«Нелегка праця, яку хтось мусить робити»: як фонд «Трибуна Героїв» допомагає рідним футбольних фанів, загиблих на фронті

«Хочемо, щоб родини відчували: за ними — спільнота»

Фонд «Трибуна Героїв» заснували двоє друзів із Харкова — Дмитро Кукуруза і Тихон Амосов. Обидва — бізнесмени: Дмитро керує IT-компанією, Тихон займається оптикою. Вони познайомилися на стадіоні понад 10 років тому: обоє вболівають за футбольний клуб «Металіст». У 2014-му почали волонтерити.

«Тоді багато фанатів пішли воювати, інші взялися їм допомагати», — пригадує Дмитро Кукуруза.

Коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, чоловіки повернулися до волонтерства. Дістають дрони, тепловізори, генератори, «Старлінки», автомобілі.

«Ідея створити фонд виникла на другий місяць вторгнення, коли масово почали приходити звістки про загиблих друзів. Харків довго був на першому місці за кількістю втрат серед фанатів, а це люди, з якими ми так чи інакше перетиналися», — каже співзасновник фонду.

«Трибуна Героїв» стартувала в серпні 2022 року. Кілька місяців продумували модель роботи, збирали команду, вирішували, кому допомагатимуть і як збиратимуть на це гроші.

Нині фонд має кілька напрямів роботи. Основний — щомісячна фінансова підтримка родин загиблих фанатів, поки вони отримають державну допомогу.

«Спочатку думали виплачувати щомісяця по тисячі доларів кожній родині. Але поспілкувалися з потенційними партнерами і зрозуміли, що це нереально. Перераховуємо 15 тисяч гривень — якщо лишилися батьки або дружина, 20 — якщо є дитина, 25 — коли дітей двоє», — розповідає Дмитро Кукуруза.

Зараз ці виплати отримують 83 родини. Ще 28 — на етапі узгодження документів. П’ять сімей уже отримали державну допомогу й не потребують щомісячних виплат. Ще 15 родин відмовилися від фінансової підтримки «Трибуни Героїв». Також серед загиблих були сироти й чоловіки, чиї рідні перебувають на окупованих територіях — з ними немає зв’язку.

Другий напрям роботи фонду — юридичний. Допомагають збирати й подавати документи для отримання 15 мільйонів гривень державної компенсації.

«Часто це складно й довго. Будь-яка помилка в документах має значення. Наша мета — допомогти усім сім’ям загиблих отримати гроші від держави, адже це серйозна підтримка», — каже Дмитро Кукуруза.

Фонд опрацьовує і приватні юридичні звернення щодо оформлення майна, спадку, батьківства. За пів року таких було понад 40.

Ще один напрям — створення «футбольної родини» для підтримки сімей полеглих фанатів. Фонд разом з Українською асоціацією футболу купив дітям подарунки до Дня святого Миколая, записав звернення футболістів, влаштував зустріч з Андрієм Шевченком.

«Це був теплий атмосферний захід. Коли відомі люди висловлюють підтримку — це важливо. Ми хочемо, щоб родини фанатів відчували: за ними — спільнота», — пояснює Дмитро.

Серед тих, хто підтримує фонд, футболісти і тренери Андрій Шевченко, Олександр Зінченко, Сергій Ребров, Тарас Степаненко, Олег Лужний, Володимир Єзерський та інші. Також футбольні клуби, Українська асоціація футболу, Українська прем’єр-ліга, журналісти Олександр Денисов, Роман Бебех, письменник Сергій Жадан, музиканти Олег Михайлюта, Олександр Сидоренко, комік Ігор Ласточкін, репер Олександр Ярмак. Звільнений із полону захисник Маріуполя Михайло Діанов задонатив мільйон гривень.

«Ідею підтримали не лише “футбольні” люди. Наша спільнота досить закрита. Якби ви погуглили “фанати”, “ультрас”, то до 2013 року знайшли б тільки новини про те, як ми б’ємо одне одному пики. Але після 2014-го ультрас відіграли важливу роль у багатьох подіях. Зокрема в тому, що росіянам тоді не вдалося створити “Харківську народну республіку”», — каже Дмитро Кукуруза.

За його словами, фонд підтримують гравці всіх команд Української прем’єр-ліги та більшість команд першої ліги.

«Це не означає, що гроші нам падають, а ми сидимо й розподіляємо. На початку вдавалося витрачати менше, ніж надходило. Зараз ситуація інша, шукаємо нові варіанти фінансування», — пояснює Дмитро Кукуруза й додає, що хоче залучити до співпраці закордонних партнерів.

Переважно фонд сам шукає сім’ї, яким потрібна допомога. Через лідерів фанатських організацій знаходять контакти рідних. Іноді сім’ї звертаються самі. Фонд перевіряє, чи був загиблий членом фанатського руху.

