ENRU

Офіцер запасу-3: Щоденник журналіста Громадського, що проходив підготовку в Повітряних силах

B8767db302dc3a588
Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Два роки тому я вступив на військову кафедру Національного авіаційного університету. Для чого? Хотів отримати звання молодшого лейтенанта запасу і не бути призваним на строкову службу до армії. Кожної середи я одягав камуфльовану форму і йшов на пари, де вчили обслуговувати військові літаки та гелікоптери. Два роки минули, тепер я вирушаю на місячні збори до однієї з «елітних» частин Повітряних сил України. Це останній і найважливіший етап підготовки, перш ніж мені на погони прикріплять завітну зірочку і поставлять печатку у військовий квиток.

Так склалося, що на військові кафедри йшли люди, які не хотіли служити в Збройних силах. Тому в народі отримали прізвисько «піджаки». Але взимку міністр оборони несподівано підписав наказ, згідно якого офіцерів запасу призиватимуть на півтора роки. Це сколихнуло спокійне життя «піджаків», які сподівалися назавжди сховати військову форму подалі до шафи.

Першого липня я взув берці, зібрав дорожній ранець і вирушив до армії. Два роки викладачі на військовій кафедрі розповідали про те, як обслуговувати та ремонтувати військові літаки й гелікоптери, куди чіпляти бойові ракети і навіщо пристібати пілотів до крісел катапультування. Тепер ми повинні засвоїти це на практиці. Я розповідатиму, як готують мене — офіцера запасу українських Повітряних сил.

Усі імена героїв вигадані, будь-які збіги — випадкові.

Окремо хочу наголосити: я розповідаю про військові збори на прикладі конкретної частини, мій особистий досвід не обов’язково є загальним показником підготовки офіцерів запасу ЗСУ.


Ранок. Рота (точніше, те, що від неї залишилося) стоїть на плацу перед казармою. Перед нами фактичний керівник військових зборів. Пузатий капітан років сорока, який замість кітеля носить сіру майку, а замість берців — чорні сандалі зі шкарпетками.

А ще капітан будує в себе на дачі будиночок. Четверо моїх однокурсників щоранку складають спортивні речі, капці, і рушають на капітанську дачу. Цього тижня робитимуть стелю.

Іще троє курсантів ідуть у гараж іншого офіцера. Напередодні він купив старі «Жигулі», але злегка недогледів товар — накрилася коробка передач. Щоправда ремонтувати авто і будувати дачу курсанти зголосилися добровільно, аби не щипати траву.

Жигулі до вечора полагодили — п’ять років навчання на авіаційних інженерів не минули дарма. А я разом із рештою прямую на далекі кордони нашої неосяжної авіабази. Командуванню закортіло посилити безпеку та обмурувати територію колючим дротом.

Приходимо в пункт «ікс». Утомлений прапорщик смокче цигарку. «Пацани, бачите ці кам’яні стовпчики? Їх треба підняти, перетягнути і вкопати в ті ями. Кожен стовпчик важить по 270 кілограмів. Сьогодні вкопайте 10 стовпів і будете вільні до завтра», — каже він нам та сідлає велосипед. 

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Як перетягнути 270-кілограмовий стовп і не отримати грижу? Звичайно ж, силою інженерної думки! Простягаємо під камінням мотузки, підіймаємо на рахунок три. П’ять хвилин роботи — і перший стовп уже в «лунці».

Фото: Громадське

На щастя, за годину такого «кроссфіта» жоден курсант не постраждав. Двом злегка придавило п’яти, але врятували берці. Перекурили, наділи кітелі й рушили назад у розташування. Єдине бажання — сходити в душ.

«Пацани, шикуємося в колони, ідемо митися в казарму до пілотів. Там є гаряча вода і всі зручності», — запевняє командир.

Приходимо. Відкриваємо крани — гарячої води немає, холодна ллється тонким струмочком. Відправили курсанта розібратися. Прибігає: «Підстава, нам не хочуть включати бойлер». Натягуємо на брудні ноги берці, плетемося назад до казарми. Там хоч душ є на вулиці. Холодний, зате воду ніхто не відключить.


Ішов двадцятий день перебування в армії. Зі ста курсантів залишилося трохи більше половини. Багатьом набридло армійське життя, вони поклали гроші в кишені командирів і вернулися в Київ. Залишилися або стійкі, або бідні.

Одинадцята ранку. +34 на термометрі. У небі ревуть винищувачі — сьогодні в льотчиків тренувальні польоти. А у нас — майбутніх офіцерів запасу Повітряних сил — є заняття цікавіше.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Четверо курсантів старанно розмішують цемент у чавунній діжці. До кінця дня вони мають поштукатурити стару цегляну стіну казарми. Для них це своєрідна перевірка: упораються — підуть штукатурити гараж офіцера.

