Нотатки з «Берлінале»: що відбувається на головному кінофестивалі Німеччини

16 лютого: Перший почесний «Золотий ведмідь»

Цього вечора в Берліні почесного «Золотого Ведмедя» отримає художниця з костюмів Мілена Канонеро. Своєю креативністю вона доповнювала фільми таких режисерів, як Роман Поланскі, Стівен Содерберг, Тоні Скотт, Стенлі Кубрик, Сідні Поллак, Софія Коппола, Френсіс Форд Коппола та інших. Художниця співпрацювала із найкращими операми світу. У 2014-му оперу Пуччіні з її костюмним дизайном було показано в Мюнхені. Того ж року вийшов фільм «Готель Гранд Будапешт», героїв якого вона одягла у фіолетову форму й хутро від Fendi.

Кадр з фільму «Готель Гранд Будапешт», imdb.com

Свою кар’єру Мілена починала малими кроками. Вивчала мистецтво й історію костюма, а коли в кінці 1960-х мігрувала до Англії, то розробляла дизайн для бутиків друзів. Втім, найбільше її приваблювало кіно. Саме в Англії вона познайомилася з режисером Стенлі Кубриком.

Зараз Мілені Канонеро 71 рік. Директор «Берлінале» Дітер Кослік каже: «Мілена — це екстраординарна художниця з костюмів, її роботи зробили вирішальний внесок у стиль низки шедеврів кіно». Італійка вже чотири рази отримувала премію «Оскар» за особливі досягнення в дизайні костюмів (перший Оскар — за історичний фільм «Баррі Ліндон» у 1975-му) й сьогодні поповнює свою колекцію нагород.

Кадр з фільму «Баррі Ліндон», imdb.com

13 лютого: Любов, що з’являється уві сні  

Квиток на фільм «Дух і тіло», фото: Наталія Бендель

Ім’я угорської режисерки Ільдіко Еньєді (Ildikó Enyédi) не нове для світу кіно. Її фільми вже мали міжнародне визнанням, наприклад, стрічка «Моє двадцяте сторіччя» отримала «Золоту Камеру» на Каннському кінофестивалі у 1989-му.

Кадр з фільму «Моє двадцяте сторіччя», mandarchiv.hu

І ось, після творчої мовчанки на цілих 18 років, вона презентувала новий фільм «Дух і тіло» («Testről és Lélekről»). Це історія про двох аутсайдерів, що зустрічаються у снах і закохуються. Робота натуралістична і поетична, жорстока і ніжна. Приправлена ситуативним гумором, що знімає сюжетну «напругу». Це стрічка про форми вираження спорідненості, про закоханість не за шаблоном, про взаємодію людей і тварин.

Фільм відкривається лісовим ландшафтом. Олень виглядає олениху. Складається відчуття позачасся, як це буває уві сні. Кожен рух, кожен момент, здається, має значення. Велике полотно кінозали ідеально демонструє макрокадри: чути, як олені дихають, видно порухи їхнього хутра. Невпевнено, помалу він наближатиметься до неї, вони ледь торкаються носами. Проникливий жест гармонії та ніжності.

Кадр з фільму «Дух і тіло», berlinale.de

Втім, щойно на екрані з‘являються люди, фільм зміщується у площину дисонансів. Романтика змінюється відвертим реалізмом — скотобійню десь у Будапешті. Там працюють головні герої — Мар’я і Ендре. Заодно це контрастне тло для їхніх сповільнених чутливих стосунків. Спершу вони конфліктують, потім трапляється майже магічний збіг: вони бачать однаковий сон. У сні вони — олені. Спершу ні Мар’я, ні Ендре й гадки не мають про сон одне одного, а самі не надають йому особливого значення, потім дізнаються. І з цього моменту фраза «Зустрінемося уві сні!» набуває нового значення. На противагу сповненій брутальних сцен та крові реальній бійні, в уявному світі, де знаходять свій прихисток олені, випадає білий сніг.

Трейлер фільму «Дух і тіло»

У фільмі сходяться сюрреалістичний та реальний виміри, гра з деталями, кровопролиття людини й тварин, фарс і гумор.

При перегляді, залом прокочується захоплення, щирий сміх і раз по раз шепотіння: «Води!», бо хтось непритомніє. По завершенні фільму, більшість залишається на своїх місцях, слухаючи музику титрів. Публіка зачарована.

Зала показу фільму «Дух і тіло», фото: Наталія Бендель

11-12 лютого: український стенд та фільм про Сенцова

12 лютого на Берлінському кінофестивалі відбулася презентація українського стенду. Там представили каталог «Українські фільми 2016-2017» і показали трейлери нових картин, а голова Держкіно Пилип Іллєнко розповів про стенд й очікування від фестивалю.

Також на стенді презентували фільм «Процес». Ця документальна стрічка показує перебіг справи Олега Сенцова, українського режисера, засудженого в Росії до 20 років позбавлення волі. Під час презентації режисер Аскольд Куров розповів про бажання показати картину в Росії, прем'єру на Берлінале й те, чи він підтримує зв'язок з Олегом Сенцовим.

10 лютого: круте кіно про крутих дівчат

У п’ятницю, 10.02, у секції «Панорама» відбулася прем‘єра фільму німецького режисера Якоба Ласса (Jakob Lass) «Дівчина-Тигр» («Тiger girl»). Берлінська публіка з особливим нетерпінням чекала на фільм: він і про Берлін, і про його асоціальні кола, і про берлінських дівчат.

Кадр з фільму «Дівчина-Тигр», 2017 Constantin Film Verleih GmbH / Fogma

20 років, доросле й самостійне життя. Два персонажі-антиподи — педантична, невпевнена у собі й правильна Маргарета (а потім Ваніль) та зухвалa бунтарка Тигр (Тiger), яка не визнає жодних правил, окрім своїх — знайомляться. Ваніль намагається знайти свій шлях до «системи», до ринку праці. Заваливши іспит у поліцейську школу, вона йде вчитися до приватної служби безпеки, дивуючи колег-чоловіків своїм вибором. Тигр живе на вулиці, точніше в старому автобусі на одній з вулиць Берліна, а іноді на якомусь горищі з двома наркозалежними друзями. У камуфляжних легінсах, з коротким, чорним, як у грака, непричесаним волоссям, вона, неначе янгол, постійно опиняється, в потрібний час у потрібному місці в житті Маггі. Тигр сама обирає Маргарету — аби навчити її захищати себе, жити. А жити треба з розумінням, що «ввічливість — це одна з форм насильства над собою».

При цьому Тигр сповнена і материнської турботи про тих, кого вважає своїми друзями. Ця берлінська принцеса-воїн, озброєна бейсбольною битою, не лише воює з приписами, а й має чіткі цінності, а головне — відчуває межу. Її проблема буде в тому, що вихована нею Ваніль цієї межі не відчуватиме.

У фільмі відчутна легкість і «справжність» діалогу. Усе тому, що актори не вчили репліки, адже відповідно до режисерського маніфесту «Fogma» («F**k Dogma», що є доланням приписів, «як правильно знімати кіно»), фільм — це вибухова суміш документальності й імпровізації, ще й екшн-хореографії. Фільм рясніє спонтанностями — як у тексті, так і у сценах, знятих у реальних обставинах за принципом документалістики. Сам режисер Якоб Ласс окреслює жанр фільму як «бойовий артхауз» («Martial Arthouse»). Він зачіпає теми соціальної невлаштованості, дискурс сексизму, неконтрольованих імпульсів, зловживання владою та насиллям, конформізму і нонконформізму. І водночас ставить питання: що було б, якби емпатії не було зовсім?

9 лютого: відкриття і «Джанго»

Берлін. Зимно. На святково розстелений червоний килим на Потсдамер Плац з'їжджаються машина за машиною. Такт розраховано до хвилини. Жодних заторів і майже без очікувань. Сяйливі легкі сукні на мить затримуються перед фотокамерами — і стрімко розчиняються в гущі організаторів й охорони десь на порозі Палацу Берлінале.

