Стрімкі переговори між Москвою і Мінськом щодо «поглиблення інтеграції» двох країн, яка веде свій початок з 1990-х, схоже, як ніколи розбурхали суспільство в Білорусі. У білоруській столиці вуличні акції протесту влаштували саме в ті дні, коли Олександр Лукашенко зустрічався з Володимиром Путіним — на початку і в 20-х числах грудня.

Яку тактику обирає влада і що їй доводиться робити з опозицією, яка, протестуючи проти об'єднання зі «східним братом», фактично відстоює інтереси не тільки країни, а й можновладців у Білорусі, у всякому разі, на даному етапі російсько-білоруських переговорів? Пускати в хід кийки? Газ? Водомети? А може, навпаки: дати карт-бланш на «патріотичний рух»? А може, ні те, ні інше?

Щоб зрозуміти, що відбувається в ці дні в Білорусі, варто усвідомити пару моментів. Тут є підгодовані провладні сили і організації: партія «Біла Русь», профспілки, молодіжний рух БРСМ (Білоруський республіканський союз молоді, щось на кшталт радянського комсомолу). У них роками вливають гроші й потуги адміністративного ресурсу, проте по факту це пухкі й інертні структури. Поінформовані люди у вищих ешелонах влади розуміють, що, в разі чого, спертися на них вони не зможуть: ті просто розбіжаться або, того гірше, почеплять значки «Єдиної Росії».

Варто зауважити, що на мітингах проти інтеграції з РФ не було помічено жодного державного червоно-зеленого прапора, зате — безліч національних біло-червоно-білих. Для влади роками це були кольори революції, опозиції, націоналістів. Поки провладний актив «спить» або чекає сигналу зверху, на вулицю виходять якраз-таки противники влади та доводять, що якщо хтось і піде відстоювати суверенітет, яким на словах так дорожить Лукашенко, то саме хлопці під біло-червоно-білими прапорами. Однак влада так за всі роки і не наважилася налагодити з ними хоч якихось мостів, пропустити когось у парламент або на відповідальні посади. В результаті — ніякої взаємної довіри і повний антагонізм.

З кінця 90-х влада активно використовувала в боротьбі з протестувальниками перевірені методи — кийки, газ, затримання. Але з роками кожне чергове потепління відносин з Європою змушувало міняти тактику. Так у 2010-х виникла нова концепція, більш витончена і вишукана, але не менш дієва. Після акцій 7-8 грудня в Мінську ми спостерігаємо в дії саме ці технології.

Превентивне затримання. Якщо намічається якась акція, то про неї, як правило, оголошує майбутній лідер протесту. Затримати лідера перед акцією — значить «обезголовити» протест. Не потрібно садити на довгі терміни, досить 5 або 15 діб. Іноді досить протримати в РВВС з ранку до вечора в день проведення акції. На якій підставі? Наприклад, за минулу акцію. Або для встановлення особи. Або оголосити, що його машина нібито «числиться в угоні».

Можуть бути і більш витончені схеми, наприклад, як сталося цього грудня з одним з лідерів антиросійських протестів Павлом Северінцем. Рано вранці біля під'їзду його затримує ОМОН, везе в РВВС, потім до суду, де йому дають 15 діб арешту за несанкціоновану акцію. Після чого проводять «профілактичну бесіду» і відпускають. Це означає, що Северінца можуть посадити після постанови суду в будь-який момент — зручний для влади і незручний для нього самого. Що називається, «подивимося на поведінку». Іншого «вуличного бійця» Євгена Афнагеля посадили на 15 діб без усяких відстрочок: мабуть, він видався більш небезпечним.

«Задушевна бесіда». Якщо ви помітили, всі вуличні акції в Білорусі ретельно знімаються на камери співробітниками спецслужб. Кожна особа, кожен плакат, кожен прапор. Іноді «групи фіксації» працюють по двоє. Один знімає, другий прикриває (щоб не штовхнули, не забрали камеру). Все це робиться не стільки для фіксації участі давно відомих, як ЗМІ, так і КДБ, активістів, скільки для ідентифікації нових осіб. Студентів, робітників, підприємців — зовсім не «професійних революціонерів».

Партійців зі стажем так просто не залякаєш. Вони вже або не піддаються вербуванню, або давно завербовані спецслужбами. А ось студента можна обчислити, прийти до нього у виш, викликати в кабінет декана, де буде сидіти пара людей із «сумними обличчями» та посвідченнями червоного кольору. Найчастіше вистачає однієї розмови. Загроза про відрахування — універсальна. Далі студент або виходить з гри, або... активізується. Починає всюди ходити, збирати контакти інших протестувальників, їздить на міжнародні семінари, загалом — вливається! Він уже завербований.

Тиск рублем. За будь-яку несанкціоновану акцію сьогодні в Білорусі можна отримати штраф. Найчастіше вдарять рублем, ніж кийком або берцями спецпризначенців. Перевагу «грошового тиску» силовики зрозуміли, знову ж таки, в 2010-х. Кожен удар кийком підриває роботу МЗС і діалог із Заходом. А ось ввічливий міліціонер, який просить особисті дані протестувальника, ввічливий суддя, який виписує штраф (скажімо, $50 або $500), ввічливий судовий пристав, який приходить додому переписувати майно, питань у Європи не викликають. Все по закону, ніхто нікого не бив.

Тут держава не тільки вибиває фінансовий ґрунт з-під ніг конкретної людини (відсидіти 15 діб — одне, заплатити пару сотень доларів — інше), але і наповнює державну скарбницю. Як-то кажуть, і зайці цілі, і вовки ситі.

У Мінську, наприклад, є відома пенсіонерка Ніна Багінська, яка ходить на всі акції з біло-червоно-білим прапором ще з 1990-х. Офіційно сам прапор — «незареєстрована символіка», заборонена законом. Але бити бабусю — недобре. Її штрафують. Вона не платить. В результаті судові пристави описують її газову плиту, холодильник, дачу і далі за списком.

Не варто спокушатися, що санкціоновані акції обійдуться учасникам протесту безкоштовно. Організаторам, відповідно до закону про масові заходи, запропонують заплатити за машину чергової швидкої допомоги і за послуги міліції. Все це буде обчислюватися вже тисячами доларів. Якщо організатори відмовляться платити, мовляв, всі ці послуги і так оплачені з наших податків, акція автоматично стане несанкціонованою. А значить, в хід піде одна зі схем, що описані вище.

Звичайно, все це — лише верхівка айсберга, якщо говорити про роботу спецслужб Білорусі щодо опозиції. Є ще різні папки в картотеках, вододіл на «зручних» і «незручних» опозиціонерів, робота з рухом футбольних фанатів, який було фактично знищено після 2014 року, виходячи з уроків Майдану, тонка робота з пошуку компромату на конкретних особистостей та інше. Варто враховувати, що зовнішня терпимість до вуличних акцій, відсутність водометів і БТРів на вулицях обумовлені всього лише прагматикою. Москві на переговорах все це можна підносити мало не як акції на підтримку Лукашенка з боку націоналістів. Самих учасників протесту водночас завжди можна оштрафувати або завербувати, а в результаті — мати, на крайній випадок, ґрунт для переговорів з незадоволеними. Погодьтеся, в разі чого, домовлятися з тим, кого ти оштрафував, набагато простіше, ніж з тим, кому ти вибив зуби або битою розбив голову.

Поділитись: