«Після перемоги буде не простіше» — голова «Жіночого ветеранського руху» Катерина Приймак
Як за 10 років змінилося ставлення до жінки в армії, і чи змінилося в принципі? Чого найбільше потребують бійчині? Чи принижують військовослужбовиць чоловічі труси, які їм видають? А також про людей, яким «насрати на війну», про корупцію в армії та про те, що ми можемо протиставити росіянам, яких фізично значно більше.
Про все це — розмова військового Сергія Гнезділова з Катериною Приймак — парамедикинею і головою «Жіночого ветеранського руху» України — у проєкті hromadske «++ подкаст».
Про проблеми жінок в армії
Дослідження показали, що є багато бар'єрів, із якими стикаються жінки. Сексизм — це велика перешкода. І головне, що дослідження виявило величезну структурну помилку: що жінки, які йдуть на фронт, на передову зі зброєю в руках, у документах зазначені як швачки й прачки.
І от, власне, ми об'єднувалися, щоб змінити це. І 2018 року закон, який це змінив, нарешті ухвалили. Але в нас уже була спільнота небайдужих жінок, які воюють або вже стали ветеранками. І виявилося, що проблем не меншає.
Так, у широкому сенсі цю визначну й фундаментальну проблему ніби прибрали. Але до служби жінок нічого не готово у війську, починаючи від матеріального забезпечення і закінчуючи тим, що цей сексизм нікуди не подівся, тому що його однаково транслюють люди.
Окрім цього, проблеми виявились і на рівні реінтеграції ветеранів. Тобто ветеранок як групу ніхто не виділяв. Хоч у них потреби ті самі, як і в чоловіків, часто вони будуть задовольнятися трохи інакше. Це про гендерну чутливість.
Наприклад, є військовий і військова, у яких є сім'ї, і контекст буде абсолютно різний, навіть у суспільному плані. На тебе чекають вдома дружина й дитина. Вони чекають вдома на героя. Якщо на тебе чекає чоловік із дитиною, ти — зозуля, яка кинула свою дитину. І суспільство це транслює.
Про фемінізм і професійну армію
Мало де у світі взагалі є такі феміністичні рухи всередині армії. Це модель того, як діє демократія насправді. Ти обʼєднуєш спільноту за інтересами, ти йдеш і лобіюєш свої права. Адвокатуєш. І наша заслуга величезна, що ми від «Невидимого батальйону» прийшли до видимості, ми прийшли до того, що на державному рівні проголошуються завжди «захисники й захисниці». Але проблема в тому, що це тільки на словах часто є. Тобто по факту є ще багато перешкод.
Я думаю, що кожна жінка має вирішувати сама, для чого вона створена. Якщо вона вважає, що створена для народження дітей, для кухні й «очага», — хай вона це робить, але не розповідає іншим жінкам, що їм робити. Так само звертаюся до чоловіків: не розповідайте жінкам, що їм робити. Дайте можливість кожній людині розвиватися, і ми отримаємо здорове суспільство.
Чому навколо жінок так багато якихось чуток? Тому що дві групи жінок, які бʼються між собою: одні хочуть працювати, а інші — хочуть залишити статус-кво.
У нас немає, на жаль, професійної армії. Ми маємо її відбудовувати. Перше, що ми маємо зробити, — це нормальний критерій професійності. Професійний відбір. І нормальний механізм кар'єрного зростання в армії.
Тоді ми зможемо говорити: ця людина тут, тому що вона профі, а не тому, що вона п*сечка генерала, і не тому, що вона мати-зозуля. Або не тому, що він не вступив до університету. Це стосується і чоловіків, і жінок. І тоді ми уникнемо гендерних маніпуляцій. Але до цього в нас іще дуже довгий і великий шлях. І система, яка дає спротив якісним змінам.
Про бронежилети для жінок
Питання матеріального забезпечення, на мій погляд, — це найпростіше, чого можна досягти. Почалося все з форми. У 2019 році ми почали говорити про те, що жінкам не вистачає їхніх розмірів, що їм треба перешивати форму, що їм не вистачає маленького взуття тощо. Ця проблема з розмірами хоч і фіксилася, але ми пам'ятаємо, що найменший чоловічий розмір не дорівнює найменшому жіночому. Зараз прийняли жіночу форму, але ще її не роздають, ще я не чула. І є питання до того, як вона зроблена.