Курсанти наказ виконали. Пісок, який залишився після робіт, офіцер наказав засипати в причіп і відвіз кудись. Вочевидь, до свого гаража. Під час спецоперації сталася аварія — частина піску висипалася на злітну смугу.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Як урятувати офіцера від гніву командування? П’ятеро курсантів беруть до рук віники і крокують на злітну смугу — змітати пісок у траву. У цей час на горизонті з’являються ще четверо персонажів нашої сумної п’єси. Вони півдня робили стелю на дачі в капітана і тепер поспішають до казарми.

Я завжди з недовірою ставився до байок про солдатів, які нібито будують дачі офіцерам. Але тепер я сам — свідок. Під час реформи Збройних сил України. Під час відновлення призову офіцерів запасу. Під час трирічної війни.


Полудень. Обідаємо в армійській їдальні. Десятки ложок з нержавійки стукають по тарілках. У меню сьогодні суп з фрикадельками та макарони з печінкою. Раптом крик за спиною: «Пацани, хробак в супі плаває!». Ідемо до кухарки. «Ой, дякую, що помітили! Ми візьмемо до уваги», — відповідає чергова по столовій.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Пізніше ми знайшли мертву муху в горохової каші, але вирішили не турбувати кухарок.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Нещодавно я побачив у Facebook допис «офісу реформ Міністерства оборони». Там хвалилися новим прогресивним підходом до армійської кухні. Серед іншого — шведський стіл і фрукти. Ідея крута, але наразі ми бачимо трохи іншу картину.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Офіцер запасу-2: Щоденник журналіста Громадського про підготовку в Повітряних силах

Щоденний раціон виглядає так: зранку їмо кашу або з хлібними котлетами, або з печінкою. На десерт — хліб із маслом, сир. В обід подають суп або солянку, на друге — кашу з котлетою. На вечерю річкова риба з гарніром. Завжди. Навіть непогана, як на армійську столовку.


У четвер має приїхати комісія зі штабу Повітряних сил — перевірятимуть, як готують офіцерів запасу. Половина курсантів уже звалили в Київ. Наївні. Якщо інформація про комісію підтвердитися, через два дні весь склад роти знову повинен бути в казармі. «Та нормально все буде. Приїде якийсь перець зі штабу. Зустрінемо на рівні», — запевняє офіцер.

Фото: Громадське

Раптом повідомляють новину, яку я чекав із першого дня військових зборів. Ми йдемо до винищувачів — учиться їх обслуговувати! Так, офіцери показуватимуть справжні бойові літаки. Через 24 дні прибирання території, наприкінці військових зборів.

Курсанти шикуються в колони й крокують до ангара. Ось вони, великі блакитні махіни, які здаються в небі маленькими плямами. Потримався за ракету — не кусається. Принаймні на землі.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

Старлєй розповідає про озброєння, про системи подачі палива і про інші складні штуки. Після матчастини нам показали двигуни та електроніку винищувача. Це вам не картинки в підручниках — тут усе серйозно.

Поруч техніки перевіряють справність іншого літака перед польотом. Це називається «газовка». Двигуни спочатку працюють на малих обертах, потім сильніше, іще сильніше, а відтак умикають форсаж. Рев — оглушливий, аж вуха закладає.

Повертаємося до казарми з відмінним настроєм. Нарешті у цих зборах з’явився сенс. Сподіваюся, це не лише через комісію.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське


Сьогодні ми йдемо на об’єкт, де в повній бойовій готовності цілодобово чергують винищувачі. Це місце називається «ланка».

Прийшли, чекаємо вказівок. З бункера виходить чолов’яга за сорок — труси, капці, темні окуляри на носі. Це капітан, він відповідає за озброєння чергових літаків.

«Пацани, ви перебуваєте на надсекретному об’єкті. Завдання на сьогодні — прибрати траву з цього п’ятачка, щоб у двигун літака нічого не потрапило. Знімайте кітелі, надягайте капці й приступаємо», — каже він.

На плацу спека. Кітелі та футболки валяються поодаль, курсанти засмагають, щипаючи траву. Спрага. «Товаришу капітане, а є десь поблизу вода? Спекотно», — звертаюся до офіцера в трусах. Заходимо в бункер.

За свинцевими дверима в півметри завтовшки — кімнатка з бойовими ракетами. «У жодному разі не паліть тут, а то рвоне. І до ракет не підходьте, там уранові стрижні», — попереджає капітан з цигаркою в зубах, спершись рукою на ракету. Сподіваюся, це такий армійський гумор.

Сьогодні знову тренувальні польоти. Літають дуже часто, що вселяє надію в майбутнє нашої авіації. На аеродромі величезна кількість військової техніки. Винищувачі під оглушливий рев турбін один за одним злітають у небо.

Обіцяна комісія зі штабу Повітряних сил до нас так і не приїде. Напевно, усіх влаштовує така підготовка офіцерів запасу. Начальник зборів зітхнув полегшено, казарма повернулася до звичного ритму життя.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське


Перед злітною смугою військового аеродрому самотня казарма. Усе довкола оповиває сірий ранковий туман — уночі був дощ. До казарми невпевнено бреде офіцер.

У вигорілих камуфляжних штанях, шкарпетках і чорних сандалях, майка не приховує його авторитетного офіцерського черевця. Він викурює цигарку, спльовує та відчиняє двері.

Я — черговий по роті. Віддаю капітанові військове вітання, доповідаю про обстановку. У відповідь вдихаю аромати ранкового перегару. Учора ввечері капітан відзначав успішну здачу курсантами випускних іспитів.

До казарми стягуються офіцери нижчої ланки, їм теж кортить відзначити успішне складання іспитів курсантами, яких вони, либонь, жодного разу й не бачили. Станом на 10 ранку в канцелярії ритмічно дзеленчать гранчаки.

До казарми заходить старлєй. «Доброго ранку, капітан у себе?» — питає. Згідно з військовим статутом, я повинен дізнатися причину візиту і доповісти про гостя командуванню. Стукаю у двері канцелярії, розмови в кабінеті миттю вщухають. Заходжу, доповідаю про відвідувача.

«Друже, ну от чого ти сюди заходиш? Ти хіба не бачиш — тут офіцери? І хто там такий важливий прийшов? Старлєй? Нехай заходить, запускай. А тебе щоб я тут більше не бачив. Закрий двері», — дратується капітан.

Наступні кілька годин із канцелярії продовжує лунати дзенькіт гранчаків. Ближче до обіду капітан сідає у свої «Жигулі». Добре хоч на пасажирське місце. Ми оперативно знаходимо курсанта з правами, який везе офіцера додому.


Усе, фініш. Місячні канікули під назвою «військові збори офіцерів запасу» скінчилися.

У день нашого приїзду один із офіцерів сказав: «Запам’ятовуйте все, чому вас тут учитимуть. Адже потім, можливо, саме ви керуватимете особовим складом». Настав час підбити підсумки.

Коли я сюди їхав, у мене були певні надії та очікування. Тому що моя країна перебуває в стані фактичної війни. Тому що на реформу Збройних сил України виділяються колосальні гроші. Тому що тепер випускники військової кафедри — це не «піджаки», які заховають військову форму до шафи, а люди, яких реально можуть призвати на службу. Зокрема й у зону бойових дій.

Фото: Дмитро Реплянчук/Громадське

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Офіцер запасу-1: Щоденник журналіста Громадського про підготовку в Повітряних силах

Я розумів, що за місяць зі столичних хлопчиків не зроблять бойовий загін морських котиків, а офіцери запасу не стануть авангардом української армії. Але я розраховував отримати хоча б ази реальної тактичної та вогневої підготовки, першої медичної допомоги.

Та ми день за днем ​​щипали траву, ставили огорожі та прибирали територію. Дехто з нас будував дачу командуванню і ремонтував автомобілі.

Один раз ми пішли на полігон, щоби вистрілити по десять патронів «кудись у той бік». Іще раз показали двигун літака. Усе. Багато хто взагалі після присяги поїхав додому. Або приїхав тільки на присягу — для галочки. За це певні командири отримали гроші. Чи вважається це злочином? Гадаю, так. 

Чому я навчився за місяць? У першу чергу дисципліні. Ти тут не індивід, а один з багатьох у строю. Твоя задача — крокувати в ногу і виконувати накази, не ставлячи зайвих питань.

Іще я навчився отримувати комфорт там, де його немає. Погана їжа в їдальні — це краще, ніж буркітливий живіт. А холодний польовий душ кращій за триденний запах поту і бруду. Випрані господарським милом шкарпетки кращі, ніж мозолі на ногах.

Коли я писав ці нотатки, не ставив за мету розкрити корупцію і профнепридатність в українській армії. Це завдання військової прокуратури та командування. Я лише сподіваюся, що керівництво Збройних сил зверне увагу на злочинну недбалість підготовки українських офіцерів, хоч вони і в запасі.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram