«Наші очі весь час на дорозі. Ми не зачиняємо дверей» — як на Кавказі досі чекають на тих, хто не повернувся з війни

Спартак Григорян приїхав з передової провідати сім’ю 6 січня 1994 року. Це було в найкривавіший період Карабаської війни.

«Він не встиг навіть помитися — викликали знову, — розповідає його мама, Віра Григорян. — Дочка хотіла почистити йому чоботи. Він сказав: “Не треба, я поспішаю”. Я сказала йому: “Почекай. Може, востаннє”».

Спартак служив в одній з найгарячіших точок, у Фізулінському районі Азербайджану. Вірменська сторона наступала, але несла величезні втрати. Кожного ранку мами бійців вирушали до штабу в Степанакерті, столиці самопроголошеної Нагірно-Карабаської республіки, читати списки поранених і вбитих. 16 січня Віра ледь могла дочекатися ранку.

«Ми не спали всю ніч, — згадує вона. — На ранок мене трусило. Коли розвиднілося, ми з чоловіком пішли в штаб. Чоловік сказав: “Візьміть мене на передову. Там мій єдиний син”. В штабі спитали: “Хто ваш син?” Коли ми назвали ім’я, там переглянулися. Нас з чоловіком обійняли, провели додому, сказали: “Коли Спартак повернеться, тоді тебе візьмемо"».

Спартак не повернувся. Батьки досі його шукають.

Вигідний бізнес

«Вам буде цікаво. Дуже типовий випадок».

В своєму кабінеті в Тбілісі Паата Закареішвілі протягує списаний від руки аркуш. 1994 рік. Родичі шукають вірменського хлопця на ім’я Роман. До Закареішвілі, який до 1997 року п’ять років очолював в Грузії комісію з пошуку зниклих безвісти, часто зверталися з такими листами.

Вдома у родичів у Тбілісі брат Романа познайомився з грузинським бізнесменом, який вів справи з азербайджанцями, говорилося в листі. Пообіцявши допомогу в пошуку зниклого безвісти хлопця, він попросив за це шість тисяч доларів.

Марнеульський муніципалітет (район) Грузії населяють, в основному, азербайджанці. Район виходить відразу і до грузино-азербайджанського, і до грузино-вірменського кордонів. Один з прикордонних пунктів переходу — село Садахло біля Вірменії. До середини 2000-х тут працював один з двох найбільших в регіоні міжнародних ринків.

Тут же домовлялися про пошук, купівлю і продаж полонених.

На вбитих горем родичів чекали банди шахраїв. В 1990-і це була ціла індустрія: в 1991-1994 тільки на території трьох південнокавказьких республік пройшло три кривавих збройних конфлікти.

«Майже перед кожною родиною, яка була зайнята пошуком, рано чи пізно обов’язково з’являвся хтось, хто казав: “Я його бачив”, — каже правозахисник з Азербайджану Ельдар Зейналов. — Родичі приходили і казали: “Шукаю сина”. “А як його звати? А скільки йому років? А на зріст він який? А колір волосся у нього який? Ну, мати, ти не переживай, пошукаємо, я знаю два-три місця”. “А, точно, бачив його! Хотів сфотографувати — не дали, сволоти! З нього так знущаються, каміння він тягає. Хочеш, я його на легку роботу переведу? Дай мені трохи грошей”. І буде так доїти, допоки не зникне».

Часто злодії самі виходили на сім’ї зниклих безвісти. Деякі, аби звучати переконливо, попередньо збирали досьє на зниклого. Дуже часто сім’я, чий син потрапив у полон або зник безвісти, брала до себе бійця з боку противника, знаходила його батьків і просила розшукати її сина, щоб провести обмін.

Найжахливіше відбувалося, коли сім’я, яка утримувала полоненого для обміну, дізнавалася, що син загинув. Односельці могли зажадати «ворожого» солдата для розправи. Сліди багатьох зниклих безвісти губляться саме в селах, де їх утримували в сім’ях. Бували випадки, коли людина була жива, але родині передавали інформацію про загибель. Намагаючись викупити хоча б тіло, сім’я отримувала тіло. Інколи ще тепле.

