Підпільне навчання в окупації. Історія багатодітної матері, яка не віддала сина до російської школи

Червень 2022 року. Тетяна вагається: їхати до сусіднього Херсона через ворожі блокпости страшно. Але, здається, іншого виходу немає. Запаси їжі й засобів гігієни вичерпані. Ціни в магазинах виросли у два-три рази. Брати допомогу в росіян Тетяна не хоче за жодних умов, хоча в неї троє малих дітей. 

Знайомі, які з різних причин допомогу у ворога беруть, пророкують: зі своїм патріотизмом Тетяна в окупованому селищі довго не протягне. Жінка відказує: побачимо.

hromadske разом із благодійним фондом «Голоси дітей» розповідає історію багатодітної матері з Херсонщини, яка підпільно навчала свою дитину в українській школі під час окупації.

Перший обшук

росіяни з’явились у Білозерці (смт розташоване за 13 кілометрів від Чорнобаївки) на початку березня минулого року. Ходили з обшуками будинками, допитували чоловіків, шукали тих, хто був в АТО і ТрО. Будинок Тетяни не оминули.

«Один зайшов усередину, але йому назустріч із кімнати вийшла наша наймолодша донька (їй тільки виповнився рік), то він запитав лише, чи це всі кімнати. На відміну від сусідів, із шаф у нас нічого не витрушували», — розповідає жінка.

Чоловіка Тетяни змусили роздягнутися до пояса. «Чому не служить? Де військовий квиток? Хай покаже, бо буде гірше».

«На дорозі за воротами стояли інші російські солдати, БТР, “Урал” і бусик, — пригадує Тетяна. — Хто з місцевих не сподобався — тих одразу вивозили. Я бачила, як чоловікові з нашої вулиці накинули мішок на голову і забрали. Мого залишили, але сказали найближчі десять днів із дому не виходити». 

Згодом повз проїхала ще одна машина зі зв’язаними людьми. Лежали нерухомо. У кожного — мішок на голові. Чи живі зараз ті люди? Тетяна не знає.

«У Білозерці досі є ті, кого вважають зниклими безвісти», — каже вона.

«Я у своїй хаті, на своїй землі»

Проблеми з продуктами почалися майже одразу. Крупи закінчувалися, найдешевші макарони, коли вони нарешті з’явилися в магазині, коштували приблизно сто гривень за кілограм. Тетяні допомагали батьки, але цього було недостатньо. Тим часом у центрі Білозерки стояли черги за російською гумдопомогою. Згодом її почали видавати лише за документами.

«Був момент, коли ми з чоловіком посварилися, — пригадує Тетяна. — Він казав: візьми, треба якось жити. А я: хочеш взяти — то йди сам. Сперечались аж до того, що будемо розлучатися. Але таки не пішли на це». 

Натомість, жінка почала шукати волонтерів у Херсоні. Водночас Ірина Мєзєнцева, координаторка волонтерського руху «Херсон+», шукала багатодітні сім’ї, які потребували допомоги. «Ми саме розфасували перші п’ятдесят продуктових наборів: крупи, макарони. Пішли перші донати», — пригадує.

«Я довго наважувалась їхати до Херсона по продукти, — зізнається Тетяна. — Боялась. На той момент маршрутки до Херсона зупиняли: чоловіків виводили, у жінок перевіряли документи. Їхати мала я, бо чоловіка після того, як його хотіли розстріляти, я відпускати боялась. Навіть коли він їздив до батьків на інший кінець селища, його щоразу переслідували. То по колесах стріляли, то діставали гранату, яка дивом не вибухнула. Не один такий випадок був».

Втім, і перша, і наступні поїздки Тетяни до Херсона були успішними. А коли у херсонських волонтерів з’явилося більше можливостей допомагати (налагодилася співпраця з підприємцями та БФ «Голоси дітей»), вони почали самі розвозити продукти по селах.

«Це все ще не розфасоване було, під мішками з макаронами й крупами ми ховали консерви й пряники, щоб їх не забрали, — розповідає волонтерка Ірина Мєзєнцева. — А вже в селах жінки фасували це все на своїх кухнях і в гаражах. Тоді відносили людям. Ризикували? Звичайно. Коли росіяни готували референдум, багато хто відмовлявся приймати нашу допомогу. Але не Тетяна».

«Чого боятися? Я у своїй хаті, на своїй землі», — казала вона.

Її руки разом із іншими жваво фасували допомогу — годину, дві, три, чотири. На її маленькій кухні росла гора пакетів для пів сотні родин із Білозерки. У той самий час, як за пів сотні метрів, у сусідньому будинку, жили вороги. Що сталося б, якби комусь із них спало на думку заглянути на Тетянину кухню?

