«Треба вміти відтворити ситуацію, яка могла бути під час бою». Як шукають тіла загиблих

«Треба вміти відтворити ситуацію, яка могла бути під час бою». Як шукають тіла загиблих
hromadske

Ми з капітаном Назаром затято вишуровуємо підошви взуття об землю і траву — намагаємося відчистити їх від крові, що просочилася з чорних пакетів на підлогу моргу.

«Запаху людських решток позбутися важче — доводиться часто прати одяг, — говорить Назар. — Спочатку мав дуже неприємні відчуття. Але тепер сприймаю це все як частину своєї роботи. Вона дуже важлива, адже наші бійці заслужили бути похованими вдома».

Назар — керівник однієї з груп проєкту ЗСУ «На щиті», яка розшукує тіла загиблих військовослужбовців на місцях боїв на ізюмському напрямку. Тіла українців шукають для поховання з належною шаною, тіла окупантів — аби обміняти їх у російської сторони на наших загиблих.

hromadske провело кілька днів із пошуковою групою на межі Харківської та Донецької областей, де минулого року точилися запеклі бої. Зауважуємо, що певні епізоди в матеріалі можуть шокувати деяких читачів.

Друге тіло

Села кругом знелюднені, лиси й косулі вільно вибігають на трасу, тетеруки перелітають її буквально перед машиною. До реальності повертають червоні таблички з попередженням про міни.

Лісосмуги й поля зарослі чагарниками. Як серед цього густого плетива стовбурів, гілок і трави знайти тіло, крізь яке могли вже прорости пагони рослин?

Під’їжджаємо на локацію, де група Назара має проводити пошук. Між полем і лісосмугою валяється башта та вихлопна труба від російського БТРа, гільзи від снарядів САУ, пакети з-під російських сухпайків. Очевидно: тут була колись ворожа позиція.

«На цьому місці попередня група вже знайшла тіло, — пояснює Назар. — Але де є одне тіло, там може бути і друге».

Хлопці спочатку прочісують лісосмугу. Розбиваються на пари: сапер і пошуковець. Пари йдуть назустріч одна одній. Порожньо. Хіба що сапер Євген виявив «Лєпєсток» — російську протипіхотну міну. Він маркує місце знахідки, інформацію про неї група надсилає рятувальникам.

«Сюди приїде підрозділ ДСНС, знайде всі вибухонебезпечні предмети і знищить їх», — пояснює Назар.

Завдання прочесати чимале поле видається мені нездійсненним. Здається, сюди треба сотню пошуковців, які стануть у шеренгу та підуть полем із одного кінця — до іншого. А їх у групі разом із саперами лише п’ятеро.

«Ідіть за мною слід у слід», — першим у польові зарослі заходить Євген.

Вітер такий сильний, що пошуковець і водій групи Костянтин вимушені відмовитися від допомоги дрона. До речі, дрони для пошуку загиблих, за словами Кості, використовують ще з минулого року. Їх може надавати відповідна військова частина або волонтери. Буває, пошуковці купують їх за власні кошти.

«Зараз пошуковці й курси дронарів закінчують, бо хочеш ефективно працювати — і дрон знайдеш, і навчишся ним управляти», — зауважує Костянтин.

Але коли немає дрона, треба покладатися на інтуїцію. Хлопців вона не підводить — за деякий час вони знаходять людський череп. Він стає центром умовного кола пошуку, радіус якого група поступово збільшує.

«Раз череп лежить окремо, значить лиси й собаки, інша звірина розтягли рештки, — пояснює мені ще один Кость у групі. — Найімовірніше, це теж будуть обгризені звірями кістки. Гарантії, що вони насправді належатимуть одній людині, немає. Але судмедексперти розберуться».

У чорний мішок хлопці зносять кістки людських кінцівок. На деяких із них ще тримається напівзотлілий одяг. Знаходиться й черевик із написом на підошві «Донобувь».

«На 99% упевнений, що це — росіянин», — говорить Назар.

Костя-водій визначає координати знахідки — їх фіксують на бірці, яка кріпиться до мішка з тілом. Вказується також номер пошукової групи й дата виявлення тіла. Зазвичай у кінці робочого дня група відвозить свої знахідки в морг на Донеччину. Але ці кістки без плоті можуть полежати в кузові машини до завтра.

