Обличчя Міноборони України. Ким були попередники Резнікова

Перший міністр

Костянтин Морозов. Перший міністр оборони(1991-1993). Два роки й один місяць на посаді.

Народився у сім’ї росіянина й українки, був записаний у паспорті як росіянин. Попри це у 1991 році першим присягнув на вірність українському народу.

За спогадами поета Дмитра Павличка, влітку 1991-го депутати «Народного Руху» питали Морозова, чи буде армія стріляти в демонстрантів, які вимагатимуть від Верховної Ради проголосити незалежність України. На запитання Павличка про те, звідки він родом, Морозов відповів: «Я — з Донбасу. Я — українець. Но говорить по-украински не смогу!» І запевнив, що армія стріляти в народ не буде.

Згодом він усе-таки вивчив українську і написав книжку «Моя українізація».

Через незгоду з пропозицією Кучми щодо передання української частину флоту росії у вересні 1993 року подав у відставку.

Перший генерал

Віталій Радецький. Другий міністр оборони (1993-1994). Десять місяців на посаді.

Одним із перших дав присягу народові України. Став першим генералом армії України. На час його керівництва у Міноборони припало затвердження Воєнної доктрини України.

З 2010 року — на пенсії, відтоді живе в Одесі. Син Радецького, Олександр, також генерал: у 2015 році 20 днів пробув заступником голови СБУ — та звільнився.

Перед повномасштабним вторгненням Віталій Радецький заявляв, що підтримує зв’язок із росіянами, з якими разом навчався: «Деякі керують, дехто на другорядних посадах».

Міністр із військово-промислово комплексу

Валерій Шмаров. Виконувач обов’язків / третій міністр оборони (1994-1996). Один рік і десять місяців на посаді

Перший цивільний міністр оборони України без військової освіти. Працював на Київському радіозаводі. Брав участь у створенні та виробництві систем управління декількох поколінь стратегічних ракет.

До посади міністра був віцепрем'єр-міністром України з питань діяльності ВПК, після цього — народним депутатом, гендиректором «Укрспецекспорту» тощо.

Під керівництвом Валерія Шмарова українська сторона брала участь у переговорах щодо підготовки тристоронньої заяви про вивезення з України стратегічної ядерної зброї, яку 14 січня 1994 року в Москві підписали глави України, росії та США.

Міністр-депутат

Олександр Кузьмук. Четвертий і сьомий міністр оборони. Загалом 5 років 7 місяців на посаді.

Син генерала. Найдовше очолював Міноборони: у 1996-2001 та 2004-2005 роках.

Став міністром, коли вже завершився перший етап формування основ ЗСУ. За керування Кузьмука в Міноборони сталося дві трагедії: у 2000 році ракета «Точка-У» влучила в багатоповерхівку у Броварах на Київщині; у 2001 році ракета сил ППО України над Чорним морем поцілила в літак Ту-154М, який виконував рейс Тель-Авів — Новосибірськ. Після другого інциденту Кузьмук подав у відставку.

Вдруге він пробув міністром лише чотири місяці. Був за сумісництвом народним депутатом від «Партії регіонів». У різні часи Кузьмук також був віцепрем'єр-міністром, радником прем'єрів Януковича та Азарова.

У березні 2014-го приїздив до українських військових, заблокованих у Криму. За словами Олексія Никифорова, який був «замполітом» 501-го батальйону морської піхоти, Кузьмук зібрав командирів усіх військових частин Криму і з трибуни їм заявив: «Ви тут у чапаєвих не грайте. Один постріл у Сараєві призвів до Першої світової війни».

У 2019 році Кузьмука звільнили з військової служби за віком із правом носіння військової форми. У березні 2022-го 67-річний Кузьмук заявив, що вступив у тероборону.

Міністр-прихильник НАТО

Володимир Шкідченко. П'ятий міністр оборони (2001-2003). Один рік і сім місяців на посаді.

До призначення був начальником Генштабу ЗСУ. Як міністр просував питання співробітництва України з НАТО. Двічі подавав у відставку. Перший раз — після Скнилівської трагедії 2002 року, коли на військовому аеродромі у Львові під час авіашоу літак Су-27, який виконував фігури найвищого пілотажу, впав і врізався у натовп глядачів. Тоді загинули 77 людей, понад 350 зазнали поранень.

Відставку тоді не прийняли. Удруге Шкідченко подав рапорт під час наради за керівництва президента Кучми, який розкритикував боєздатність військових частин, дислокованих у Криму. Після звільнення був заступником глави місії України при НАТО з військових питань.

