поставили комору на два вікна, яку мати придбала в якогось заможного чоловіка. Там і мешкали утрьох: мала Галя, її мати та бабуся Онися.

Найбільшою мрією дівчини було мати свій дім, але шлях до нього розтягнувся на понад десятиліття. Тільки у 1962 році в родини вийшло збудувати нову хату.

Пані Галина зі сльозами на очах згадує голод 1946–1947 років. Попри свій дитячий вік, памʼятає, як ходила з бабусею на поле збирати в маленьку торбину колоски. Тоді їх застав обʼїждчик і відвів до колгоспної комори, де примусив усе зібране висипати до загальної купи.

Жінка говорить, що в сім’ї завжди тримали корову та курей, тому й вийшло вижити. Було молоко, домашній сир, яйця. Звісно, дорослі передовсім годували дитину.

Мати пані Галини тяжко працювала в колгоспі, адже в післявоєнний час у селі чоловіків було мало. Тож більшу частину роботи виконували жінки. Грошей тоді за працю не отримували — тільки трудодні.

Щоб мати в господі якусь копійку, вона чи не щонеділі їздила на базар в найближчі містечка чи селища й там продавала щось із продуктів або щітки, якими мазали хати.

У післявоєнний час до усіляких побутових труднощів у селі додавалися ще й високі податки: селяни мали сплачувати державі ледь не за кожне дерево в садку й курку у дворі. До того ж потрібно було купувати державні облігації. Ніхто не питав, можеш чи ні — мусиш купити.

Також були норми заготівлі мʼяса: нікого не цікавило, що мало худоби або що родина велика — норму маєш виконати. Ліс на дрова виписати не можна було, але ж хата на пічному опаленні, тож домовлялися нелегально. Одного разу чоловік привіз колоди до двору, а лісничий побачив — оштрафував не того, хто привіз, а тих, хто замовив.

На різдвяні свята в дитинстві, пригадує пані Галина, ходили колядувати й щедрувати. Традиційно в гості до неї приходила хрещена мати й обовʼязково приносила гостинці. У хаті ставили сосну, яку прикрашали саморобними сніжинками й обгортками від цукерок.

На Різдво готували кутю, до якої додавали товченого маку. Крім цього, в селі готували пиріжки з солодкою начинкою з квасолі (її варили та перетирали) та маку. Цукру не було можливості придбати, але селяни вирощували цукровий буряк, тож його відварювали й на цій воді готували узвар.

«В дитинстві то була церква, а як дівувала — клуб»

У 1958 році Галина закінчила місцеву школу. Мати, ймовірно, мріючи про легшу долю для доньки, хотіла відправити її навчатися на пасічника. Але не склалося. Молоді тоді було дуже складно виїхати з села. Це була ніби узаконена форма кріпацтва: радянські селяни тривалий час не мали паспортів, а тому були позбавлені прав.

Та й пані Галина прагнула піти працювати, аби швидше відбудуватися. Її трудовий стаж налічує 38 років у сільському господарстві. Працювала і ланковою, і на свинофермі.

«У перший свій рік праці в колгоспі я заробила 400 трудоднів. Копиці тягала, волочили поле кіньми, робили й іншу роботу, що вважається чоловічою», — ділиться жінка.

Про свої дівочі роки вона пригадує, що в селі на вечорниці молодь ходила восени-взимку, а навесні та влітку відпочивали на вулиці. Село Конятин розташоване над Десною, тож, коли навесні починалася повінь, молодь вечорами після роботи плавала на човнах і співала.

Вечоріє, все квітує навколо, і з різних боків долинає спів — такими весняні вечори запамʼяталися для багатьох мешканців села. І для Галини теж. Тоді в селі було багато дівчат, багато хлопців — скрізь пісні. Сільський клуб у той час був облаштований у будівлі колишньої церкви.

«Як була дитиною, я памʼятаю, що з бабусею ходили до церкви, а як дівувала, то вже в клуб ходили», — згадує жителька Конятина.

А потім будівлю розібрали, деревину з колишньої церкви (що була особливо міцною через техніку спеціальної обробки) навіть з окремими деревʼяними іконами відвезли на корівник та свинарник на опалення. Так діяла влада безбожників, каже жінка.

У 24 роки Галина вийшла заміж за місцевого хлопця Анатолія Рожка. На сільському весіллі, як належало в той час, наречені були в українському вбранні. Наречена — у вишиванці, плахті, спідниці, на голові — вінок зі стрічками.

«Я виросла сама, а тому хотіла, щоб у моїх дітей були брати й сестри», — говорить жінка.

У пари народилися троє синів — Сергій, Микола, Віктор, та дві доньки — Валентина і Віра. З чоловіком пані Галина розлучилася, коли народився наймолодший син.

Анатолій пішов жити до своїх батьків, хоча з дітьми спілкувався. Але вихованням довелося більше займатися матері. Окрім своїх дітей, Галина виростила й онука Вадима, оскільки з 6 років хлопчика стала його опікункою.

Як розповідає донька Віра, мати ростила усіх із розумінням, що брати та сестри — найрідніші люди, тому потрібно завжди підтримувати одне одного й допомагати.

Друга війна прийшла у сім’ю 2015-го

Першим учасником бойових дій став наймолодший син Віктор. У 2015 році його мобілізували як інструктора для підготовки бійців до військової частини в селищі Десна. Але врешті опинився на фронті — під Дебальцевим. Відвоювавши тоді рік, Віктор демобілізувався, зараз працює в лісгоспі.

Зять пані Галини — 48-річний Микола Комар — теж пройшов через горнило війни на Донбасі, прослужив 14 місяців і демобілізувався. Повернувшись додому, чоловік говорив рідним, що Донбасом вторгнення росії в Україну не завершиться. Війна прийде й на інші території. Але на його слова тоді не зважали.

З початком повномасштабного вторгнення з родини до лав Збройних сил мобілізували трьох чоловіків: зятя Миколу, 52-річного сина Миколу, 30-річного онука Вадима.

Інший онук, Ілля, і його дружина Марина на час повномасштабного вторгнення були військовослужбовцями за контрактом в Одесі. Ілля ще 20-річним пішов на строкову службу й опинився у флоті, потім уклав контракт і воював на Донеччині. Зараз 26-річний Ілля продовжує свою службу, захищає країну, а дружина після народження доньки доглядає дитину.

Як розповідає пані Галина, онук Вадим у серпні минулого року зазнав тяжкого поранення. Під час вибуху його засипало землею, і тільки побратими, які повернулися на позиції по рацію, знайшли та врятували його. Чоловік зазнав поранення ноги, лікувався у кількох шпиталях. Дотепер Вадим проходить реабілітацію.

Галина Іванівна, зважаючи на поважний вік, більше займається хатніми справами. Хвилюється за своїх онука, сина і зятя, які на війні. Чекає, коли на свята з Чернігова приїде онучка Поліна.

Тож напередодні новорічних свят пані Галина мріє зібратися після перемоги усією великою родиною разом — з дітьми, онуками та правнуками, і щоб усі були живі.

Цей текст є частиною спецпроєкту «Діти війни», у якому ми розповідаємо історії українців, що стали свідками Другої світової війни чи її наслідків у дитинстві, а тепер переживають іще одну трагедію вже у літньому віці.

Публікація створена в межах проєкту, що фінансується Міністерством закордонних справ Німеччини для підтримки української незалежної журналістики.

Авторка: Ірина Синельник