Не для випадкових людей 

«Локації для роботи вибираю я, керівник групи. Користуюся для цього даними з автоматизованої системи «Дельта». Інформація про тіла в саму систему надходить від розвідки, бойових підрозділів, місцевих мешканців, пошукових груп, поліції тощо», — розповідає Назар.

За його словами, десь у 90% випадків локації, на які вказує «Дельта», не є абсолютно точними. Тому радіус пошуку треба збільшувати іноді до кілометра від зазначених координат. А значить — на свій страх і ризик відходити від стежок, прокладених саперами групи.

«У зоні бойових дій треба, приміром, або замінувати конкретну ділянку, або розмінувати — усе ясно і зрозуміло, — говорить сапер Євген. — А тут — інакше. От треба по лісу прокласти маршрут для групи — і ти не знаєш, які міни й де саме зачаїлися по дорозі. І чи можуть вони взагалі тут бути. Бо якщо ми відпрацьовуємо на колишній російській позиції, то не могли кац*пи під своїм же носом мін натикати. Ми з напарником Юрою прокладаємо коридорчик, щоб група могла пройти, машина наша проїхати. Але дати гарантію, що на відстані метра від коридору немає мін, ніхто не може».

«От тому й треба, щоб на маршрут виходили досвідчені пошуковці, — докидає Назар, — щоб уміли й мінну небезпеку визначати, і на локації грамотно працювати».

Сам Назар очолює пошукову групу вперше — до того займався транспортуванням уже знайдених тіл. Але він закінчив спеціальні курси для роботи в Центральному управлінні Цивільно-військового співробітництва (ЦВС), і хлопці його бувалі — на них можна покластися.

Євген, наприклад, у ЗСУ з 2015 року, має великий досвід роботи в зонах бойових дій і в пошукових групах. Костя-водій займається пошуком із 2014 року, інший Кость ще до війни з росією шукав тіла загиблих у Другій світовій. Юрко хоч у ЗСУ лише з березня нинішнього року, — людина розважлива й працює вдумливо.

Групи формуються у ЦВС — на час пошуку хлопці отримують відрядження зі своїх військових частин.

«Пошуковцеві насамперед треба вміти відтворити ситуацію, яка могла бути на локації під час бойових дій. Де була чия позиція, хто кого міг обстрілювати, куди поранений боєць міг відповзти, де побратими могли прикопати тіло, щоб згодом забрати», — розповідає Назар.

А ще пошуковець має знати анатомію, щоб не сплутати людські кістки з кістками тварин. Також треба розумітися в юридичних аспектах роботи й ретельно документувати результати пошуку. Крім того, знадобиться стійка психіка та вміння працювати командою.

«Випадковим людям у пошукові групи не треба лізти. Вони лише заважають, крутяться під ногами», — підсумовує Костя-водій.

hromadske

«А Марго оформить»

Зранку група здала в морг на Донеччині знайдені напередодні кістки російського вояки. За кілька годин ми привозимо туди ще шість ворожих тіл, за якими їздили до підрозділів ЗСУ на лиманському напрямку.

«Під**и?» — уточнює Марго, працівниця моргу, і додає ще кілька міцних виразів.

Мішки розкладають на підлозі. Костя-водій і Марго вправними рухами розрізають на трупах одяг, вивертають кишені, промацують кожен рубчик. У двох привезених знайшли солдатські жетони, в одного — документи, всередині чиєїсь каски Марго вичитала багатозначний напис «вор».

«Шукаємо все, що допоможе ідентифікувати ці тіла саме як окупантські. Зараз проводимо первинний огляд. Їх ще потім будуть оглядати судмедексперти та поліція, ще братимуть у них біоматеріал на аналіз ДНК, уся інформація буде зафіксована у відповідних кримінальних провадженнях», — пояснює Назар.

Тіла фотографують, мішки застібають, до кожного чіпляють бірку, заповнену Назаром. Складають акти здачі-прийому тіл: де й коли знайшли, який стан має тіло чи його частини, які речі та документи були при них тощо.

Один з екземплярів акту Марго згодом віддасть транспортній групі, яка відвезе мішки з росіянами в місця їх тимчасового зберігання, де вони чекатимуть на обмін. На тіла українських захисників складають такі самі акти.