Міністр-розвідник

Євген Марчук. Шостий міністр оборони (2003-2004). Один рік і три місяці на посаді.

Народився у сім'ї колгоспників. Здобув диплом учителя української та німецької мов. Однак пішов працювати в зовнішню розвідку УРСР. Був заступником керівника 5-го управління КДБ СРСР, яке займалося переслідуванням дисидентів (є свідчення, що декому з них він зміг допомогти).

За поданням Кравчука став першим головою Служби безпеки України, у 1994-му призначений першим віцепрем'єр-міністром України, наступного року — прем'єром. У грудні 1995-го був обраний народним депутатом. У 1999 році на президентських виборах став суперником Леоніда Кучми, але не пройшов у другий тур.

Міністром оборони Марчук став в уряді Януковича. Тоді брав участь у врегулюванні конфлікту з росією щодо острова Тузла.

Конфлікт спричинений спорудженням росією дамби в Керченській протоці від Таманського півострова до острова Тузла у 2003 році. Будівництво призупинилося недалеко від держкордону, після чого почалися переговори. росія пропонувала спільне використання Азово-Керченської акваторії, погодившись зі встановленням державного кордону тільки на дні, але не на водній поверхні.

У липні 2005 року МЗС України оголосило, що росія визнала приналежність до України острова Коса Тузла і «вод навколо нього». У рф наголошували, що «правовий статус острова Тузла залишається невизначеним».

Перед виборами президента у 2004-му Марчука відправили у відставку.

«Перший непрохідний» міністр

Анатолій Гриценко. Виконувач обов’язків / восьмий міністр оборони (2006-2007). Два роки 10 місяців на посаді.

Був главою Міноборони України в урядах Тимошенко, Єханурова та Януковича.

Гриценкові закидали розпродаж військового майна, він звинувачення відкидає.

Здобув військову освіту в українських вишах, а підвищував кваліфікацію у США. Звідти приїхав з ідеями реформування української армії, які «досить жваво обговорювали, схвалили, але так і не реалізували».

Після роботи в уряді Гриценко двічі був депутатом. Тричі балотувався на посаду президента України: у 2010, 2014 та 2019 роках. За Гриценком закріпилася назва «першого непрохідного кандидата».

Міністр-економіст

Юрій Єхануров. Дев'ятий міністр оборони (2007-2009). Один рік і п'ять місяців на посаді.

Родом із Якутії, здобув ступінь кандидата економічних наук і поступово будував кар'єру, обіймаючи керівні посади, пов'язані з формуванням держполітики у сфері економіки.

За часів президентства Кучми був міністром економіки України, став одним із фундаторів Фонду державного майна України. У 1998-му обрався до Верховної Ради, а в 1999-2001 роках був першим віцепрем'єр-міністром України в уряді Віктора Ющенка.

За президентства Ющенка Єхануров став прем'єром, а потім — міністром оборони.

Як глава Міноборони Єхануров виступав проти скорочення військ, яке відбувалося з 1991-го, і наголошував, що армія може не встигнути перейти на контрактну основу через недостатнє фінансування. Активно підтримував вступ України в НАТО.

У 2009 році, на тлі конфлікту з прем'єркою Тимошенко, Єханурова відправили у відставку.

Міністр-біженець

Валерій Іващенко. Виконувач обов’язків міністра (2009-2010). Дев'ять місяців на посаді.

Полковник у відставці. Після відставки Єханурова був призначений на посаду першого заступника міністра оборони.

У 2010 році Генпрокуратура порушила проти Іващенка справу про зловживання під час підписання плану санації держпідприємства Міноборони «Феодосійський судномеханічний завод». Його затримали та засудили до 5 років за ґратами. Але Іващенко подав апеляцію та отримав умовний термін. У 2013-му він повідомив, що виїхав у Данію як біженець.

Іващенко заявляв, що його кримінальне переслідування пов'язане з виключенням із Міноборони «неохайних ділків», які тримали під особистим контролем майже всі господарсько-економічні питання.

У листопаді 2019-го відмовився від статусу політичного біженця та повернувся в Україну. Наступного року став першим заступником міністра з питань стратегічних галузей промисловості.

Міністр-державний зрадник

Михайло Єжель. Десятий міністр оборони (2010-2012). Один рік і десять місяців на посаді.

Адмірал у запасі, колишній Головнокомандувач Військово-морських сил ЗСУ. У 2003 році Кучма звільнив 50-річного Єжеля з військової служби й перевів у запас за станом здоров'я. ЗМІ писали, що це сталося після несподіваного візиту Кучми до Севастополя та огляду військових частин.

У 2007 році шість місяців Єжель був радником прем'єра Януковича. У 2008-2010 роках — головним інспектором Міноборони.

За президентства Януковича отримав посаду міністра оборони.

У 2016 році Єжелю заочно оголосили підозру через неправомірне відчуження двох бомбардувальників Ту-95МС у 2011-му. У 2022 році повідомили про підозру в державній зраді за Харківські угоди. Суд дав дозвіл на затримання Єжеля за цими справами. Наразі він переховується від правоохоронців.

Єжель разом з іншими посадовцями часів Януковича втік з України — але не до росії, а в Білорусь, де до 2015 року був послом.

Міністр-державний зрадник №2

Дмитро Саламатін. Одинадцятий міністр оборони (2012). Десять місяців на посаді.

Родом із Караганди (Казахстан). До 1991 року працював гірничим на шахті Кузембаєва, де його батько Альберт був директором. Пізніше Саламатін-старший став міністром промисловості Казахстану, а Дмитро одружився з дочкою міністра металургії СРСР та першого заступника прем'єра Казахстану Олега Сосковця.

В Україні проживав з 1999 року, був народним депутатом від «Партії регіонів», за часів президентства Януковича — директором «Укрспецекспорту» та «Укроборонпрому». Після цього очолив Міноборони, був радником Януковича.

У 2019 році Саламатіну повідомили про підозру через зрив контракту між українськими підприємствами та Міноборони Іраку щодо постачання та обслуговування військової техніки, внаслідок чого держава зазнала збитків на 560 мільйонів гривень. У 2020 році ДБР повідомило Януковичу, Саламатіну та його наступнику підозру в державній зраді за цілеспрямоване зниження обороноздатності України та «реформування ЗСУ», яке полягало у скороченні чисельності та розформуванні військових частин і підрозділів, зокрема у Криму.

Міністр-утікач

Павло Лебедєв. Дванадцятий міністр оборони (2012-2014). Один рік і два місяці на посаді.

Уродженець росії. Кар'єру почав із посади слюсаря автобази піонерського табору «Орлятко». Навчався у Ярославському вищому військово-фінансовому училищі, служив у Чернівецькому військовому гарнізоні.

У 2006-2012 роках був народним депутатом від «Блоку Юлії Тимошенко» та «Партії регіонів». Очолив Міністерство оборони після Саламатіна, разом з яким фігурує у кримінальній справі про держзраду.

Після втечі Януковича Лебедєв утік з України ще до своєї відставки. За даними кримських ЗМІ, у 2015-му почав представляти «інтереси Севастополя та Криму» в російському союзі промисловців та підприємців.

У 2020 році Лебедєва заочно відправили під варту у справі про розстріли на Майдані в лютому 2014 року.

Міністр-адмірал ВМС

Ігор Тенюх. Виконувач обов'язків міністра (2014). 26 днів на посаді.

Адмірал запасу, екскомандувач ВМС України. Навчався у військових вишах росії та США. У 2010 році Тенюха звільнили з військової служби за станом здоров'я з правом носіння військової форми.

У березні 2014 року, коли тривало захоплення Криму, Тенюх як в.о. міністра в етері ТСН розкритикував морпіхів, які повідомляли про скрутне становище через невизначеність дій із центру. Тенюх запевнив, що морпіхи мають усі необхідні накази та дозвіл на використання зброї. Влада закликала моряків «триматися» й казала про поширення паніки з боку рф. За кілька днів Верховна Рада України підтримала відставку Тенюха.

Викрадений в.о. міністра

Михайло Коваль. Виконувач обов’язків міністра (2014). 100 днів на посаді.

Генерал-полковник, доктор військових наук. До призначення працював першим заступником голови Держприкордонслужби.

5 березня 2014 року біля військової частини під Ялтою його викрали службовці повітряно-десантних військ рф, але після переговорів звільнили.

Міністр-«тілоохоронець»

Валерій Гелетей. Тринадцятий міністр оборони (2014). 103 дні на посаді.

Колишній оперуповноважений, ексначальник Управління боротьби з організованою злочинністю в Києві. З 2007 по 2009 керував Управлінням державної охорони. За ці два роки Гелетей стрімко отримав підвищення — до генерал-полковника. Вважалося, що йому протегував політик і голова Секретаріату президента Ющенка Віктор Балога.

У березні 2014 року Турчинов знову призначив Гелетея начальником УДО. А в липні Верховна Рада за поданням президента Петра Порошенка призначила його міністром оборони. У серпні 2014-го під час військового параду на Хрещатику він був одягнений у білий кітель, за що наразився на шквал критики — в той самий час відбувалися події, які пізніше назвали Іловайським котлом. У жовтні Гелетей залишив посаду й був перепризначений начальником УДО.

