Перша українська місія на Місяць, приватний космос та сучасні Колумби: розповідає засновник Spacebit Павло Танасюк

Зовсім невеликий перелік країн, чиї астронавти або космічні апарати побували на поверхні Місяця, вже у 2022-му поповнить Україна. У це дуже вірить Павло Танасюк — українець, який сім років тому заснував британський космічний стартап Spacebit, а тепер відправляє першу вітчизняну місію на супутник. Spacebit працює в галузі космічної робототехніки, а нині в колаборації з українськими компаніями розробляє й тестує спеціальні датчики для дослідження місячного середовища, зокрема радіаційного випромінювання.

Під час першої місії у 2022-му пристрої будуть закріплені на посадковому модулі. Український прапор на Місяці, зрозуміло, теж буде — щоправда, не замайорить у звичному нам розумінні: не лише тому, що на супутнику немає вітру, а й через те, що буде виготовлений із титану.

Під час другої місії Spacebit планує запустити ще й власний місяцехід Asagumo — найменший у світі. І перший, який рухатиметься на «ніжках», а не на звичних колесах, відповідно буде мобільнішим.

Про перспективи місячної економіки, а також про колонізацію Марса, космос як бізнес та міжпланетні мандрівки, що будуть доступні всім, ми говоримо з Павлом у Києві. Поки він час від часу приїздить сюди контролювати виробництво для місії на Місяць, але вже невдовзі в Україні має з’явитися дочірня компанія Spacebit.

Через пандемію запуск першої української місії на Місяць відтерміновується вже другий рік. На якій стадії готовності вона зараз?

Залежить не так від нас, як від партнерів — американських компаній, які доставляють вантажі на Місяць (Spacebit домовилася про доставлення своїх апаратів на супутник з ULA та SpaceX — ред.). У них є затримки з ланцюжками постачання, труднощі з виробництвом ракет, тож ми переносимо свій запуск разом з ними. А без них ми полетіти не можемо, тому просто чекаємо своєї черги на політ.

Уже є більш-менш фіксована дата, але коли саме політ відбудеться, сказати складно. До того ж частина цієї інформації поки що конфіденційна, ми не можемо її розголошувати. Сподіваємося, це станеться у 2022-му.

Що стосується готовності місії, з британського боку все вже є. Хоча, звісно, нам потрібен час, щоб ці розробки поліпшити. А українська місія створюється просто нині, певні датчики вже тестують.

Датчики ми виготовляємо на українських підприємствах («Екотест», «Меридіан» і «ТитанЕра», тестуванням займається також «Меридіан» та КБ «Південне» — ред.). Спершу перевіряють функціональну спроможність датчика, наскільки добре він справляється зі своєю функцією — наприклад, вимірювання радіації чи температури. Потім його тестують у різних умовах — за різних температур, радіації, вібрації. Якщо щось піде не так, імовірно, якийсь із них доведеться замінити й використати уже під час наступної місії.

Ви зауважували, що випробування на радіаційний фон, можливо, будете проводити в Чорнобилі. Чи є в Україні всі умови, необхідні для ефективного тестування цих датчиків?

І так, і ні. В Україні належного обладнання для тестування маленьких приладів здебільшого немає. Тож ми плануємо виконати паралельні тести у США.

Що стосується Чорнобиля, там радіаційний фон дещо інший, більше вторинних випромінювань. Хоча все одно йдеться про певне радіаційне навантаження, яке можна виміряти, і ми теж плануємо відправляти туди робота.

Тут важливо простежити навіть не радіаційну стійкість, а особливості управління датчиками на відстані, зв’язку з ними й багато іншого. А ще ми сподіваємося, що запуск робота в Чорнобилі дасть нам можливість ширше поглянути на технічні питання і водночас зробити свій технічний внесок у Чорнобильській зоні. Ми віримо, що цих роботів можна використовувати й на атомних станціях або десь іще.

Наприкінці серпня після вашої презентації в усіх заголовках значилося, що це — перша українська місія на Місяць. Наскільки це визначення точне, адже Україна готує лише датчики?

Так, але ці датчики — уже повноцінна місія. Головне їхнє завдання — вимірювання показників на місячній поверхні, і для майбутнього опанування космосу такі вимірювання дуже важливі. Адже ми не знаємо, які радіаційні поля є на Місяці, яку дозу опромінення отримають астронавти. Завдяки польотам і висадкам американців є дані, але вони дуже приблизні. Ми хочемо уточнити наявні й отримати нові. Їх, імовірно, вже має Китай, але він із нами не поділиться.

Єдина успішна місія, яка літала на Місяць останніми роками, — китайська. Тоді Саудівська Аравія відправляла з нею лише свою камеру, але вважалося, що це повністю саудівська місія.

У космосі немає такого, що місія частково чи повністю належить якійсь країні. Так, у нашому випадку це місія, спільна з британською, але Україна має свій окремий науковий внесок. І дані будуть отримувати безпосередньо в Україні: саме тут ми плануємо побудувати Центр керування польотами.

Розкажіть докладніше про ці датчики: чим вони новаторські, особливі?

Насамперед тим, що досі ніхто ніколи не робив такі маленькі датчики для дослідження космічної радіації. Разом із компанією «Екотест» ми змогли створити датчик, який може отримувати широкий спектр інформації щодо різних видів випромінювання. Звісно, ми більше будемо визначати загальну дозу, яку під час перебування на Місяці отримуватимуть люди й техніка, але враховуватимемо й те, які частинки там є взагалі.

Датчики розміром із коробку сірників, вага — приблизно 50 грамів. Українська місія, включно зі всіма платами й іншими деталями, важитиме менше ніж кілограм. Насправді це багато: запустити кілограм на Місяць — це вже 1,2 млн доларів, не надто дешево. І це ми не враховуємо вартість виготовлення.

Під час першої місії датчик буде закріплений на пусковому апараті американської компанії Astrobotic Technology (сам датчик на замовлення Spacebit виготовила «ТитанЕра» — ред.). Він нерухомий та отримуватиме дані і на підльоті до Місяця, і вже безпосередньо на супутнику.

Маленький розмір датчиків у наступній місії корелюється з невеликим розміром самого місяцехода?

Так. Це дуже важливо, що в майбутньому космічні місії ставатимуть усе меншими, особливо це стосується місяцеходів — раніше вони були розміром з кімнату. Наш місяцехід зможе потрапити в ті місця, куди неможливо заїхати на колесах. Це ж як вибратися на Говерлу: ми можемо під’їхати на авто до підніжжя, а далі машина їхати не може.

Тут ми теж маємо змогу під’їхати кудись іншим роботом на колесах, а потім вирушити «ногами» у складнодоступні місця. Печери — один із таких прикладів: їх важливо досліджувати, бо, ймовірно, у майбутньому люди в них житимуть. Теоретично, вони можуть захищати від сонячної радіації й температурних коливань. Печери на Місяці ніколи не досліджували, і це буде наша перша спроба.

Наскільки важливо у галузі приватного космосу мати свою нішу? Кого ви вважаєте своїми конкурентами наразі?

Прямих конкурентів у нас поки, напевно, немає. Проте є компанії — американські, японські, — які просуваються в цьому напрямку, роблять щось подібне.

Чи будуть вони конкурентами, можна буде побачити уже в найближчому майбутньому. В усіх різні економічні моделі, різний підхід до опанування космосу та заробляння коштів.

Чи не стає складніше отримувати інвестиції зі зростанням конкуренції? До того ж у такій галузі, де всі здобутки компанії можна описати переважно в майбутньому часі?

Здебільшого рішення будь-якого інвестора засновується на розрахунках, фінансових планах — і космос тут не виняток. Усі розрахунки щодо нашого прибутку теж мають певне обґрунтування.

Звісно ж, ми віримо у глобальніші процеси, пов’язані з місячною економікою. І ті гроші, які ми заробляємо зараз, не зрівняються з тим доходом, який ми можемо отримати, коли місячна економіка запрацює.

Цей момент дедалі ближче: зараз ми вже знаємо про запуск місяцехода NASA на Південний полюс, після чого будемо розуміти, у якій формі там існує вода, і чи справді це вода. Якщо вона там усе-таки є — як її можна добувати, розщеплювати. Це дуже потрібні речі. І з огляду на те, що до Місяця летіти значно ближче, ніж до Марса, перший залишається своєрідним прагматичним і практичним планом на найближчі десятиріччя.

Опанування Марса — це радше ідеологічна робота, де на першому етапі складно очікувати прибутку. І для комерційних запусків це поки що невиправдано — найближчим часом не окупиться. Тим паче кожна місія займає роки: підготовка, сам політ — це великі цикли, і компанії дозволити собі їх не можуть, поки їх не можуть дозволити собі й держави.

Якщо говорити з погляду бізнесу на найближчі 10-20 років, Марс — цікава концептуальна ідея, про це варто мріяти, цього варто прагнути. Але це не те місце, де ми наразі можемо заробляти гроші.

Які напрямки розвитку приватного космосу ви вважаєте найбільш перспективними?

Я гадаю, не варто зациклюватися на ракетобудуванні. Це дуже корисно й потрібно, але є ще багато напрямків: супутники, дослідницькі модулі, робота з даними. Усе це так само важливо для космосу, як і ракети.

Хоча модифікація ракет теж буде відбуватися. Злети стануть чимось на зразок зльотів літаків, і ракети перевозитимуть людей та вантажі, як нині літаки. Це вже не буде такою важливою подією, як зараз — усе буде модернізуватися й стандартизуватися.

Чи бачите ви сприятливі умови для розвитку українських приватних компаній?

Закон (про приватний космос — ред.) уже ухвалили, тобто початок покладено. Ми бачимо, що низка компаній уже функціонує на території України. І в майбутньому, на мою думку, у нас буде розвиватися не лише ракетобудування.

Якщо ми поглянемо на закордонні компанії — це і прибирання космічного сміття, і стикування, і робототехніка, і космічні дані, і спостереження за Землею. Насправді дуже багато аспектів, де може брати участь стартап. Якщо ракета з погляду капіталовкладень — дуже складна річ через бар’єри входу й необхідні знання та капітал, то інші напрямки, які я перелічив, менш капіталовитратні, і я вірю, що вони почнуть розвиватися в Україні.

Щодо Держкосмосу я налаштований оптимістично, але більше вірю у приватний космос — Firefly Макса Полякова, ми, інші приватні компанії, які з’являться. Державні компанії, можливо, теж, але бюрократичний апарат нікуди не подінеш. І як показує досвід НАСА, дуже важливо, коли ті ж космічні агентства дають замовлення приватним компаніям.

Мені здається, було б оптимально, якби українське Державне космічне агентство не самотужки намагалося реалізовувати якісь проєкти, а оголошувало конкурс, де приватні компанії могли б узяти участь і перемогти.

Було б добре, зокрема, запросити до участі закордонні компанії, не варто обмежувати конкуренцію лише Україною. Адже наші підприємства зможуть бути успішними тільки тоді, коли відчуватимуть міжнародну конкуренцію.

Певний протекціонізм космосу, звісно ж, потрібен — я маю на увазі захист технологій. Ми можемо оголошувати конкурси, де 50% робить Україна, ще 50% — якась інша країна. Якщо це вдасться, наш «космос» злетить до небес.

Ви згадали про Макса Полякова. Чи не намагалися домовитися з ним про колаборацію?

Ми з ним знайомі, я б із ним залюбки скооперувався. Ймовірно, він це прочитає і відгукнеться.

У Британії, де зареєстрована Spacebit, космічну галузь фінансує Міністерство оборони. Чи бачите ви зараз певні тренди щодо мілітаризації космосу?

Космос певною мірою вже мілітаризований. На орбіті є воєнні супутники. Супутник «Січ», який планує запустити Україна, матиме й воєнний потенціал, вестиме спостереження за територіями, де ми, ймовірно, не можемо довіряти зовнішнім даним.

Звісно, Місяць теж становить воєнний інтерес. Якщо раніше були фортеці, з яких вели оборону, то ймовірно, що тепер Місяць, астероїди, інші об’єкти в космосі будуть для цього придатними.

Але чи не доведеться з колонізацією Місяця переглядати юридичні аспекти про мирне співіснування в космосі?

Не знаю, чи хтось погодиться їх переглядати. Договір про космос (Outer Space Treaty 1967 року — ред.) доволі непоганий. У ньому йдеться про те, що приватні компанії під прапорами певних держав можуть здійснювати на Місяці якісь дії, зокрема щодо видобутку корисних копалин. Я гадаю, навіть у цій угоді вже багато сформульовано, і ми можемо передбачити, як відбуватиметься унормування приватної власності на Місяці.

Не певен, що хтось буде ухвалювати міжнародні пакти до появи значних конфліктів у космічному просторі. Радше базуватимуться на тому, що є, і лідери індустрії, як-от США, надаватимуть свої регуляції.

Ми можемо порівняти кораблі, які вирушають до Місяця, з тими, на яких свого часу плив Христофор Колумб. Так само використовувалися державні гроші, щоб доплисти, але корабель був приватним, ризики — великими, і вони повністю лягали на приватні компанії — держава не відповідала за них. Одні кораблі розбивалися, інші допливали й опановували нові землі. Так само і з космосом.

Але Колумб не причалив до зовсім незаселених територій. А на Місяці поки немає життя.

Не знаю, раптом ми знайдемо? Це жарт. Але якісь форми життя можуть існувати на Марсі, та й у підземеллях Місяця чи воді вони теж можуть теоретично бути — можливо, там існують якісь мікроорганізми. Ми не можемо цього виключати остаточно.

На які країни варто орієнтуватися Україні у галузі розвитку приватного космосу?

Гадаю, усі демократично розвинуті країни мають потенціал для роботи з Україною. Є думки і про співпрацю з Китаєм, але тут варто оцінювати й потенційні наслідки. Я не говорю, що ми нічого не досягнемо з Китаєм, просто йдеться про те, чи зможемо ми після цього працювати з іншими країнами, як-от Британією.

Є політика, яка стосується приватних компаній. У нас теж є певні обмеження на співробітництво. Вони, ймовірно, не такі жорсткі, як у державних компаній, та все ж існують. Назвімо це внутрішнім цензом, але є певні негласні межі, через які не варто переступати, а є гласні — наприклад, перелік компаній у США, з якими не рекомендують співпрацювати. До слова, з Росією ми не співпрацюємо.

Ми дуже любимо оповідати вам про дослідження Всесвіту та міжпланетні мандрівки, які чекають на нас у, ймовірно, вже недалекому майбутньому. Сподіваємося, ви любите читати такі історії не менше! Долучайтеся до спільноти Друзів hromadske! Ми фінансуємося завдяки такій підтримці читачів, рекламі та міжнародним донорам. Долучилися? Ви просто космос!

У розмовах про космічну економіку нині багато романтики: якщо хочеш працювати у SpaceX чи тому ж Spacebit, мовляв, потрібне лише величезне бажання. Але все ж таки: люди з якими кваліфікаціями зараз найпотрібніші у цій галузі?

Це різні напрямки — інженери, програмісти, дизайнери, люди креативного складу розуму. Тут є спеціальності, пов’язані як із виробництвом, так і з ширшою діяльністю компаній.

У Spacebit ми дотримуємося принципу, за яким краще від початку навчити свого співробітника, який має незашорену свідомість. Звісно, у нас є експерти, які підказують молодим, куди рухатися. Але основний потенціал ми бачимо в молодих співробітниках, які не бояться нових підходів.

У зв’язку з коронавірусом наша компанія має співробітників у різних країнах — Японія, Німеччина, США. Загалом це десятки людей, зокрема ті, що працюють на аутсорсі. Що стосується виробництва датчика — це десятки людей лише на одному підприємстві. Крім них, на цей проєкт працюють десятки наших співробітників, плюс десятки у тому ж КБ «Південне». Дуже складно назвати якесь одне число, але це не один десяток людей.

Не можу не запитати вас про космічний туризм. Хоч він зараз і суперперспективний, можливості все ж доволі обмежені: суборбітальні польоти, доставлення до МКС та орбіти — і все.

Якщо зараз почне літати Starship, вартість доставлення туриста на орбіту буде мінімальною. Сотні людей одночасно зможуть літати в космос. Тому я вірю в цю перспективу, вона дозволить людям по-новому поглянути на світ, у якому ми живемо, переосмислити себе.

Я думаю, що це буде новим поштовхом у розвитку туризму. Ми ж зараз не говоримо про повітряну індустрію, літаки чи кораблі — це те, що поєднує континенти. Так само колись космічні кораблі будуть сполучати нас із Місяцем, Марсом, і це не буде чимось дивовижним.

Гадаю, що протягом найближчих 20 років ціна квитка на космічну мандрівку впаде до вартості польоту в першому класі літака. Поки що це все-таки дорого, ось Річард Бренсон підняв ціну з 250 до 500 тисяч доларів. Так, не кожен може собі дозволити, до того ж ідеться про маленький суборбітальний політ. Але все одно це відкриває нові перспективи, і що більше людей будуть цим захоплені, то цікавіше буде.