Коли документи оформлені, Марго зачиняє двері моргу й запускає роботу морозильника. На дверях написана нею засторога: «Відкрив — закрив. Бо вб’є. А Марго оформить!»

«Ви не зважайте на мої жарти. Якби не жартувала, то давно збожеволіла б тут», — говорить жінка.

Пошуковці знімають рукавички, дезінфікують руки й смачно затягуються цигарками.

Я кажу саперові Євгену, що весь цей час приборкувала свою нудоту й запаморочення, і що, мабуть, хлопцям, які пройшли передову, тут теж буває нелегко.

«Комусь же треба це робити», — резонно відповідає мені Євген.

Наступний наш маршрут цього дня — за 15 кілометрів, в інше місто Донеччини. Там потрібно узгодити підготовку документів, аби прокуратура дала дозвіл на ексгумацію російського тіла, яке теж піде на обмін.

«Ексгумацію проводитиме або наша, або інша пошукова група, — пояснює Назар. — Якби цього кац*па поховали в полі, то обійшлося б без дозволів. Але йому робили розтин у місцевій лікарні, він чомусь опинився на місцевому кладовищі — тепер маємо мороку».

Розумію Назара. У ЦВС він довгий час мав «паперову роботу»: обробляв інформацію, пов’язану з пошуком зниклих безвісти. І от тепер знову паперова тяганина, рятуючись від якої він і попросився в пошукову групу.

«Але накази треба виконувати», — не так для мене, як для себе, говорить Назар.

Локації майже відпрацьовані

По обіді — мій поїзд на Київ, тому ще не висохла роса на чагарниках, а ми вже на локації. За кількасот метрів від дороги, на схилі балки стоїть вигорілий російський танк. Він і має стати центром пошуку.

Хлопці надягають броники, Юрко озброюється міношукачем — він піде першим. За ним — Євген і Назар зі щупами (щоб обстежити ґрунт, якщо міношукач раптом «запікає»). За ними підтюпцем я: іти відразу за групою страшнувато, бо міношукач раз по раз пікає, реагуючи на численні уламки, але й значно відстати не хочеться, щоб не зійти з прокладеної Юрком стежки.

Піднімаємося на вершечок пагорба, спускаємося схилами вниз у зарослі шипшини й будяків. Нічого. Біля танка — чимала купа сміття: бляшанки, пляшки, пакування. Написи на них українською.

«Може це росіяни вигребли з наших магазинів, а може це вже наші “чорні пошуковці” тут хазяйнували», — розмірковує Назар.

За його словами, деякі місцеві мешканці мають щупи й міношукачі, тож приходять на місця боїв. Буває, знаходять тіла загиблих і або передають у морг, або ставлять до відома поліцію чи пошукові групи ЗСУ. Може бути, що цікавлять їх зовсім не тіла, а начиння бойової техніки, телефони, гроші, обручки, ланцюжки, банківські картки загиблих.

«Це все незаконна діяльність і дуже небезпечна, бо ці самоуки легко можуть підірватися на міні», — зауважує Назар.

Ми переходимо на інший схил — теж нічого.

«Тут ніяких ознак колишніх позицій немає, і бою тут не було — он, жодна гілка на дереві уламками не зрізана. Мабуть, той танк на міні підірвався. От тільки куди він пер по цих схилах?» — говорить Юрко і складає міношукач.

«На цій території вже багато пошукових груп пройшло впродовж року, відсотків на 90% ці локації відпрацьовані, когось знайти — рідкість, особливо наших. Але знаєте, як буває: три групи нічого не знайшли, а четверта знайшла. Гарантії, що жодного тіла не лишилося в цих зарослях, ніхто не може дати», — підсумовує Назар.

За кілька днів група, ймовірно, переїде закінчувати осінній пошуковий сезон ближче до Бахмута. Робота взимку залежить від погоди. Якщо буде великий сніг, то знайти загиблих є шанс тільки відразу після закінчення бойових дій. Тому взимку пошуковці переважно фіксують локації, робота на яких може бути перспективною в майбутньому.

За час мого перебування в групі ми не знайшли жодного тіла українського військовослужбовця. Хочеться думати, що всі наші загиблі на ізюмському напрямку бійці вже поховані й оплакані своїми рідними.