«Я знаю про такі речі, про які я просто не розповідаю. Тому що це настільки брудно, що краще, аби люди не знали і не говорили про це», — зазначає Вардан Арутюнян, радянський дисидент, який займався пошуком і обміном полонених і заручників на початку 1990-х.

Небезкорисливий помічник у пошуках Романа нібито зустрівся у Садахло з таким собі азербайджанцем, який стверджував, що бачив хлопця. Його історія видавалася родичам переконливою, тому що, окрім поверхової інформації про Романа, він вірогідно розповів про ще одного зниклого.

Скоро з’ясувалося, що історія про азербайджанського свідка — постановка, а грузинський посередник просто заплутався в боргах і мав гостру потребу в грошах. Гроші сім’ї повернули після втручання спецслужб Грузії і Вірменії. Але родичі так і не повірили у фальсифікацію.

В кінці листа вони повідомляли, що один вірменин-втікач з азербайджанського полону бачив Романа на якомусь острові, до його тримали разом з одинадцятьма іншими вірменськими полоненими.

По всьому південному Кавказу таким чином розповзалися чутки про таємні табори, де бійців, які вважалися в своїх країнах зниклими безвісти, утримували як рабів. Деякі розповсюджувачі таких чуток стверджували, що бачили ці табори особисто.

Останніми слідами

Останній «нульовий» обмін полоненими між Грузією й Абхазією відбувся наприкінці 1993 року, між Вірменією й Азербайджаном — у 1995. Після цього у всіх трьох країнах не лишилося офіційно утримуваних полонених. Деякі, проте, ще перебували в приватних руках. І в камерах смертників.

Подружжя Заліхи Тагірової і Ельдара Зейналова спеціалізується на моніторингу тюрем. Вони розповідають, що у другій половині 1990-х в азербайджанських пенітенціарних закладах, особливо — у переповнених камерах смертників, люди стали масово вмирати від туберкульозу. Владі довелося вжити заходів. Доступ в тюрми отримали міжнародні організації.

«Коли здавалося, що всіх вже звільнили, виявилося, що вірмени сидять у корпусі смертників в Баіловській тюрмі, — згадує Зейналов. — Урядовці вперлися, що це кримінальники, а не військовополонені. У січні 1999 в Гобустанській тюрмі був бунт і повстанці хотіли використати вірменів в якості людського щита. Коли з’явилися вісті про цю подію, мін’юст сказав, що більше не буде мати справу з полоненими, і міністерство національної безпеки змушене було взяти їх до себе».

Після завершення бойових дій у всіх трьох південнокавказьких республіках і на територіях, які відкололися, уряди почали вживати жорстких заходів щодо сімей, які продовжували утримувати полонених, все ще розраховуючи на обмін або викуп. Знайдених таким чином полонених обмінювали або просто передавали на батьківщину.

«У січні 1997 року я вивів останнього чоловіка, про якого було достеменно відомо, що він живий. Решта інформації у мене на руках була фальшивою, — говорить Паата Закареішвілі, який лишив комісію з пошуку зниклих безвісти у 1997 році, розуміючи, що більше нікого не зможе знайти. — Згідно з моїм досвідом, якщо від людини немає вістей два-три роки — вона не жива».

У 1998 році на південному Кавказі почала працювати Міжнародна робоча група з визволення полонених і пошуку зниклих і заручників в зоні Карабаського конфлікту, до якої ввійшов Закареішвілі. Навіть незважаючи на укладене перемир’я, сутички тривали і люди продовжували гинути і потрапляти в полон.

Група стала також приймати інформацію від родичів тих, хто зник безвісти. З нею учасники групи вирушали в останні визначені місця перебування зниклих. Вони отримували, зокрема, дозволи сторін на відвідування Нагірного Карабаху, доступ в який азербайджанцям фактично закритий.

«Ми приїжджали і опитували людей. З’ясовувалося, наприклад, що в 1991 році зниклого солдата тримали в сім’ї, син якої перебував у полоні. Потім стало відомо, що сина вбили, полоненого хтось купив або забрав, і про його долю тут нічого більше не знають. Траплялося, що батьки отримували інформацію про смерть сина, і в селі вимагали, щоб їм видали азербайджанця, і в двох місцях полонених вбили і спалили. Але, в основному, інформація від батьків була необгрунтована. Хтось десь когось бачив, хтось щось комусь сказав», — розповідає Аваз Гасанов, координатор Міжнародної робочої групи від Азербайджану.

