ПОПАСНА. Померти у своєму не своєму ліжку

-          Як проїхати до психоневрологічного інтернату?

-          Прямо, за кладбищем и направо.

-          А там безпечно?

-          Да-да, здесь безопасно.

Ми їдемо повз жінку в сірій шубі. Це місто Попасна, Луганська область. Дорога до інтернату. Останній тиждень «Гради» на місто падали з інтенсивністю десять обстрілів на день. Найбільше постраждав район Черемушки. Там люди сидять по підвалах без світла, газу і води – таке собі Дебальцеве в окремо взятому районі Попасної з такими ж самими ненависними до української влади і армії настроями, з такими самими проблемами.

У Попасній є психоневрологічний інтернат. Місцеві чиновники кажуть, що інтернат поки що поза зоною обстрілів, але звідти все одно починають евакуйовувати пацієнтів.

Знаходиться він, як кажуть, «на відшибі».

За два-три кілометри звідси ми чуємо, як розриваються снаряди. «Це десь в полях», - каже нам санітар.

Юрій Біленко виконує тут обов’язки директора. Живе тут в інтернаті, показує нам кімнату з розстеленим ліжком одразу за кабінетом. Його квартира теж на Черемушках. Це далеко звідси і там обстрілюють. Кілька працівників інтернату теж звідти і теж тепер живуть тут. Загалом працівників із майже сотні працівників залишилось 40. При нас із трудовою книжкою приходить ще одна молодна працівниця.

Ідемо на кухню, проходимо темний зелений коридор, вздовж дверей стоять хворі. Один у військовій формі віддає нам честь.

«Продукти є, поки що всього вистачає», - каже нам пан Юрій, половина зміни нині вийшла на роботу.

В їдальні поруч холоднувато й темно. Підлогу миє один з хворих в якихось обносках.

Тут починають трястися вікна, десь дуже близько лягають снарядим від «Градів». Ми забиваємось в коридор між кухнею і їдальнею. За 5 хвилин все стихає, щоправда, в інтернаті зникає свтло, а з ним і опалення.

«Що, приїхали автобуси?»  - питає пан Юрій в санітара. – «Да, є два автобуси і МНСники».

На вулиці виходити страшно, «Гради» лягли дуже близько, приблизно в 500 метрах звідси. МНСники інформацію уточнюють.

«Щойно просто на дорогу один впав. Жінка там поранена, ми «швидку» викликали, ну, кажись, вона не виживе».

«Що за жінка?»  - питаю я. – «В сірій шубі».

Кажу нашій знімальній групі, що це, мабуть, та жінка, котра нам показувала дорогу.

«Не накручуй, Настя», - просять хлопці. – «Вона казала, що тут безпечно».

З інтернату тим часом виїжджають візочники. Звідси їх вивезуть лише 28 – тих, які без рук і без ніг. Тих, котрих на випадок прямого попадання в будівлю не вдасться швидко евакуювати в підвал. Більше 70 – залишиться тут.

«Вам треба всім звідси виїжджати», - каже оператор Костя.

«А куда?» - відповідає питанням на питання директор.

«Чого вас раніше не евакуйовували?» - «Не було потреби».

Збори тривають довго, візочники довго виїжджають, в когось нема однієї ноги, в когось двох, покручені, в лахміттях, тягнуть свої клунки з якимось непотребом, візки їхні старі та іржаві, на них начеплені якісь старі радіоприймачі та порожні пластикові пляшки. Костя – мій оператор – несе чийсь протез. Міліціонери, котрі будуть супроводжувати цю колону, несуть тих, в кого коляски погано їдуть по снігу.

На ганку плачуь двоє жінок.

«Это мой муж, ми много лет здесь прожили вместе, а теперь его забирают, он колясочник». – «А вас чого ні?» - «Это интернат только для мужчин, в Дмитриевке. Там как тюрма».

«Еще неизвестно, доедут ли они», - схлипує друга жінка-санітарка.

Наче всі завантажились, молоді міліціонери підганяють санітарів, аби швидше, бо місце дуже прострілюється. Одна з санітарок виявляє якісь неспівпадіння в списках. Чоловіка пацієнтки повертають, він не їде. Його візок знову виносять з автобуса, саджають його туди, він закурює цигарку.

«Лучше умереть в своей кровати», – весело коментує.

Його дружина усміхається, але сльози течуть по її обличчю.

Два автобуси з написом «Діти» виїжджають за межі інтернату. З вікон автобуса виглядають очі старших чоловіків, візки й клунки.

«Главное доехать до поворота, а там уже немного безопаснее», - каже один з МНСників, які супроводжують колону. Ми проїжджаємо свіжу воронку на дорозі – збоку маленька калюжа крові – і повертаємо за поворот.

/Анастасія Станко, фото Filip Warwick