Пенсіонери, базари, минуле. Пейзажі Луганщини у день виборів

Щастя-Станиця Луганська

-  С празднічкам.
- І вас.
А з яким празднічком, Костя, нас вітають?
-  Ну як?
- З виборами?
- З днем автомобіліста, як і торік.

Рівно рік тому ми тут теж були на виборах. Рівно рік тому тут виборів теж не було. Це Станично-Луганський прифронтовий район. Зранку люди вишикувались у чергу. Не біля дільниць. Біля закритого КПП.  Це останній блок-пост української армії. Тут от-от мають відкрити перший пішохідний пункт пропуску в «ЛНР» через зруйнований міст. Але не сьогодні. Сьогодні військові нікого не пускають.

Але люди все одно стоять. Людмила Полікарпівна привезла ліки онуці. Внука живе в Луганську. В неї підозра на онкологію. Хтось має з того боку зруйнованого мосту зустріти ці ліки, котрі тут мають передати українські військові. Але коли це буде - не ясно. Із тих, хто в черзі ніхто не голосує сьогодні на виборах. Всі живуть в 30-ти кілометровій зоні від лінії фронту. Але якби обирали, то обрали б того, хто б їм відкрив міст в «ЛНР».

В селі Трьохізбенка, що за 70 кілометрів по тій дорозі, якою можна проїхати від Станиці, теж не голосують. Але тут теж би проголосували за будь-кого, хто б їм відкрив прохід по їхньому теж зруйнованому мосту в «ЛНР», а саме в Слов’яносербськ. Більшість мешканців села до війни там працювала, лікувалась, а діти навчались після школи. Там живе і частина родичів - мешканців Трьохізбенки. Але і в Станиці, і в Трьохізбенці замість виборів і обіцянок кандидатів лише голови військово-цивільних адміністрацій. Ті пояснюють, що рішення про пересування селян приймають не вони, а десь дуже на горі - може навіть у Мінську,  ну дуже з гори. Тому в цих двох прифронтових населених пунктах не лише без виборів, а й без роботи, можливості продати міщанам свою городину і вижити.

Тут два місяці вже не стріляють. Тихе спокійне село.  Запустили шкільний автобус, який возить дітей через чотири села. То це безпечно, а вибори небезпечно.

«Певно того, що ми тут всі москалі і проголосуємо не за того, за кого треба», - каже мешканець села пан Ігор.

Але голова Станично -Луганської військово-цивільної адміністрації Юрій Золкін каже, що голосувати станичанам таки не варто, бо «лише один Путін в телевізорі». Він перемикає нам з одного російського каналу на інший, на секунду затримується хіба на сепаратистському каналі Луганськ 24. Голова місцевого районного тервиборчкому Іраїда Чернікова доповнює Золкіна, що тут до райради могли б балотуватись 7 депутатів, але жодна партія не виставила тут кандидатів. Тому, про які вибори взагалі можна говорити.

Село Красна Талівка з трьох боків межує з Росією. Торік, коли бої лише розпочинались, одними з перших загинули 4 прикордонники саме в цьому селі на державному пункті пропуску. Відтоді кордон тут закрили. А з ним і можливість продавати/купувати, їздити до рідних в сусіднє російське село. Життя теж зупинилось. В день виборів мешканці Красної Талівки це пробують виправити. Тут обирають лише сільського голову і селищну раду. На посаду сільського голови йдуть троє вчителів - ледь за 30. У депутати селищної ради охочих менше - по одному кандидату на вулицю. Одна з майбутніх депутаток.  Вважає, що будь-якому переможцеві з тих трьох дуже буде потрібна підмога депутатів, бо інакше молодь сама не розбереться.

- Треба підняти село.
- Скажіть, а ви на референдумі голосували за «ЛНР?
- Голосувала, так у нас вісімдесят відсотків селян на цьому референдумі голосували.
- І як ви так вибираєте, то «ЛНР», то українську владу?
- Так ми не за «ЛНР» голосували, а за економічну автономію. Нас обманули, розумієте, ми не розібралися, там взагалі в питанні не було слова «ЛНР». Здається.

Молоді, котрі кандидати на посаду сільського голови на референдум не ходили, принаймні, нам вони так кажуть.

/Настя Станко, Константин Реуцький

Сєвєродонецьк проголосував. Чи було право на вибір?

Сєверодонецьк. Дев'ята ранку, день виборів. На вулицях порожньо, люди сплять, голосувати не поспішають - встигнеться. Питаємо у таксиста, де центр міста - можливо там більш жваво - відповідає: «У нас тут везде центр».

А ось і так званий центр. Міська рада, де сьогодні працює ТВК, навпроти - інститут Хіміків. Площа Леніна, але без кам'яного вождя - знесли. Жовто- блакитний заплутався у гілках дерева, бордюр пофарбований під вишиванку.

Зустрічаємо перших співрозмовниць - три жіночки літнього віку несуть в руках букети з кленового листя, говорять про ціни в аптеках. Питаю: «На вибори ходили?», відповідають: «Ходили, щойно проголосували, за опозицію. А що тут такого, ми нікого не боїмося, а ота влада київська, геть її, як кажуть».

Із задоволенням розповідають, що голосувати ходили, щоб ціни не були такі високі, щоб війни не було, щоб тарифи комунальні зменшили. «Ви ж знаєте, що це місцеві вибори?» - вирішую пересвідчитися. Звичайно, дивуються жіночки, та ведуть своє далі: «Ми за Україну, у нас і росіяни тут живуть, і закарпатці, ми всі дружимо».

Молодий хлопець, теж голосував. Щоб закон був єдиний, українській. Сподівається на зміни, звичайно ж, на краще. Обурений, на дільниці зустрів тільки пенсіонерів. Молодь, каже, не цікавиться або не знає, за кого голосувати.

Ще представниця «виборчої більшості». Теж щойно з дільниці. «Хочу, щоб СРСР був, як раніше. Війни не було, всі жили у мирі, в дружбі. А ці прийшли до влади, зробили свій Майдан, собі у кишені. Ми ще старої закалки, ще на Сталіна говорили, він для своїх дітей і коробки цукерок не вкрав, а ці міліарди крадуть». На секунду замислюється й питає: «Тепер мене посадять?»
Поки говорили з місцянами, ОПОРА повідомила, на дільниці 162 порушення, бюлетені з помилками, але люди голосують.

Олександр Урядов - голова сєвєродонецькоі ТВК із прочинених дверей автівки доповідає: «Відсутні прізвища кількох кандидатів у депутати. Або прізвище представника не співпадає з назвою партії. Виборчий процес вирішили не зупиняти. Але все в порядку, помилки у бюлетенях виправимо».

Щоб поговорити з головою дільниці, реєструємося. Знімати забороняють, пояснюючи: «заважаєте процедурі голосування».

На дільницю приїздить очільник Луганської області Георгій Тука. На місцеві вибори йому відверто байдуже, він і проводити їх не хотів, про що і розповідає. Його задача - безпека виборців, а поки що все безпечно. Рішення ЦВК - голосування продовжувати, люди ж голосують за партії на бракованих бюлетенях, на результат це не вплине. «А якщо хтось саме за фізичних осіб прийшов голосувати?», питаю. «Таке може бути, - погоджується Тука, - але що вдієш».

Одразу знаходимо й тих, хто приходив голосувати за конкретного кандидата, але не змогли цього зробити, обурені. Голосують за «Наш край», а саме за Володимира Шевченка, бо земляк. Але у бюлетені замість нього знаходять Фурмана Юрія. Кажуть, схоже на диверсію та підтасовку. І взагалі, партія вже встигла себе заплямувати.  Встигли й інформаційні листки вивчити: помилки є в іменах, прізвищах, біографічних даних. Але уважні далеко не всі.

Дві жіночки виходять з дільниці. Дивляться з підозрою на мене, на камеру. Питаю, чи знають про помилки.

«Що ми, винні? Ніхто не попереджав!» Йдуть, докоряючи надокучливим журналістам, тобто нам: «Провокаціями тут займаються і все!»

Були на дільницях талончики, за якими можна голос продати за 200 гривень, велись розмови про тітушок. І явка по області  - 30%. Так чи було у сєвєродончан воно, те право на вибір, яке має бути завжди?

/Анна Тохмахчі

Старобільск–Сватове

Північ Луганської області, місто Старобільск. Воно не було захоплене, в квітні 2014 тут на все місто було 20 сепаратистів. Всі вони гуділи в барі «Мама нє горюй», всі пошли на захоплення ОДА. Але потім самооборона, більшая частина якої перейшла до батальону «Айдар», дуже швидко звільнила будівлю ОДА від прихильників федералізації, що були напидпитку.

Потім було багато чого: війна в області, створення так званих «республік», тисячи загиблих людей, сотні понівечених сімей. Але Старобільска це не стосується. Він не постраждав.

У день виборів вулиці міста порожні. Зрідка йдуть люди, але не на виборчі дільниці. На базар, бо неділя - вдалий день для торгівлі.

Маша мешкає в місті давно, вона, як і ії друзі, не розділяє ідей сепаратизму. Але батьки навпаки: їхні розмови наповнені стереотипами. «Доскакалися, це все США винні, кому потрібна ваша демократія», - каже Машин батько. Він на вибори не йде.

«Я не вірю у вибори. Я не вірю в демократію, як таку. Хоча мені пропонували бути депутатом, але я відмовився», - розмірковує батько. В нього є портрет імператора Ніколая ІІ.
Маша вперше вирішила проголосувати. Дільниця находиться доволі далеко – пішки хвилин 40, але в Старобільску немає суспільного транспорту.

«Ти б хоча б вдяглася «нарядно». Все ж таки голосувати ідеш», - каже мама дивлячись на старі чоботи доньки. Маша каже, що в неї інших нема.

«Розумієш, місту потрібні «хазяйствєнікі», бажано «крєпкіє», бажано щоб з регіоналів. Або, краще, за знайомих. Ось є, наприкад, володар місцевої шашличної. Буду за нього. Він «хазяйствєнік» - пародіює Маша  слова своїх сусідей.

Дільниця розташована у приміщенні медучилища. Біля неї нема никого. Всередені тільки комісія та двоє спостерегачів. Маша просить бюлетень та зникає за ширмою для голосування.

«Те ж мені, подія. Що дивишся? Виборів не бачив?», - реагує на мою камеру тітонька із комісії.

Маша кидає бюлетня в скриньку, і ми виходимо з ділянки.

«Там не було графи «протии всіх». Тому я домалювала її внизу, та дописала, що не підтримую жодного кандидата. Пішли вони», - каже Маша.

На вулицях все ще нікого немає. На зустріч іде пара пенсіонерів. «Ви на вибори?», - питаю в них.

«Кого? А… Ні, ми на базар», - відповідає дідусь. У місті пусто, на декількох будинках - жовто-блакитній стяг.

«Ти уяви, що тут життя як студень, нічого не міняється. Всі, хто був за «ЛНР» всі й залишились. Тільки тут Айдар. Зараз про «ЛНР» всі бояться й говорити. Кандидати ті ж самі, люди тіж самі, дороги, яких не має, тіж самі. Все, що й було. І так буде завжди, - каже Маша і додає, - Валити треба, але куди? Мені всюди клімат не підходить».

За облупленими будинками стає видно величезний маєток з високим парканом. Це будинок місцевого кандидата в мери від партії Медведчука, колишнього прихильника так званої «ЛНР» Володимира Живаги. Він наразі може стати мером.

На центральній дільниці, в Будинку культури теж нікого немає. Площа абсолютно порожня. На годиннику 12 дня, тобто вибори у розпалі. За БК -  ринок, сотня людей штовхається, поки купує яйця та м’ясо. До виборів жодного діла.

Я ловлю автобус, щоб доїхати до Сватового. Водій веселий, балакучий.

- Як у вас там, у Сватовому? На вибори ходили зранку?

- Кого? Які вибори, сьогодні день автомобіліста. Ось, потрохи разговляємося.

Водій дістає маленьку пляшку горілки та робить ковток.

Сватове

У цьому місті виборів так і не дочекалися. Бо в бюлетнях на дільницях не вистачало по одній з партій. Десь не було Батьківщини, десь Блока Петра Порошенка тощо. Вибори визнали недійсними.
Біля дільниця стоїть бабця, тримає паспорт у руках, питаю, чи сумно без виборів?

«Ну, то було б сумно, але пакети раніше принесли. Там олія, цукор. То й не дуже сумно. Якщо б ще грошей дали», - каже вона і йде своїм шляхом.

Люди тут звикли голосувати за їжу, гроші, або концерт на центральній площі. Хоче це, мабуть, із минулого. Це звідти, коли вони ходили на вибори в СРСР, всі знали кандидатів, опозиції не було, всі голосували за одиних й тих самих людей. А потім йшли пити та гуляти. Бо свято – вибори .

Зараз купа імен, незнайомі обличчя, невідомі партії. Хто воно зна, хто всі ці люди? Тому й голосують за знайомих регіоналів. Бо так швидше і зрозуміліше.

Ще зранку на деяких дільницях голосували без паспорта. Місто маленьке, всі знають всіх. Депутати виборців, виборці - членів комісій.

«А нащо паспорт? Це Тамара Іванівна з 37 будинку. Я з нею 25 років знайома», - каже бабуся з комісії. Після моїх спроб зняти бейджики та бюлетені, люди з комісії нервують та закриваються руками.

«Ви провокацій не робіть. Ви зараз закон порушаєте», - кажуть голосно мені. Проте, які саме норми я порушую, - відповіді немає. Бо ті норми вони самі не бачили жодного разу в житті. Вибори тут – це як сталий вид заробітку.

Я сідаю на попутку і їду до Сєвєродонецька. Всі пристрасті там та у сусідньому Лисичанську.  Саме там голосують, там роздають по 200 гривень, закривають дільниці, а голова ТВК з відкритою кримінальною справою.

І саме там оберуть колишніх регіоналів, бо інших  немає. А ще обирати нікому, тільки пенсіонери.  Вони й голосували за Опозиційний блок.  Та тільки питання. Як сталося, що жоден з тих, чиї дії призвели до війни, хто голосно кликав Путіна, кто вимагав «ввєсті войска» і кричав «Росія», жоден з них не покараний, спокійно йде до депутатів. І стає депутатом. А десь, навіть і мером.

Ніхто за рік війни не перевиховав Донбас, ніхто навіть не спробував. «Життя не вчить» - кажуть в Києви. Але хіба ж то життя посеред розбитих домівок?  Залишили людей на колишню владу, тільки у новому обличчі.

Не ремонтували тут школи, не відновлювали газопроводи, не підтримували людей. Тільки імітація, тільки політична реклама, якої найбільше було у того ж Опозиційного блоку.  За нього і голосували. А хіба було за кого?

/Євген Спірін

Громадське.СХІД