Ні миру, ні війни: як живе вірменське село на кордоні з Азербайджаном

Упродовж багатьох років після конфлікту, який спалахнув у 1988 році між Вірменією і Азербайджаном, мешканці села Беркабер на кордоні двох країн не бачили сенсу ремонтувати постраждалі від обстрілів і бомбардувань будинки і вкладати гроші в господарство.

Все змінилося нещодавно, коли в селі підросло нове покоління: тепер тут не тільки налагоджують експорт органічних продуктів, але й планують розвивати туризм. Хоча конфлікт усе ще залишається невирішеним, тому жити на кордоні двох ворогуючих держав так само небезпечно.

Прикордонне село Беркабер розташоване всього в 800 метрах від Азербайджану. Два кілометри кордону пролягають сушею і стільки ж — штучною водоймою.

Джогазьке водосховище — одна з визначних пам'яток села і всього регіону з 1980-х. У радянські роки його водою зрошували землі розташованих поруч вірменського села Беркабер і азербайджанського Мезем.

Карабаський конфлікт зробив водосховище недоступним для обох сторін. Його більше не використовують за призначенням, водойма перетворилася в буферну зону між Вірменією і Азербайджаном.

Про рибалок

Татулу Маіляну 29 років, для нього Джогазьке водосховище — місце роботи. Він живе у Беркабері і утримує сім’ю на гроші, які приносить риболовля. Таких, як він, у селі ще п'ятеро рибалок.

Щоразу, підходячи до водосховища, Татул замислюється — будуть стріляти з того берега або знову пощастить?

«Небезпека є завжди. Але що робити? Рибалимо і ближче до берега, і подалі від нього. Наприклад, в цю пору року рибу краще ловити на глибині. Останнім часом ситуація спокійніша. Вони [азербайджанці] теж іноді рибалять, але рідше, ніж ми. Ділянка, де я зараз ловлю рибу, — всього в 400 метрах від протилежного берега. Вони бачать нас, а ми — їх. Що сказати? Вони такі ж люди, як і ми», — каже Татул Маілян.

Про небезпеку

Сторони вірмено-азербайджанського конфлікту постійно звинувачують одна одну в обстрілах. Беркаберці кажуть, попри те, що стрілянина не припиняється десятиліттями, звикнути до неї неможливо, і усі 567 місцевих жителів живуть в страху:

«Ми спимо, як зайці — з розплющеними очима, щоб у разі стрілянини встигнути зібрати дітей і бігти в підвал. Все це — ситуація ні миру, ні війни. Звичайно, сподіваємося, що скоро настане мир. Але будинок не ремонтуємо. А раптом знову буде бомбування, і все зруйнується. Та все ж я не збираюся їхати звідси. Куди мені їхати? Тут мій будинок. Я поїду, інший поїде. Хто ж залишиться? Але тоді, після війни, люди заради майбутнього дітей виїжджали — хто в Єреван, хто в Росію», — каже батько трьох дітей, учасник війни, 45-річний Роберт Худавердян.

Багато з тих, хто виїхав так і не повернулися в рідне село. Про це можна судити за кількістю учнів у місцевій середній школі: до війни тут вчилися не менше ста учнів, зараз — 47.

Про надії

Водночас жителі села стверджують, що вони з оптимізмом дивляться у майбутнє — і багато в чому завдяки минулорічній «оксамитовій» революції, яка привела до влади у Вірменії молодого реформатора Ніколу Пашиняна.

«Тепер у нас навіть є сім'я, яка повернулася з-за кордону! — каже сільський староста Аргам Арзуманян, — люди пропонують нові ідеї, втілюють їх у життя — все, щоб село розвивалося. Люди натхнені, [вони вірять] що тепер буде правильний підхід до прикордонних сіл, все буде розподілятися справедливо».

За різними даними, у вірмено-азербайджанському конфлікті загинули від 20 до 30 тисяч осіб — з обох сторін. У Беркабері поховали десятьох. Крім цих непоправних втрат, більшість місцевих жителів втратила чимало землі.

Про землю

75 відсотків сільських угідь, які раніше були у розпорядженні цього села, тепер перебувають під контролем Азербайджану. Сурен Худавердян з вікна будинку показує свою ділянку, яка залишилася на протилежному березі. Каже, сьогодні в розпорядженні села всього 84 гектарів орної землі. Кожній родині надали по п'ять-шість тисяч квадратних метрів землі — для людей, які живуть за рахунок врожаю, цього дуже мало. Відтак мешканці Беркабера перейшли на тепличні господарства.

Про теплиці

На присадибних ділянках, як білі вітрила, здалеку видно обтягнуті поліетиленом теплиці. За словами старости Аргама Арзуманяна, наразі в селі вже є 22 тепличних господарства. Місцеві вирощують у них помідори, огірки, перець.

Сурен Худавердян розповідає, що його теплицю допомогла йому побудувати громадська організація «Сахман» («кордон»). Вона поставила перед Суреном завдання — вирощувати тут розсаду для тепличних господарств всієї області:

«Щороку ми вирощуємо близько десяти тисяч паростків, люди купують їх для своїх теплиць. Вони отримують врожай раніше, ніж у містах, а тому можуть продати дорожче».

Земля в селі родюча, місцеві жителі стверджують, що в їхньому селі приживеться будь-який фруктовий саджанець. Парники були популярні в Беркабері і в радянські роки — тоді тут вирощували лимони. Щороку в селі отримували від двох до трьох тонн лимонів. Зараз хочуть відновити цю традицію.

У теплиці 65-річного Едіка Арутюняна 31 лимонне дерево. Вони так розрослися, що між ними складно пройти. У радянські роки Арутюнян був старшим агрономом села, а тепер вирішив заснувати в Беркабері два великих лимонарії.

«Є фінансові скрутнощі, це не так просто, але я хочу взятися за цю справу. У новому парнику буде 200-300 дерев. Цьогоріч ми обігрівали нашу теплицю усього місяць — дорого коштує опалення. Якщо проведуть у село газ, буде зовсім інша справа», — каже Арутюнян.

Про проблеми

Заробляти тут на життя непросто. Люди беруть кредити в банках, щоб якось просувати свою справу, а потім опиняються в ще більш складній ситуації — не можуть виплатити відсотки.

Сурен Худавердян каже, що взяв кредит у три мільйони драмів [близько $ 6 тисяч], щоб провести опалення у своїй теплиці. Це дає перевагу — можна отримувати врожай і взимку. Однак на те, щоб купити дрова, цього року грошей не вистачило. Після січня опалювати теплицю не вдалося, і вся розсада загинула через морози.

Про очікування

Сурен Худавердян вважає — для того, щоб стати на ноги, жителям села потрібно не так вже й багато. На його думку, державі слід приділяти більше уваги прикордонним селам:

«Потрібно, щоб держава нам допомагала. Нехай програму якусь розроблять, залучать інвесторів, які візьмуться заснувати тут якесь виробництво. Вони за законом будуть звільнені від податків, оскільки Беркабер — прикордонне село», — пропонує Сурен Худавердян.

Крім того, держава звільнила жителів прикордонних сіл від сплати податку на землю. Але це несуттєво для беркаберців, тому що більша частина їхніх земель їм тепер не належить. Іще жителі прикордонних сіл Вірменії платять півціни за газ. Але в Беркабері його ще немає. Ба більше істотні для беркаберців пільги на тарифи за електрику, які надає держава усім селам, розташованим на кордоні.

Тому Роберт Худавердян вважає, що село задихало б, якби тут з'явилися підприємства — державні або комерційні:

«Відкрили б невелике виробництво, люди б стали працювати. Більше нічого не потрібно, люди заживуть».

Декілька невеликих виробництв у селі працюють вже зараз. Почати допомогла громадська організація «Сахман», а підтримувати їх на плаву допомагає вірменська діаспора.

Про тих, хто не чекає допомоги

Арміне Еганян разом з іншими жінками села заснувала свій бізнес чотири роки тому. Вони в'яжуть еко-іграшки з екологічно чистої пряжі. Для своєї продукції придумали іноземну назву — Berkaber toys — і продають свої іграшки за кордоном. Велика частина замовлень — зі США.

«Ми отримуємо замовлення з різних країн. Замовлення, в основному, надходять онлайн, а влітку в село приїжджають туристи, купують. Ескізи малюю я. Ми в'яжемо собачок, слоників, жирафів, зайчиків, є й панди. Наш кращий фахівець за день встигає зв'язати одну іграшку. За одну іграшку ми отримуємо дві тисячі драмів [близько $4]. В середньому в місяць я заробляю до 50 тисяч [близько $103] », — розповідає Арміне.

Про молодь

Ара Худавердян щорічно отримує 20-30 тонн хурми. У нього великий сад на березі Джогазького водосховища.

«Після війни люди побоювалися вкладати гроші в щось на кордоні, думали — можуть втратити все. Вони не бачили майбутнього тут. Але наше покоління зламало ці стереотипи. У селі багато молодих людей, які почали свою справу. Я з 30 тонн хурми отримую близько п'яти тонн органічних сухофруктів. Уже два роки займаюся бізнесом сухофруктів», — розповідає Ара Худавердян.

Каже, що почав справу, коли отримав під неї грант. Надалі брав участь у різних міжнародних виставках, представляв свою продукцію в Дубаї та Лондоні:

«Є зацікавлені люди, є замовлення. Єдина проблема в тому, що органічних сухофруктів у Вірменії небагато, а замовники хочуть отримувати великі обсяги. Є попит, і це означає, що необхідно розвивати у Вірменії органічне сільське господарство».

«Екстремальна» кав’ярня

Географічне розташування Беркабера своєрідне — височини й обриви, мальовничі ущелини, Джогазьке водосховище. Все це справляє враження на туристів. В останні роки сюди регулярно приїжджають жителі й інших регіонів Вірменії.

Староста Аргам Арзуманян каже, що село сподівається розвивати тут туризм:

«Спочатку я не вірив, що в нашому становищі можливо розвивати туризм, але тепер я розумію, що можливо. Тут дуже гарна природа, унікальне повітря, вода, відчуття спокою. Одним із стимулів може стати також кав’ярня «Екстрім».

Кав’ярня побудована прямо на передовій, на височині — спеціально для любителів екстриму. З вікон видно азербайджанські села, Джогазьке водосховище і бойові пости азербайджанських збройних сил.

Поки тут йде ремонт, але до літа кав’ярня буде готова. І туристи зможуть насолодитися чашкою кави всього в 500 метрах від азербайджанських позицій.

А для самих беркаберців кав’ярня — символ того, що життя триває, хоч конфлікт ще не вирішений.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Моя нова Вірменія. На межі з війною