Ринок в Садахло, де, як вважалося, процвітала контрабанда, президент Грузії Міхеіл Саакашвілі закрив в середині 2000-х. Але гінці з туманними вістями про давно зниклих прибувають по сьогодні.

Близький родич Вардана Арутюняна теж зник під час Карабаської війни. Разом з ним зникли ще близько 30 бійців. Вардан припускає, що вони потрапили до рук кримінальників, яких було чимало серед бійців з обох сторін, і над ними просто розправилися.

«Батьки шукають їх досі. І, уявіть собі, досі надходять якісь чутки: то що могилу знайшли, то що вони живі», — каже він.

Азербайджанська сторона навіть на міжнародних майданчиках продовжує стверджувати, що у Вірменії і в Нагорному Карабасі утримуються сотні полонених. Батькам давали доступ в місцеві тюрми для перевірки, але у тих лишилися підозри, що перед їх приїздом полонених сховали.

В Азербайджані членам Міжнародної робочої групи довелося їхати на кар’єр, де, як стверджували деякі батьки з вірменського боку, їхніх синів тримали в якості рабів. Азербайджанські робітники в кар’єрі сказали, що якби туди привели вірмен, їх би вбили, тому що роботи не вистачає навіть місцевим. Потім почали розповсюджуватися чутки, що Азербайджан передав полонених Туреччині.

«В Стамбулі були наші торговці. Вони бачили на цегельному заводу бородатих чоловіків. В цей час один з них заговорив карабаською вірменською. Торговці спитали: “Ви хто?” Вони відповіли: “Ми полонені, нас привезли з Баку”. Я була в Стамбулі у 2006 році. Та є одна будівля, в якій, як нам сказали, утримують 85 військовополонених. Я ходила біля цієї будівлі, гладила її стіни: може, в цій будівлі мій син», — розповідає Віра Григорян.

Офіс Міжнародного Комітету Червоного Хреста (МКЧХ) в Баку пише про більш ніж 4,5 тисячі зниклих безвісти у Вірменії й Азербайджані. У всьому регіоні, включаючи Грузію з двома самопроголошеними республіками на її території, зниклих — близько 7,5 тисяч.

«Час від часу з’являються чутки або заяви про утримуваних людей, інколи припускається, що їх ховають. МКЧХ серйозно ставиться до таких заяв і запитує більш детальну інформацію, однак досі нам не було надано жодних конкретних даних для підтримки таких заяв. МКЧХ на особистому досвіді переконується, наскільки такі заяви шкодять сім’ям, змушуючи їх думати, що, можливо, це їхні родичі живі десь і страждають», — говориться в письмовій відповіді азербайджанського офісу МКЧХ на мої питання, де також зазначається, що, регулярно відвідуючи тюрми, МКЧХ не зустрічає там нікого, хто утримувався би з 1990-х.

Мої співрозмовники в Грузії, Вірменії і Азербайджані кажуть, що після 1999 року в регіоні не було знайдено жодної живої людини з тих, хто зник в період активних бойових дій.

В очікуванні прогресу

Костянтин Андріадзе пішов добровольцем на війну 22 вересня 1992 року. 5 жовтня він зник в районі Гагри в Абхазії.

«Там усюди ліс. Йшли такі бої, що вони вже не бачили один одного. Кажуть, що у нього була рація і його просили її зберегти, і що чотири особи разом з Котіком виходили з бою. Але куди, я не знаю», — каже його мама Нінелі Андріадзе. Як розповідає вона, в місцях боїв знайшли тілогрійку, в яку був одягнений Коте. Разом з ним у Гагрському районі зникли ще 124 грузинських бійця.

Відразу після війни у Вірменії, Грузії, Азербайджані і в самопроголошених республіках сформувалися організації батьків зниклих безвісти бійців. Кожна налагодила співпрацю з організацією з протилежного боку для обміну інформацією.

Нінелі Андріадзе співочолює таку організацію в Грузії. Вона називається «Очікування». Як і багато інших батьків, Нінелі не вірить, що її син загинув.

Під час війни і після абхазька сторона давала доступ на контрольовану нею територію деяким грузинам, в тому числі батькам зниклих і Пааті Закареішвілі. Окрім того, в комісію Закареішвілі надходили заяви від свідків або учасників воєнних подій.