«Якщо ніхто з фанатів не може підтвердити, що людина була разом із ним на секторі, мусимо відмовляти. Просто ходити на стадіон — замало», — каже співзасновник.

Бізнес відійшов на другий план

У команді фонду зараз працюють шестеро людей. Засновники дивилися, як функціонують інші організації, і вибудовували роботу з огляду на свій досвід у бізнесі.

«Одна справа — запуститись і попрацювати місяць, інша — робити це пів року й довше, коли певний ажіотаж уже минув. “Трибуна Героїв” має бути системою, яка працює за певними алгоритмами. А не так, як окрема людина, чия працездатність залежить від настрою та інших суб’єктивних речей», — каже співзасновник.

Більшість свого часу Дмитро і Тихон приділяють фонду й допомозі військовим. Бізнес відійшов на другий план.

«У мене такий розподіл: 30% часу займає фонд, по стільки ж — волонтерство й бізнес, 10% — сім’я», — пояснює Тихон Амосов.

Він додає, що велике навантаження — не найскладніша річ, найважче отримувати звістки про загиблих друзів.

«Перед тим, як починати, ми зустрілися з представниками найбільших фанатських рухів і отримали їхню підтримку. У нас величезна відповідальність перед ними. Нелегка праця, але хтось мусить це робити», — каже Дмитро Кукуруза.

Павло Єфременко — з Харкова. Дев’ять років працює у сфері маркетингу. За цей напрямок відповідає і в «Трибуні Героїв». З його засновниками знайомий давно: разом уболівають за «Металіст» і волонтерять із 2014 року.

«Можу розповісти про типове життя працівника фонду: поняття “вихідний” не існує, є завдання — ми його виконуємо. Спочатку було важко працювати навіть із некрологами. Часто загиблі — це знайомі або друзі знайомих. Тому це особисті втрати», — каже Павло Єфременко.

Найбільше йому врізалися в пам’ять дві історії. Батько пішов на війну після загибелі сина — і теж зазнав смертельних поранень. Інший захисник поліг разом зі своїм дядьком.

«Історії, в яких гине велика частина родини, даються мені найважче», — каже Павло.

Крістіна Гончаренко з Одеси понад 12 років уболіває за клуб «Чорноморець». Від знайомих дізналася про вакансії у фонді. Працює тут від першого дня: спілкується із сім’ями загиблих, веде месенджери, відповідає на дзвінки та листи.

«Робочі дні різні. Буває, працюємо з 9 ранку до 9 вечора. А часом маємо завдань на три години. Хлопці гинуть щодня, їхнім родинам кожного дня потрібна допомога», — каже Крістіна.

Сім’ям телефонують через місяць після звістки про загибель чи поховання, щоб дати трохи часу прожити втрату і владнати нагальні питання. Про ці дзвінки попереджають представники фанатського руху.

Щоб не травмувати додатково ні рідних, ні себе, Крістіна відвідує тренінги, спілкується з військовими психологами. Зізнається, що під час розмов із рідними загиблих намагається вимикати емоції, хоча інколи вони наздоганяють за тиждень чи два.

«Жодні слова не повернуть матері сина, а дружині — чоловіка. Я намагаюсь не навантажувати їх надмірною опікою. Дотримуюся алгоритму: висловити співчуття, розповісти про фонд, допомогу й те, як її отримати», — каже Крістіна Гончаренко.

«Я відчула, що його не стало — у мене був сильний зв’язок із сином»

Марина Боднар — дружина загиблого в Маріуполі бійця полку «Азов», 27-річного Віталія Трухана.

Він родом із Чернігова, навчався у Харкові на рятувальника. У 2014 році покинув університет і поїхав на Донбас у складі батальйону «Чернігів». За рік вступив до «Азову» й перебрався до Маріуполя.

Віталій уболівав за «Динамо». Любив кататися на сноуборді, грати в комп’ютерні ігри, їздити на велосипеді, займатися віндсерфінгом. Читав про ведення бойових дій. Йому подобалася фантастика — однією з улюблених книжок була «Дюна» Френка Герберта. Цікавився сонячними панелями — планував відкрити свою фірму.

«Він брав від кожного дня максимум. У вихідні приділяв час захопленням і родині. Я пишалася своїм чоловіком: у всіх 24 години на добу, а в нього було набагато більше», — пригадує Марина Боднар.

Вони познайомилися чотири роки тому в Маріуполі. Мають двох синів: старшому 2 роки й 9 місяців, молодшому — півтора. 21 лютого 2022-го, за лічені дні до російського вторгнення, чоловік сказав Марині з дітьми їхати до його батьків у Чернігів.

«Я перепитала, чи все добре. Запевнив, що так. Сказав, що просто батьки сумують», — каже вона.

