Після поранення в Ягідному втратила дитину: історія чернігівки, порятунок якої був дивом

34-річна Вікторія Радченко з Чернігова говорить, що до початку повномасштабного російського вторгнення мала все: затишний дім, власний сад, коханого чоловіка, з яким виростили сина Владислава й чекали на доньку.

Перша вагітність жінки припала на 2014 рік, коли росія анексувала Крим і вторглася на Донбас. Друга — на 2022-й, коли війна набула нових масштабів. Війна перекреслила все: жінка втратила дитину після окупації в селі Ягідне на Чернігівщині.

Зараз Вікторія має першу групу інвалідності та відчайдушно бореться за повернення до свого звичного життя. І продовжує мріяти про доньку. Про випробування, з якими зіткнулася жінка, і шлях їхнього долання — у матеріалі hromadske.

«Не вірили й не готувалися»

Вікторія зізнається, що у можливість війни не вірили ані вона, ані чоловік. У лютому 2022 року вона була в декретній відпустці та очікувала на появу другої дитини.

«Не вірили й не готувалися. Коли почули вибухи в Чернігові, то, як і багато містян, подумали, що це на кілька днів. Тому вирішили поїхати до батьків чоловіка у Ягідне поблизу Чернігова», — пригадує вона.

Коли 1 березня росіяни зайшли в Ягідне, жінка опинилася у пастці з рештою мешканців.

«З тих днів я памʼятаю постійні вибухи; пригадую, як росіяни говорили, що ніхто нам не допоможе; як вони приходили під дією наркотичних речовин і стріляли у двері погреба з автомата, відчиняючи їх; як мій син ставав на коліна, просячи, аби військові не вбивали дідуся», — розповідає Вікторія.

«Наші життя висіли на волосині»

Коли російські військові прийшли до їхнього двору й наказали прямувати до школи, родина прохала про дозвіл залишитися в домашньому погребі. Військові погодилися, оскільки людей було багато — одинадцятеро, серед них двоє дітей.

Свекруха Вікторії надягала білі повʼязки та готувала їжу рідним буквально під дулами автоматів. Чоловіки неодноразово говорили окупантам, що з ними діти й вагітна жінка, але на ставлення це особливо не впливало.

«На вулицю ніхто не виходив, лише дозволяли відійти на 1-2 метри, біля погреба вдихнути повітря. Жодних прогулянок не було, у будинок ми не заходили», — пригадує Вікторія Радченко.

Водночас окупанти дозволяли собі господарювати на повну. Кілька разів на подвірʼя заїжджала військова техніка. Навіть ворота не відчиняли — просто вибили їх. Ставили машини біля ґанку і з будинку виносили все, що подобалося. Якщо не могли з якихось причин забрати, то навмисне псували.

Час від часу у двір навідувалися тувинці, які погрожували розстрілом і приносили міни. Коли одного дня вони прийшли знову, на галас у дворі прибігли росіяни.

«Наше життя було на волосинці, але росіяни під дулом забрали тувинців і вивели на вулицю — сказали, що з ними буде окрема бесіда. А втім, уже за годину до нас у двір прибіг один із цих трьох, яких забрали. З гранатою», — говорить жінка.

Після цього інциденту родина попросилась у підвал школи, аби бути разом з іншими односельцями та відчувати згуртованість. Але військові відмовили.

День утрат

19 березня назавжди залишиться для Вікторії та її родини днем утрат. Два роки тому цього дня була по-весняному сонячна тепла погода. Дорослі й діти вийшли з погреба подихати повітрям. Вікторія з дітьми присіла під будинком.

У цей час почулися глухі вибухи — свекор сказав повертатися до льоху. Наступної миті вибух пролунав на подвірʼї. Вікторія встигла лягти під погребом, але на неї впала стіна будинку.

Свекор загинув одразу, ще одному родичеві, Геннадію Донцю, вибух серйозно пошкодив ногу. Жінка пригадує, що її намагалися забрати до погреба чоловік і сестра, але вона не відчувала ніг, тіло було посічене уламками.

Викликати «швидку» не було ані найменшої можливості. росіяни забрали постраждалих і повезли в невідомому напрямку.

У Ягідному чомусь говорили, що Вікторію відправили в госпіталь у Білорусь. Але кордон вони не перетинали. Жінку супроводжувала її сестра Зоряна.

Сестри не мали ані мобільних телефонів, ані грошей, з собою встигли взяти тільки паспорти. Лише через місяць, коли волонтери подарували їм телефон, вони змогли зв’язатися з рідними.

Як розповіла Зоряна, спочатку їх везли під обстрілами ґрунтовою дорогою, переправляли понтонним мостом.

«Під час сильних обстрілів машина зупинялась, усі військові ховалися в лісі та перечікували обстріл, а ми у цей час залишалися покинутими напризволяще всередині машини та прощались одна з одною, розуміючи, що наступна секунда може бути останньою в нашому житті», — пригадує вона.

Вікторія час від часу втрачала свідомість і мала кровотечі. Шлях до порятунку проліг, як тепер розуміють, через село Вишневе у Ріпкинській громаді, де розташовувався штаб російських військ. Там у польовому госпіталі Вікторії надали першу допомогу і відправили військовим вертольотом у росію.

У Брянській лікарні у Вікторії констатували завмирання вагітності — дитина померла. У жінки діагностували політравму з пораненням хребта й переломами грудних хребців, забій спинного мозку та множинні поранення мʼяких тканин з наявністю металевих уламків у тілі.

Згодом Зоряна змогла потрапити до сестри. Щойно стан Вікторії стабілізувався, з допомогою волонтерів вони змогли виїхати до Естонії, а потім — до Швейцарії, де в Цюриху завдяки благодійникам жінка проходила лікування та реабілітацію.

Зоряна повернулася до України в жовтні, Вікторія — у листопаді 2022 року. Жінці надали першу групу інвалідності за загальним захворюванням.

«У мене це викликало велике обурення, адже захворювання було наслідком безпосередніх військових дій. Пізніше, щоправда, визнали, що причиною інвалідності стало поранення від вибухонебезпечних предметів. Але сьогодні моя сестра продовжує лікування та реабілітацію, вишукуючи будь-яку можливість полегшити свій стан і мати змогу повноцінно виховувати свого сина», — наголошує Зоряна.

Син дуже подорослішав

Зараз Вікторія живе з родиною в Чернігові та продовжує боротися, адже отримані травми, пережитий стрес серйозно вплинули на її здоровʼя. Нині вона відчуває постійний біль у плечах, шкутильгає, має шрами по всьому тілу та кілька уламків усередині.

Відновлення відбувається поступово, проте жінка почувається краще проти того, коли «чотири місяці не могла повернутися на ліжку, сестра годувала з ложки, а перевʼязки ран у лікарні тривали до двох годин».

Жінка регулярно працює з реабілітологами. Каже, що робить це задля свого сина. Хлопчик, названий на честь свого дідуся, дуже болісно пережив його втрату і розлуку з мамою, які були емоційно найближчими для нього людьми. До повернення матері, яка на той час була в колісному кріслі, хлопчика готували.

«Коли я дивлюся на сина, то бачу дитину, але в очах — такий глибокий дорослий сум», — зазначає жінка.

Попри пережите Вікторія мріє повернутися на роботу до школи та народити доньку.

«Я хочу дивитися вперед, дякувати Богові за ще один шанс на життя і сподіватися, що мрії здійснюються», — зізнається жінка.

Авторка: Ірина Синельник