«Волонтери, які нам допомагали, так само ризикували життям. Я знаю, як це — коли не маєш чого дати дітям їсти, тому хотіла допомогти тим, хто цього потребував. Ми дивилися, коли росіяни кудись рушали, тоді накривали продукти ковдрами й розвозили пенсіонерам, людям із інвалідністю і родинам із дітьми».

«Мамо, в нас дядя стріляв»

Щовечора перед сном Тетянині діти проговорювали одні й ті самі слова: «Боже, сохрани нас». Коли Чорнобаївка раз по раз гриміла від вибухів, і все розліталося навсібіч, дитячий плач не вщухав годинами. «Я повторювала, що це наші працюють, наші звільняють. Аж поки це не почало допомагати». 

На вулицю дітей Тетяна намагалася не випускати. Грались у дворі, щойно бачили росіян — ховалися. Ті навіть зупинялися й допитувалися, чому: «Ми ж вас не ображаємо».

А тоді 4-річна донька прийшла додому зі словами: «Мамо, в нас дядя стріляв». Поки Тетяна їздила в місто по допомогу, чоловік пішов із дітьми на рибалку, і дорогою до них причепився п’яний російський військовий.

Підняв автомат.

Куля продірявила бетонну плиту.

Або дитина йде до школи, або її заберуть

«Не будете водити дитину до школи — більше її не побачите, позбавимо вас батьківських прав», — Тетяна переказувала мамі слова російських військових, плачучи у слухавку. Її матір на той момент уже була на підконтрольній Україні території. «Я до останнього не хотіла віддавати сина до тієї школи, але дуже боялася, що його в мене заберуть», — пригадує жінка.

Із початком окупації всі три школи в Білозерці перейшли на дистанційне навчання. росіянам це не сподобалось: «Вони забороняли займатись онлайн, приходили з перевірками до вчителів, забирали ноутбуки, тиснули: або працюйте з нами, або виїжджайте», — розповідає Тетяна.

Зрештою, із трьох шкіл восени 2022 року в окупації запрацювала одна: там викладали привезені російські вчителі й ті з місцевих, хто погодилися на співпрацю. Ті, хто ходили до школи, розповідали Тетяні, що в одному класі могли навчатися діти різного віку. Підручники — російські, про щось українське — ні слова. Поруч зі школою, в гаражах, пригадує Тетяна, росіяни тримали боєкомплекти, а навколо — було багато солдатів й «Уралів». «Не знаю, як батьки не боялися. Окупанти будь-якої миті могли вивезти цих дітей».

Свого сина Тетяна до окупованої школи так і не пустила. Хлопчик підпільно навчався онлайн. Підручники сім’я зберігала на гугл-диску, вчитель надсилав завдання: їх треба було якомога швидше переписати й одразу видалити повідомлення. Так само видалялися й фото виконаних завдань. Робочі зошити сім’я ховала серед чистих. Коли зник зв’язок, ходили до лікарні, де працював Wi-Fi. Там Тетяна завбачливо прикривала телефон рукою. Кожен випадковий погляд викликав занепокоєння. Навіть від тих, хто нібито був за Україну.

«Люди продавались»

Після чергової ротації до будинку Тетяни приходили нові російські солдати, але питали щоразу те саме: «За що ви живете? Чому не ходите по допомогу? Ми ж до вас із миром. А ви?»

«Спочатку місцеві були проти росіян. Але те, що ми не беремо допомогу, здав саме хтось із сусідів, — розповідає жінка. — Люди, від яких такого не очікуєш, продавались. Були ті, хто за гроші передавали інформацію, з яких будинків виїхали сусіди, і ці будинки “чистили”. Хтось у кафе з росіянами ходив, хтось за руку вітався — для мене це теж контакт, хоч і не знаю про що там були розмови. Тому ми обірвали майже всі зв’язки».

Тетяна спостерігала, як збільшується кількість людей із російськими паспортами та сім-картками. Зростала кількість і тих, хто отримує російські виплати й допомогу. Жінка слухала, як вони виправдовуються «справедливою компенсацією за зруйноване життя і вмінням виживати в новій реальності».

Сама ж вірила, що ЗСУ їх звільнять. І коли після дев’яти місяців окупації це сталося, могла тільки плакати й кричати на весь двір: «Слава Україні!»

Головна редакторка Христина Коціра що два тижні буде ділитися найкращими матеріалами hromadske

Підписатися

Авторка: Надія Швадчак