«Вулиця Бараташвілі, …, на лівому боці — зруйнований будинок. У дворі є криниця, недалеко від неї похований високопоставлений військовий. Н… Г… 4 березня 1996 року», — зачитує він одну зі своїх заміток на основі такої заяви.

«Я міг взяти з собою двох-трьох осіб, зазвичай — старих чоловіків, яких точно не могли запідозрити в тому, що вони воювали, і ми шукали тіла. Уявіть собі, спустошене село, після етнічної чистки, свині і собаки їдять трупи. Я відганяв їх, але людей було вже не описати, просто обгризені черепи. Я тільки рахував кількість трупів і, якщо знаходив щось у кишенях, робив опис, потім ховав і позначав у себе, що в такому-то місці поховані стільки-то осіб», — розповідає Закареішвілі.

Зараз весь його величезний архів, як і інформація, яку зібрали батьки зниклих безвісти, у розпорядженні Червоного Хреста.

МКЧХ протягом трьох років створював в регіоні базу даних про зниклих безвісти: фізичні й медичні характеристики, інформація про місце і обставини зникнення. Потім у родичів взяли зразки ДНК.

Наступним етапом має стати ексгумація тіл у встановлених місцях поховань. Поки вона йде тільки в Грузії, де уряд схилився до співпраці з абхазькою стороною. Близько 200 осіб були ідентифіковані і передані рідним. ДНК-експертизу проводять в Грузії і Хорватії. Нінелі Андріадзе каже, що її результати ні в кого не викликають сумнівів.

В Азербайджані збір зразків ДНК продовжується, але процес ексгумації буде, мабуть, гальмуватися відмовою офіційного Баку від будь-якої взаємодії з невизнаною Нагірно-Карабаською республікою.

Бойові дії велися на її території і на території навколишніх районів Азербайджану. Здебільшого вони лишаються окупованими. Провести там ексгумацію і перепоховати тіла в іншій частині країни, де живуть родичі загиблих, для азербайджанського уряду рівнозначно визнанню незалежності Карабаха і офіційній відмові від цих територій.

Зниклими безвісти в Азербайджані офіційно вважаються 3888 осіб. Відносно багатьох з тих, кого Баку відносить до зниклих, у вірменської сторони є достовірні дані про загибель. Віра Григорян каже, що сама знаходила трупи з документами.

Фінал з трьома крапками

Фотограф Герман Авакян робив у Вірменії і Нагірному Карабасі серію портретів матерів, які вже двадцять років чекали синів з війни.

«В Капані я зайшов до однієї жінки, вона мені каже: “Я тебе уві сні бачила. Я знала, що ти прийдеш. Ти приніс новину?”. Я кажу: “Ні…, — розповідає він. — Розумієте, це означає, що переді мною до неї ніхто не приходив».

Невизначеність, замкнутість у власному горі і скромна надія вже чверть століття тримають в полоні родичів тих, хто зник безвісти. Це полон болісного очікування.

«Наші очі весь час на дорозі. Ми не зачиняємо дверей. Ми постійно чекаємо», — каже Віра Григорян, додаючи, що щасливі ті, у кого є хоча б могила.

Нінелі Андріадзе розповідає, що її покійний чоловік теж мріяв побачити нехай навіть могилу Коте, якщо не його самого.

«Мені не шкода себе, мені шкода мого сина», — каже вона, коли я наважуюся спитати, чи готова вона прийняти позитивні результати ДНК-експертизи.

На цвинтарі Дігомі в Тбілісі підготовлені місця для нових ексгумованих і ідентифікованих тіл. Нінелі Андріадзе завідує тут же Музеєм зниклих безвісти, який створили родичі.

Такий же музей є у Віри Григорян в Степанакерті. Вона приходить туди, як на роботу, кожного дня, голосно вітається з портретами зниклих хлопців і просить потерпіти тих із них, хто страждає в полоні.

Матеріал підготовлений в межах проєкту "Giving Voice, Driving Change - from the Borderland to the Steppes" за підтримки Інституту висвітлення війни і миру (IWPR). Висновки і думки, висловлені у цій публікації, належать її автору і не обов’язково відображають офіційну політику або позицію IWPR.

Авторка: Юлія Абібок