Бронежилети — це питання безпеки. І для жінок, особливо тих, хто має великі груди: через те, що груди віддаляють покриття плити, площа покриття також менша. Жіночих броніків узагалі не існує насправді. От тільки зараз «Укрброня» випустила перший жіночий бронік. Є бронежилети, які просто легші. Які можна умовно назвати жіночими. Вони можуть бути іншої форми.
Питання жіночих броніків відкрите, воно не протестоване до кінця. Ми ж теж розуміємо, що наша українська армія забезпечена дуже різними броніками. Десь тобі видають сталеві гімноплити, десь тобі намутили волонтери Angel's armor тощо. Тобто ситуація із забезпеченням завжди є такою контроверсійною. Але вирішити її насправді найлегше. Бо ресурс на це й так виділяють.
Про корупцію в армії
Корупція — це те, що нас зараз убиває не гірше за росіян. Мені дуже шкода, що всередині нашої армії досі існує ця внутрішня гідра, яку треба знищувати для того, щоб вижити. Наша країна бореться на два фронти.
Ми розуміємо, що відбувається і наскільки зростають масштаби корупції разом зі зростанням масштабів закупівель. Тут у нас і закупівля, і забезпечення, і їжа, і навчання, і все що завгодно. Це треш. І от на політичному рівні корупція просто величезна.
В самій армії побутова корупція — на кожному кроці. Але немає таких величезних масштабів. Там або нап*здити якогось майна, або продати посаду. Максимум — це квартири оці, які мутяться. Тобто їхня юрисдикція — це не супермасштаби, але воно на кожному кроці просто.
Найбільша проблема, що ця корупція закладена в найвизначальніші процеси в армії. Як відбувається кар'єрне зростання в армії офіцерського складу? Тобі треба просидіти штани максимально неефективно, щоби на тебе ніхто не звернув уваги й не зробив тобі проблем, щоб ти свої роки від майора до підполковника відсидів. Коли дзвонить будильник і приходить термін отримувати підполковника, ти йдеш й обираєш собі посаду, яка буде відповідати твоєму новому званню. І ти можеш бути навіть у різних родах військ, але знайти собі цю посаду, купити їй.
Про професійність та ефективність
Зазвичай людина — це функція, яка має бути виконана на посаді. По-хорошому, треба зробити цей механізм і рекрутингу, і кар'єрного зростання, переатестувати усіх, хто вище майора, особливо ретельно. Перевіряти їх іще на корупційні всі ці штуки. І насправді треба додавати моральний вимір взагалі до відбору.
Головне — треба розуміти, що ми не можемо взяти кількістю, нас не стане більше, ніж росіян. Ми можемо брати якістю. Тому нам не треба численна армія, нам треба ефективна професійна армія. І від цієї бази, що немає цього професійного зростання, немає ще й освіти як цінності в армії. У нас немає освіти, курсів, які ти проходиш як заохочення.
Моя думка, що коли хапають мужиків десь і запихують їх насильно в армію, це шкодить армії. Я вважаю, що армія має бути професійна, але рівень підготовки має бути у всіх. Якщо ми хочемо довгострокової обороноздатності, ми маємо умовно з 10-го класу протоколу ТССС навчити, домедичній допомозі, якійсь вогневій підготовці, щонайменше, що робити, коли бомблять.
Про допомогу армії
Гроші — це мізер. Скільки коштує війна, усі знають. Ми навряд чи колись зможемо закрити взагалі всі запити, які є, — їх стає все більше й більше, а ресурсів стає все менше й менше.
Кожен має щось робити для того, щоб посилювати обороноздатність або допомагати ветеранам повертатися до мирного життя. Кинути 200 гривень і піти десь тусуватися — це не зовсім то. Тусуватися — це ок. Я теж люблю тусуватися. І військові, які повертаються у відпустку, теж люблять тусуватися. Якщо ти гарно відпрацював, іди й тусуйся. А якщо ти кинув 200 гривень, то цього недостатньо.
Ми ж робимо це не для армії та волонтерів. Кожен робить це для себе. Ми всі маємо вирости до того, щоб зрозуміти, що спільне благо — це дуже важливо, ми маємо його досягти, і всередині цього спільного блага буде твоє індивідуальне благо.