Вхід до Палацу Берлінале, фото: Наталія Бендель

Переважна більшість зірок на червоному килимі — це місцеві, німецькі актори, моделі й модератори. З голлівудських знаменитостей: Річард Гір (котрий у день відкриття фестивалю мав аудієнцію в канцлерки Німеччини Ангели Меркель; менше про мистецтво і більше про права людини у Тибеті), Меґґі Джилленгол, Юен МакГрегор, Джилліан Андерсон, Роберт Паттінсон, Пенелопа Круз та інші.

Ось уже 15 років поспіль незмінне обличчя «Берлінале» — директор фестивалю Дітер Кослік. Він з'являється на відкритті у червоному шалику (корпоративний колір фестивалю) й капелюсі. Вітає гостей і попри стрес випромінює енергійність.

Меґґі Джилленгол і Дітер Кослік на відкритті «Берлінале», фото: Наталія Бендель

67-ий кінофестиваль «Берлінале» розпочав фільм «Джанго» («Django»). Це фільм-дебют режисера Етьєнна Комара про легендарного гітариста Джанго Райнгарда. Герой не вмів ні читати, ані писати, зате грав якісний гітарний джаз. Музика й сила долати обставини ще за життя піднесла французького вуличного митця ромського походження до рівня світової легенди.

Кадр з фільму «Джанго», berlinale.de

На прем'єру фільму про Джанго Райнгарда потрапили або щасливчики, або ті, хто успішно втілив хитромудру стратегію купівлі квитка. Хто не мешкає у Берліні, має нагоду купити квиток на будь-який фільм онлайн (але не раніше, ніж за три дні до продажу в касах). Оскільки кількість квитків обмежена, то починати полювання за квитком слід о 10 ранку першого ж дня. Варто зауважити, що квитки онлайн на декілька євро дорожчі, ніж у касах. Звичайно, удачу можна спробувати й там: такі довгі черги в Німеччині можуть бути хіба що за мистецтвом. Хоч типового фестивального відвідувача директор «Берлінале» описує як жінку 37 років і з вищою освітою, у черзі за квитками стоять жінки молодші й старші, багато чоловіків. На електронному табло над касою висвітлюється актуальна наявність заповітного папірця із золотим відбитком ведмедя. Трапляється, що дехто пропонує свої зайві квитки.

Черга за квитками на «Берлінале», фото: Наталія Бендель

Це під кінець фестивалю ажіотаж спадає, а на початку не завжди можна побачити бажаний фільм у бажаний день. 19 лютого знижується ціна на квитки (8 євро) і хороші фільми повторюють для ширшого кола глядачів, бо це, так званий, день публіки.

«Берлінале» — це неначе німецький кіндер-сюрприз: до останнього не відомо «що всередині». Лише за декілька днів до відкриття оголошуються фестивальні деталі — склад журі, конкурсні фільми, зіркові гості.

Знімальні групи на відкритті «Берлінале», фото: Наталія Бендель

Загалом, цього сезону є нагода подивитися 399 фільмів: 92 з них документальні (включаючи дитячу і молодіжну секції), решта — анімація, сімейні драми, трилери, біографії. На додачу до європейського кінематографу, інтригують стрічки з Азії — південнокорейський «Вночі біля моря один» («On the Beach at Night Alone») режисера Хонга Сангсу, а також «Містер Лонг» («Mr. Long») спільного виробництва Японії-Німеччини-Китаю-Тайваню.

За словами директора фестивалю Дітера Косліка, відвага, надія, гумор є червоною ниткою фестивалю. Присутня й тема міграції. Режисерів цікавлять особистості емігрантів, а також історії власних країн (наприклад, режисерка Агнєшка Голланд презентує фільм про польську провінцію, а німці зняли кіно про молодого Карла Маркса). У ретроспективі з'являється саєнс-фікшн. Є й комедії, наприклад «Дика миша» («Wilde Maus») — режисерський дебют Джозефа Хадера, австрійського актора й кабаретиста.

Постери «Берлінале», фото: Наталія Бендель

Журі «Берлінале» цього року вирішило обійтися без кінокритиків. Голландський режисер і автор сценаріїв Поль Верховен, що очолив журі, планує більше сфокусуватися на художній якості фільмів і менше на їхньому політичному наповненні. Тож свій титул «політичного фестивалю» 67-ий «Берлінале» короткостроково відправив у відпустку.

Текст: Наталія Бендель