Віталій лишився в Маріуполі. З 24 лютого командував обороною півночі міста. Загинув у бою 12 березня 2022-го.

«18 березня мені зателефонували з патронатної служби полку і повідомили про загибель чоловіка. Але до літа я сподівалась, що це помилка — поки не поговорила з побратимом, який був на тій позиції. Дива не сталося», — каже Марина.

Тіло родина не отримала й досі. Повернення має відбутися під час обміну.

«Батьки здали зразки ДНК — чекаємо. Його друга, з яким чоловік загинув від одного снаряда, ідентифікували й поховали у листопаді. Дуже важко бути в такому підвішеному стані», — додає дружина.

Для вшанування пам’яті про Віталія Трухана друзі намалювали мурал на стіні ліцею №15 у Чернігові, де він учився. Нещодавно у школі відбувся меморіальний вечір.

«Я постійно розповідаю про нього. Поки ми говоримо про полеглих героїв, вони живуть», — каже жінка.

Фонд «Трибуна Героїв» улітку запропонував Марині Боднар допомогу — і за день-два перерахував перші гроші. Сім’я отримує по 25 тисяч гривень.

«Вони завжди на зв’язку. Ми вдячні, що нас не залишають сам на сам із проблемами», — каже дружина загиблого захисника.

Ганна Дерев’янко — мати 24-річного Олександра Дерев’янка з Черкас. Він теж служив в «Азові». З 16 років займався бойовим самбо, джиу-джитсу, змішаними бойовими мистецтвами і трохи боксом.

«Тренери дивувалися, бо Сашко пізно почав займатися, але вже до 18 років здобув майже всі перші місця на змаганнях у Черкасах», — пригадує мати.

З 16 років Сашко був фанатом черкаського «Дніпра», потім — київського «Динамо». У 18 переїхав до столиці, працював виховником та інструктором із самооборони в таборі «Азовець». У вересні 2020-го приєднався до полку «Азов». Жив у Маріуполі.

«До цього рішення він ішов із часів Майдану», — каже Ганна Дерев’янко.

Олександр загинув 3 квітня в Маріуполі від танкового пострілу. З побратимами виїхав на броньованому автомобілі «Спартан», щоб відвернути увагу російських танкістів і цим допомогти іншим бійцям вийти з оточення.

«Я відчула, що його не стало — у мене був сильний зв’язок із сином», — каже Ганна.

Їй повідомили про загибель Олександра через два дні, тіло забрали влітку під час обміну. Довго чекали результатів ДНК-експертизи. Поховали в Черкасах 14 січня 2023 року.

«Я почала допомагати його побратимам — хлопцям, які виходили з полону, поверталися у стрій. Це допомагає триматися. Вони тепер теж мої діти. Державних виплат ще не отримала, триває розслідування обставин смерті. Намагаюся підтримувати «азовців» донатами. 15 тисяч гривень від фонду «Трибуна Героїв» перераховую на благодійність», — розповідає Ганна Дерев’янко.

Представники фонду знайшли її восени. Допомогли оплатити роботу над графіті, присвяченому героям, на місцевому стадіоні. Ганна долучилася до організації виставки портретів загиблих «азовців» у Черкасах і Кропивницькому.

Щоб ушанувати загиблих, потрібно допомогти живим

Ще один напрям роботи фонду «Трибуна Героїв» — вшанування пам’яті загиблих фанатів. Некрологи про них публікують на сайті — уже написані 52 історії. Також знімають ролики про загиблих захисників для ютуб-каналу, пишуть статті для спортивного сайту Tribuna.com.

«Наша ціль — показати, що загинув не якийсь ноунейм, цифра у статистиці, а людина зі своєю історією, талантами, планами», — каже Дмитро Кукуруза.

Фонд вивчає механізм перейменування вулиць, щоб лобіювати це питання в міських радах. Після перемоги мріють відкрити пам’ятники загиблим фанатам — у регіонах і на НСК «Олімпійський» у Києві.

«Зараз усі сконцентровані на продовженні боротьби. Не вистачає ресурсів, щоб системно займатися вшануванням пам’яті. Цю історію ми відкладаємо на середню перспективу», — каже Тихон Амосов.

«Меморіальні комплекси обов'язково мають бути, але головне — соціальна історія. Наприклад, люди, які отримали важкі поранення, не повинні опинитися на узбіччі. Ми маємо шанувати їх і всіляко допомагати. З реабілітацією, навчанням, зміною професії, якщо це потрібно. Вулиці мусять бути такими, щоб ними можна було проїхати на візку і не вбитися. Це буде для нашого суспільства випробуванням», — додає Дмитро Кукуруза.

Текст підготовлений платформою пам'яті «Меморіал», яка розповідає історії вбитих росією цивільних і загиблих українських військових, спеціально для hromadske. Щоб повідомити дані про втрати України, заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Авторка: Віта Сахнік