Напівцивільний міністр

Степан Полторак. Чотирнадцятий міністр оборони (2014-2019). Чотири роки й десять місяців на посаді.

На військовій службі був із серпня 1983 року до жовтня 2018-го — тоді завершив військову кар'єру, продовживши обіймати посаду міністра як цивільний. За законодавством, з 1 січня 2019 року посаду міністра оборони України має посідати цивільна особа.

За час керівництва Полторака в Міноборони Верховна Рада скасувала позаблоковий статус України, було зупинено стару держпрограму реформування ЗСУ через невідповідність воєнно-політичній ситуації. У 2015-му затверджено Стратегію національної безпеки України, нову редакцію Воєнної доктрини України та Концепцію розвитку сектора безпеки й оборони України. Вперше Україна визначила курс на європейську інтеграцію та наміри щодо вступу до НАТО, а головною загрозою та ймовірним воєнним противником оголошено росію.

Міністр «нових облич»

Андрій Загороднюк. П'ятнадцятий міністр оборони (2019-2020).Шість місяців на посаді.

Вивчав фінанси в бізнес-школі Оксфордського університету та право в університеті Шевченка. За даними ЗМІ, є сином Павла Загороднюка, який володіє компанією «Група Надра», обіймав різні посади в ЗАТ «Концерн Надра». З 2006 року був засновником і генеральним директором ТОВ «Діскавері — бурове обладнання (Україна)». Брав активну участь у волонтерському русі.

У 2015-му очолив проєктний офіс реформ при Міноборони України, який ліквідували у 2020-му. У 2019 році два місяці був позаштатним радником президента Володимира Зеленського. Майже два місяці був членом наглядової ради «Укроборонпрому».

На посаді міністра Загороднюк підтримував ухвалення закону про оборонні закупівлі, який замінив закон про державне оборонне замовлення.

За часів головування Загороднюка в Міноборони виплив скандал щодо закупівлі неякісних бронежилетів у 2018 році, за що підозри оголосили п’ятьом високопосадовцям міністерства.

Міністр-дипломат

Андрій Таран. Шістнадцятий міністр оборони України (2020-2021). Один рік і вісім місяців на посаді.

Генерал-лейтенант ЗСУ у відставці. Освіту здобував у вишах України та США.

У 1992-1994 роках проходив військову службу в Центральному апараті Міноборони України, далі був переведений до Головного управління розвідки Міноборони. Працював у РНБО. У 1999-2004 роках був військовим аташе при посольстві України у США, потім знову працював у Міністерстві оборони, зокрема у представництві України при ООН. Входив до Спільного центру контролю та координації на Донбасі, робочої підгрупи з питань безпеки Тристоронньої контактної групи в Мінську.

У 2015-2016 роках був першим заступником командувача Сухопутних військ. У 2016 році його звільнили й перевели в запас через вік.

У 2019 році Таран очолював виборчий штаб кандидата в президенти Ігоря Смешка.

За часів Тарана на посаді міністра було ухвалено закони про основи національного спротиву та збільшення чисельності армії. Ці документи закладали засади організації тероборони та руху опору.

Міністр-юрист

Олексій Резніков. Сімнадцятий міністр оборони (з 4 листопада 2021 року — донині)

Професійний юрист, співзасновник брокерської та юридичної компаній. Як зазначають ЗМІ, за практику мирного врегулювання у конфліктних справах нібито отримав прізвисько Peacemaker (Миротворець).

У 2004 році був одним із представників Віктора Ющенка у Верховному Суді у справі про визнання виборів президента недійсними через численні фальсифікації, коли ЦВК оголосила переможцем Януковича (справа «Ющенко проти ЦВК»).

Того ж року був адвокатом в іншій резонансній справі — про приватизацію «Криворіжсталі», де Резніков захищав інтереси компанії Пінчука та Ахметова.

Депутат Київської міськради 6-го та 7-го скликань. У 2016-2018 роках був заступником голови КМДА. Зокрема відповідав за організацію в Києві «Євробачення» та фіналу Ліги чемпіонів.

У 2019 році Володимир Зеленський призначив Резнікова представником України в мінській ТКГ з врегулювання конфлікту на Донбасі. У 2020-му його призначили главою Мінреінтеграції, а наступного року — главою Міноборони.

У 2023 році Міноборони України під керівництвом Резнікова потрапило у скандал через закупівлі для військових за завищеними цінами. На тлі цього Резніков повідомив, що у 2022 році після внутрішніх аудитів притягнули до відповідальності 621 посадовця Збройних сил та Міноборони України.