Нам треба працювати довгостроково, тому що не вийде виправити якимось дивом ці всі речі. Але ми завжди відкладаємо ці непрості довгострокові рішення, тому що думаємо, що з ними можна щось зробити тут і зараз. Не можна.
Про реформи та Командування Медичних сил
Реформи — дуже страшна й ризикована штука. А в умовах війни, зрозуміло, що реформа армії — це на межі фантастики. Є багато бригад, які можуть працювати і які намагаються робити якісно свою роботу. Або принаймні всередині бригад підрозділи. Проблема в тому, що ми тут сильно залежимо від людського фактора.
Якщо тобі не байдуже, ти зможеш працювати ефективно. Але проблема в тому, що багато кому байдуже. Реформувати можна, можна пробувати робити це вже зараз. Щонайменше, я вважаю, якщо буде механізм захисту прав людини в армії нормальний (не коли тебе відп*здив й обікрав твій комбат, і ти пишеш рапорт, який іде комбату на стіл, і він тебе ще раз іде й п*здить), то щонайменше армія очиститься на 15% від найгірших убл*дків. І вже можна буде далі із чимось працювати.
У мене тепер з'явилась ідея щодо Командування Медичних сил, які дуже себе дискредитували за останній час. Річ у корупції страшній, унаслідок чого багато людей забезпечені неякісною тактичною медициною, і проваленні у своїй функції бойової медицини трохи більше, ніж повністю.
Є купа терапевтичних лікарів, є корумповані жахливо ВЛК, є купа речей, на які витрачаються ресурси. Навіщо нам стільки терапевтів у погонах усередині цієї системи? Я вважаю, що потрібно, як у НАТО, контрактувати із цивільними лікарнями, і так у тебе буде місце, де ти зможеш отримати медичні послуги. Вони всі будуть рівновіддалені від частин. А у нас тільки Львів, Одеса, Дніпро і Київ.
Якщо ми почнемо це робити з Командуванням Медичних сил, я впевнена, що це не буде мати шкідливого впливу на фронт, тому що ті парамедики, які працюють за протоколом, навчилися працювати за протоколом не в Командуванні Медичних сил. Вони забезпечені волонтерськими аптечками й налагоджують собі логістику самостійно. Тобто Командування Медичних сил тільки заважає.
Про майбутнє
Річ у тому, що у мене є тільки параноя щодо майбутнього. Я впевнена, що ця штука буде років так 20–30. До 2030 року, я маю на увазі. І що весь світ буде одне одного вбивати. І буде Третя світова не тільки на території України, а й більш масштабно.
І от після того, як люди просто потонуть у своїй крові, може народитися щось нове — суспільство з новими цінностями, де ми будемо перебудовувати архітектуру світової безпеки, міжнародне право, де будуть гуманізм і рівність не проголошеними чимось, спотвореним іноді до якихось абсолютів. А там, де ти поважаєш спільне благо й індивідуальність.
У нас зараз немає візії майбутнього. Я тільки знаю, що після перемоги буде не простіше. Я думаю про майбутнє як про велику кількість людей, про яких потрібно піклуватися.
Я просто після 2015 року відразу сказала: «Я на війну не повернуся». Я порушила це правило, поїхавши на одну ротацію. Але моя ідея була в тому, щоб займатися громадянським спротивом. І зараз я розумію, що я маю робити все. І ми — хто не пішов на війну — маємо робити все і більше, щоб після перемоги ми все-таки якось продовжили наше життя. Але насправді зараз ситуація така, що й мені, можливо, доведеться воювати, тому що я маю навички.
Освіта — це перше, що потрібно нам для того, щоб виходити з усіх тих жоп, у яких ми є. І звичайно, це те, що ніколи не нашкодить. І в реінтеграції ветеранів освіта — це чудово. Чудовий механізм їх повернення до мирного життя.
Ведучий подкасту Сергій Гнезділов зараз збирає на 3 комплекти FPV-обладнання та дрони для своєї 56 Маріупольської ОМБР.
Ціль: 200 000 грн
💳Номер картки банки: 5375 4112 0998 5279
- Поділитися: