«У мене було 7 танків, а в противника — 150». Герой України Євген Пальченко

Щовечора на фронті він переглядає відео з донечкою. Еммі — два роки, вона вже добре вимовляє своє ім’я й щось лепече. Але з татом спілкується переважно через відеозв’язок.

Наговорившись із рідними, Євген міцно засинає — так утомлюється впродовж дня, що не бачить снів. Лише зрідка йому сниться родина, а ще — пиво і таранька. В екстремальних умовах він часто каже: «Як я хочу пива і тараньки…» — і його побратими жартують із цього.

Євгенові Пальченку лише 24 роки, а він уже Герой України. 24 лютого врятував понад дві тисячі людей і більш як тисячу одиниць військової техніки, які опинилися в оточенні ворога на херсонському напрямку.

Познайомилися через інтернет

14 лютого, лише на день, він приїхав додому в рідне село Ометинці на Вінниччині. Доньці Еммі саме виповнилося два рочки — народилася в день святого Валентина.

Це друга коротка відпустка командира танкової роти 59 окремої мотопіхотної бригади ЗСУ з початку повномасштабного вторгнення. Євген переживає, що донька його не знає. Якось навіть втікала від нього, бо за два роки служби в армії він був з дитиною три-чотири місяці.

Увесь день Євген і Мар’яна не розлучалися — гралися з дочкою, надували повітряні кульки, сміялися. До пізньої ночі говорили. Вже вранці Євген вирушав на фронт, Мар’яна з Еммою — на Львівщину, де мешкають. О 6-й ранку, коли рушив поїзд, Мар’яна заплакала.

«Євген стояв і дивився нам услід, — згадує вона. — Емма закричала: “Татусю, сюди!” Вона махала рукою, щоб він їхав із нами. Я вже не хотіла розлуки. Так потребую, щоб він частіше був з нами». 

Євген і Мар’яна разом із 2017 року. Познайомилися через інтернет і спершу спілкувалися онлайн. Євген тоді вчився у Національній академії сухопутних військ Львова.

За якийсь час написав: «Я їду до тебе». 

Мар’яна попередила про гостя маму.

«Приїхав до нас у село Ясенів на Львівщину. Мама його зустріла, повідомила, що я на роботі. То він ішов пішки до мене на роботу за п’ять кілометрів», — пригадує Мар’яна.

Вони одружилися 12 вересня 2020 року.

«Він зі мною інакший, як дитина. Євген тільки на роботі такий дорослий».

На позиціях шість разів забували про Євгена 

Ранок 24 лютого 2022-го застав їх нарізно. Мар’яна з дитиною були на Львівщині. Євген — на Херсонщині. Вдосвіта 24-го пролунав сигнал тривоги. Уся бригада була розкидана по Херсонській області. Євген отримав завдання із шістьма танками висунутися в район Сергіївки.

«Коли основна частина нашої бригади підійшла в Олешки, зі сторони узбережжя вже був противник із технікою і танками. — пригадує Євген. — У Новій Каховці, з іншої сторони берега, висадився десантник противника із протитанковими засобами. Найкращим маршрутом відходу був Антонівський міст. Там висадилися десантники противника. Моє завдання було прорвати оборону та знищити противника, який закріпився на двох мостах через річку Дніпро.   

На правому березі Дніпра ми тримали оборону приблизно до 23:30. Це ще було 24 лютого. На нас вийшла диверсійно-розвідувальна група противника. Також були наліт ворожої авіації, робота ворожої артилерії, мінометів, вогонь протитанкових засобів. 

Від командира батальйону отримав команду відійти в район Антонівського мосту на безпечну відстань, здійснити перегрупування, вивезти вцілілих людей і техніку. Коли відійшли, отримали команду від командира військової частини повернутися на міст. Це вже була перша година ночі 25 лютого. Виникла велика проблема з пальним. Нас не заправили. Коли поверталися на міст, із восьми танків п’ять зупинилися. Також мені поцілили в праву коробку передач. 

Майже всі із ЗСУ, що тримали оборону в Херсонській області, були вже заблоковані й узяті в кільце в населеному пункті Олешки. А я в той час перебував в іншому місці. Десь за 30-40 кілометрів від Нової Каховки. Тобто я був ближче до Криму. 

І тут керівник штабу питає комбата: “А де “Пісня”?” Це мій позивний — “Пісня”. Тобто всі там, під Херсоном, на Антонівському мості, а я за 70 кілометрів від них. Йому кажуть: “А він ще там”. Це був перший випадок, коли про мене всі забули. 

Про мене забували на позиціях ще шість разів до вечора 26 лютого. Телефонували й казали: “Ти там? Відходь на Олешки. Ми забули про тебе”. Усі відтягнулися на більш вигідні позиції, а я ще залишався. У мене було 7 танків, які я міг зберегти. Людей з екіпажу я зберіг, а танки не вдалося. Річ у тім, що в мене було 7 танків, а в противника — 150». 

Бив себе по щоках: «Зберися, ганчірко…»

Удосвіта 25 лютого Євген відчув найсильніший страх. Гострий, тваринний, холодний. Залишився сам біля Антонівського мосту. У лісопосадці зупинилися 5 танків. З відірваним катком у полі стояв шостий. Члени екіпажу його ремонтували.

Зателефонував заступник командира Олександр Мовчан. Плакав: «Женю, кидай усе, повертайся. Ти в оточенні, тебе вб’ють!» 

Євген Пальченко закричав: «Петровичу, я не вернуся! Я виконую наказ командування і я не відступлю!»

У той момент по його щоках текли сльози. Він опустив руки. Гостро захотілося побачити доню і обійняти дружину.

