«Мені б тільки на ноги встати…» – 28-річний Микола запинається напівслові.  Коли дозволять лікарі він зможе підвестись – на милицях, яких у нього немає.

Ще на початку жовтня Микола Мусенко працював слюсарем, а після роботи він разом із батьком пішов на город і втратив ногу.

«Я повернувся щойно з відрядження та пішов із батьком на город. Хотів викопати топінамбур... І підірвався. Метрів 2-3 від нього відійшов, це було вкінці городу. Та мбуло заміновано. Там, де ми знали, що заміновано, ми не ходили. А там де не знали – я туди два-три кроки лише зробив, а назад не зміг... Підірвався», - згадує Микола.

Життя йому врятував батько. А підтримує тепер мати – щодня їздить з останньої вулиці міста до лікарні.

«Першу медичну допомогу надав батько – перетягнув ноги. Два літри крові втратив. Батько подзвонив до «швидкої», а та не їхала одразу. То він побіг за допомогою. В нас пост стоїть неподалік, метрів триста від будинку... То він там допомоги просив. Вони прибігли, знеболююче вкололи, щоб кров не витікла. Ноші не знайшли, то на руках виносили разом із батьком…», - згадує постраждалий.

Біля городу Мусенків стояли позначки  «Міни», але щоб на самому городі – нічого подібного не було. Чи видно було міну в землі? – запитуємо в молодого чоловіка.

Він дістає телефон і показує фото з мінами – на одній з таких, але схованій в землі, він і підірвався.

«Видно? Зараз видно. Там частинки одягу валяються на городі. А так – не видно. Вночі міни ставили. Ніхто табличок не поставив. Попереджувати – попереджували нас, і там, де ми знали (що є міни), там не ходили. А там де не знали – ось я й натрапив. Можу фото показати – це таке нормальне мінне поле. Ось це міна, ось її підривач. Це одна з таких, що там стоять. Просто ці (на фото) було видно, а на такій самій я підірвався. Вони там закопані – не одна, ціле мінне поле в три ряди».

У лікарні Микола вже третій місяць. З реанімації його перевели до гнійно-інфекційного відділення. «Стати на ноги» поки що не виходить, але є бажання боротись. Його мати ледь стримує сльози, коли говорить про сина. Микола для матері зараз підтримка – моральна, постійно підбадьорює її.

Найперша ж матеріальна потреба для Мусенків зараз – алюмінієві милиці та ліки. Допомогу обіцяли з Червоного Хреста – милиці чи протез. Видали Миколі й від місцевої самопроголошеної «влади» ліки – щоправда, не ті, які лікар виписав. Тож все необхідне купують батьки, частину ліків купують волонтери «Відповідальні громадяни» на зібрані пожертви.

Повернутися додому Микола поки що не зможе – город його все ще замінований і закритий. Хата розбита, світла там немє. 

«Куди повератись? – питає постраждалий. – Додому сапери приїжджали, розмінувати не обіцяли: «Потім, коли усе закінчиться. А коли ж все це закінчиться?..»

Коли стан молодого чоловіка покращиться, йому потрібно буде знову вчитись ходити – на алюмінієвих милицях із підлокітниками, яких у нього і досі немає.

/hromadske.Схід

Поділитись: