Перемога над «побєдою». Чому День перемоги слід відзначати 8 травня

Останніми роками в Україні завершення Другої світової війни в Європі відзначають два дні поспіль — 8 та 9 травня. Друга дата нам дісталась у спадщину від СРСР, першу — запровадили в незалежній Україні задля популяризації європейської практики пам'яті.

Та існування двох дат для відзначення однієї історичної події виглядає логічною суперечністю. Насправді це є відображенням конкуренції двох моделей відзначення свята перемоги над нацизмом — європейської і радянсько-російської. Одночасно на двох стільцях не всидиш, тому пора визначатися. І для початку необхідно розібратися, коли саме капітулювала нацистська Німеччина.

Після самогубства нацистського фюрера Адольфа Гітлера (30 квітня 1945 року) та здачі берлінського гарнізону військам Червоної армії (2 травня 1945 року) було зрозуміло, що катастрофа Третього Райху — справа лічених днів.

Спадкоємець Гітлера на посаді керівника держави Карл Деніц ухопився за останню соломинку: спробувати укласти сепаратний мир із Західними союзниками, щоб вивільнити сили для продовження оборони проти СРСР на Східному фронті. Саме з цим завданням Деніц відправив начальника штабу оперативного керівництва Верховного командування Вермахту (ОКВ) генерал-полковника Альфреда Йодля до штаб-квартири Верховного командування експедиційними силами Союзників у Європі в містечку Реймс у Франції.

Але командувач військами Союзників генерал армії Двайт Ейзенхауер твердо стояв на позиції, яку узгодили провідні держави Антигітлерівської коаліції, — лише безумовна капітуляція Німеччини на всіх фронтах. Спробу Йодля торгуватися Ейзенхауер обірвав погрозою закрити Західний фронт для німецьких біженців і військових, які здаються, і вдатися до масованого бомбардування німецьких міст. Деніцу нічого не лишалося, як дати вказівку своєму посланцеві підписати капітуляцію всіх німецьких збройних сил.

7 травня о 2:41 Йодль від імені ОКВ підписав Акт про капітуляцію Німеччини в присутності підписантів із боку Об’єднаних Націй: начальника штабу Верховного командування Союзних експедиційних сил генерал-лейтенанта Валтера Беделла Сміта та представника радянської Ставки Верховного Головнокомандування (ВГК) при командуванні Союзників генерал-майора Івана Суслопарова. Повне припинення бойових дій мало настати 8 травня о 23:01.

Ставивши свій підпис на документі, Суслопаров ще не мав підтвердження своїх повноважень від Ставки. Відповідь із Москви, яка була негативною, надійшла лише через шість годин після того, як документ був уже доконаним фактом. Вождь СРСР Йосип Сталін був незадоволений і не захотів визнавати реймський акт. Адже його прийняли Союзники, які тільки в 1944 році відкрили другий фронт у Європі, а не радянські воєначальники, які розгромили більшість дивізій Вермахту та взяли Берлін.

«Договір, підписаний у Реймсі, не можна скасувати, але його не можна й визнати. Капітуляція повинна бути здійснена як найважливіший історичний акт і прийнята не на території переможців, а там, звідки прийшла фашистська агресія, — в Берліні, і не в односторонньому порядку, а обов’язково верховним командуванням усіх країн антигітлерівської коаліції», — вимагав диктатор.

Союзники погодилися, тож Йодль підписав зобов’язання здійснити додаткову формальну ратифікацію Акта про безумовну капітуляцію. Відповідна церемонія відбулася 8 травня в передмісті Берліна Карлсгорсті. Від імені німецької армії документ підписали начальник ОКВ фельдмаршал Вільгельм Кейтель і командувачі військово-повітряних і військово-морських сил.

Приймали капітуляцію маршал Георгій Жуков — від імені радянської Ставки ВГК, а також заступник Ейзенхауера головний маршал авіації сер Артур Вільям Теддер — від імені Верховного командування експедиційними силами Союзників.

Текст карлсгорстівського акта практично не відрізнявся від акта 7 травня; незмінним лишився й час припинення вогню — 23:01 за центральноєвропейським часом. Так обидва документи зафіксували 8 травня як дату набуття чинності безумовної капітуляції Третього Райху.

Але в радянській столиці на годиннику було вже 01:01 наступного дня. Перше офіційне повідомлення Радянське інформаційне бюро поширило о 2:10. Увечері 9 травня Сталін виступив зі зверненням до громадян СРСР, описуючи події минулих двох діб так: «7 травня було підписано в місті Реймсі попередній протокол капітуляції. 8 травня представник німецького головнокомандування в присутності представників Верховного Командування союзних військ і Верховного Головнокомандування радянських військ підписали в Берліні остаточний акт капітуляції, виконання якого почалося з опівночі 9 травня».

Попри те, що сам вождь визнав факт підписання капітуляції Німеччини 8-го числа, початок його чинності він відраховував за московським часом. Причому указ Президії Верховної Ради СРСР про оголошення 9 травня Святом перемоги Сталін підписав ще навіть до завершення церемонії в Карлсгорсті.

Так, у цілому СРСР і його сателіти почали відзначати День перемоги за московським часом — 9 травня. Крім того, свій окремий День перемоги був потрібен Радянському Союзу, щоб підкреслити власну виняткову й вирішальну роль у розгромі нацизму. У часи «холодної війни» радянські історики неохоче згадували про західних союзників СРСР по Антигітлерівській коаліції — ті держави входили до НАТО та були вже супротивниками Москви.

Тим часом США, Велика Британія та більшість європейських держав стали святкувати закінчення війни з Німеччиною 8 травня. І саме того дня західні ЗМІ офіційно повідомили про капітуляцію Третього Райху, а американський президент Гаррі Трумен і британський прем’єр Вінстон Черчилль привітали своїх громадян із Днем перемоги в Європі.

Отже, всі факти свідчать про те, що капітуляція Третього Райху набула чинності саме 8 травня за центральноєвропейським часом. Історичних підстав відзначати перемогу над нацизмом за московським часом немає. Тим паче, це означає брати участь у підживленні радянсько-російського месіанізму, який деградував від «ми врятували світ від нацизму» до «хто не з нами, той — нацист».

Але в Україні урочистості тривають як 8 травня, так і 9-го. Така ситуація виникла у 2015 році, коли Верховна Рада ухвалила закон «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років». Щоб започаткувати перехід до традиції відзначення 8 травня, законодавці пішли на компроміс. Вони зберегли 9 травня як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні, а 8 травня встановили День пам’яті та примирення «з метою вшанування пам’яті всіх жертв Другої світової війни 1939–1945 років в Україні». Потрібно було зважати на настрої суспільства: навіть у 2017 році понад 80% українців вважали День перемоги 9 травня важливим святом, і різкі зміни могли викликати обурення громадськості.

Поступово формат відзначення закінчення Другої світової війни в Україні повністю змінився. Ми більше не орієнтуємося на Москву в комеморативних практиках, у публічному просторі немає радянських прапорів, георгіївських стрічок і пропагандистських фільмів.

Більшість українців уже не сакралізує дату 9 травня. Опитування показують, що лише для 13% українців вона має велике значення. Тож тепер є всі передумови для того, щоб відмовитися від прив’язування перемоги над нацизмом до 9-го числа, а святкувати — в історично обґрунтований день 8 травня. Лишається тільки питання, якою має бути його назва.

Чинне формулювання «День пам’яті та примирення» занадто аморфне та вихолощує значення історичної події. Якщо з пам’яттю ще більш-менш зрозуміло (усі свята й дати покликані нагадувати), то про яке примирення йдеться? Із нацистами, проти яких воювали? Навіщо ж тоді воювали?

А уявіть, що через 80 чи 100 років після нашої перемоги у війні з росією хтось так само запропонує назвати день капітуляції Москви «днем пам’яті та примирення» з росіянами. Чи хочемо ми такого «примирення»? Після Бучі, Маріуполя, Ягідного, Салтівки, Ізюма, Бахмута, Соледара, Дніпра, Умані? Це буде лише зневагою до подвигу українських воїнів і цивільних жертв російської агресії.

Україна поклала занадто великі жертви на вівтар перемоги у Другій світовій війні, щоб зрікатися своєї участі. Наші державні кордони, закріплені в Конституції, стали результатом післявоєнних геополітичних змін. І саме на ці кордони зараз намагаються вийти Збройні сили України.

Дні пам’яті та примирення тих, хто загинув під час Другої світової війни 8–9 травня (Time of Remembrance and Reconciliation for Those Who Lost Their Lives during the Second World War) вперше з’явилися в Резолюції № 59/26 Генеральної Асамблеї ООН 22 листопада 2004 року. Це лише рекомендація міжнародної організації.

Однак, у США, Великій Британії, Франції та деяких інших країнах Євросоюзу це свято офіційно називається День перемоги в Європі (Victory in Europe Day). Польща з 8 травня 2015 року святкує Національний день перемоги (Narodowy Dzień Zwycięstwa), Чехія — День перемоги (Den vítězství), Словаччина — День перемоги над фашизмом (Deň víťazstva nad fašizmom).

Інші назви мають тільки країни Балтії (у Литві та Естонії це День пам’яті жертв війни, у Латвії — День розгрому нацизму і вшанування жертв Другої світової війни) і кілька країн, які святкують День звільнення в річницю завершення німецької окупації (Італія 25 квітня, Нідерланди, Данія — 5 травня, Норвегія — 8 травня).

Погодьтеся, буде дивно Україні, чиї громадяни воювали від 1939 до 1945 року, відзначати «примирення», а Америці, яка відкрила другий фронт лише в 1944-му та не зазнала окупації, святкувати «перемогу».

Тож пропозиція встановити День пам’яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років найточніше відображає історичну достовірність і сенси події, яку вшановують 8 травня. Важливо, що в цьому найменуванні зберігається термін «перемога», який є ключовим.

Зрештою, Друга світова війна була конфліктом, у якому Об’єднані Нації згуртувалися, щоб спільними зусиллям перемогти агресора та його поплічників. Сьогодні Україна також об’єднала навколо себе демократичні країни Європи й Америки з метою дати відсіч російському агресору, який за своїми імперіалізмом, шовінізмом, аморальністю, безпринципністю та звірствами сильно нагадує того, хто капітулював 8 травня 1945 року.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою автора.