«Коли він мені це говорив, я хотів його вбити. Ми були серйозно налаштовані до виконання обов’язків. Найголовніше — не панікувати й бути впевненим у рішеннях і діях командира підрозділу. Я був упевненим, але коли Петрович зателефонував, я просто на годину випав, відчув страх. Не хотілося нічого. Я сам, немає жодної опори, підтримки. Але потім чотири рази вдарив себе по щоках. Казав собі: “Все, зберися, ганчірко, нам треба виконувати завдання”. Потрібно було виходити й завдавати нових уражень противнику. Сів у танк і поїхав. Вийшов о 8:00 ранку, хоча треба було о 6:00». 

Євген Пальченко забезпечив вихід бригади з оточення. Врятував життя своїх побратимів і техніку. Проривався через Антонівський міст трьома танками. Мав прилад нічного бачення. Це стало великою перевагою, бо ворог чув українські танки лише за звуком.

А заступника командира підрозділу з морально-психологічного забезпечення танкового батальйону Олександра Мовчана Євген потім висварив.

«Казав: “Я там був на чесному слові, морально пригнічений, і ти замість того, щоб підтримати мене як замполіт, почав плакати”. Я дуже шкодував згодом, що говорив йому це. Але ставлюся до нього, як до свого сина, перейнявся його долею. Тому я плакав і просив його тікати звідти», — згадує Олександр Мовчан.

Старший лейтенант із захватом розповідав своїй дружині про відповідь Євгена Пальченка на його прохання втекти. Служать разом уже два роки, але не думав, що молодий чоловік настільки любить свою державу і народ, що готовий віддати власне життя.

«Йому тепер 24, а мені 54, і я в нього вчуся. У проведенні бойових операцій, підготовці особового складу Євген неперевершений. Він бачить карти, район бою, бачить розташування ворога і знає, як завести наш підрозділ і розставити бойову техніку в тих місцях, щоб втрати нашого особового складу і техніки були мінімальними. Знає, як заподіяти максимальне ушкодження ворогові. В цьому плані Євген дуже підготовлений. Багато хлопців говорять: “Буде командир, ми йдемо. Нема командира, ми не підемо в бій”. Він сідає в танк, і хлопці їдуть за ним». 

Наступали і відбивали Миколаївську область лише двома танками

Перед кожним боєм Євген думав, що це його останній день. Двома танками тримав оборону на Донецькому мосту, в Херсоні, був у Чорнобаївці.

«Безсмертних людей немає. Але це наша держава. Слова присяги, що стаємо на захист України, — це не просто слова. Навіть якщо і з аркушика читаємо їх, коли присягаємо. Жодній людині на планеті не вдасться зламати нашу державу. Зрештою, ми свою Кубань можемо ще забрати. Просто треба команду і трохи більше техніки», — каже Євген.

Подумав, що звання Героя — жарт

23 травня Євген отримав свій перший вихідний. Того дня в Маріїнському палаці президент нагородив його орденом «Золота Зірка». Серед танкістів Євген наймолодший Герой України.

«Кепкують з мене деколи. Іноді зловживають цим. Буває, якась суперечка виникає, то замполіт каже: “Ти знаєш, з ким говориш? З Героєм України. Давай, заспокойся”», — розповідає Євген.

Свій позивний «Пісня» Євген отримав у Бахмуті під час своєї першої ротації. «

Коли ми з татом щось разом робили або він сам щось робив і в нього все виходило так, як хотіла мама, то він у захваті кричав: “Пісня!” От воно і прийшло звідти», — сміється.

Хочеться забути про війну, як про страшний сон

У моменти затишшя Євген Пальченко розмовляє з Олександром Мовчаном про все на світі. Заступник командира багато знає. Раніше займався бізнесом. Об’їздив майже увесь світ. Багато говорять про свої плани після війни.

«Варіантів багато: перепродаж автомобільного транспорту, відкриття кафе чи будівельного магазину, експорт чи імпорт, — говорить Євген. — Кожен військовий після армії більше не хоче бути військовим. Ніколи. Хочеться забути про війну, як про страшний сон».

Манікюр «чорний френч»

У кімнаті Мар’яни всюди фотографії чоловіка. Для неї він був героєм задовго до того, як отримав звання Героя України.

«Він завжди говорить, що в нього все добре. Питаю: “Скажи, я ж відчуваю, що щось не так”. А він: “Все нормально. Що ти переживаєш?” Але як тут не переживати, якщо розмовляю з ним телефоном і чую, як летять ракети? Вибухи чула. А він каже: “Нічого. Це грім”. Завжди старається захистити мене від усього поганого», — розповідає Мар’яна Пальченко.

Після одноденної відпустки Євген надіслав дружині фото свого «манікюру». Попросив, щоб зробила такий же.

«Довелося піти до салону краси і зробити так, як на фото, — “чорний френч”. Він постійно мені каже: “Піди зроби собі манікюр, вії. Ти і так красуня, але це ще більше додасть тобі краси”. Я іноді заперечую, що не хочу, а він переконує. Мені найбільше сподобалася щирість Євгена і взаємна довіра. Захищена біля нього в усьому», — говорить вона.

З початку війни Мар’яна іноді відчуває безсилля. У зоні бойових дій також перебуває її брат Назар. Переживає за обох і вірить у перемогу: «Розумію, що чоловік там, а я — тут. Стараюся розуміти його і підтримати, що б там не було. Якщо я раз зателефонувала, а він вибив, тоді вдруге не телефоную. Чекаю, коли сам передзвонить. Щоразу, коли набираю Євгена, мрію почути: “Все, війна закінчилася. Я їду до тебе і до нашої донечки”».

Авторка: Наталія Лазука