«Потрібно усвідомити: моє життя невеличке і я його буду жити до меж» – Борис Ґудзяк

«Україна переживає Charlie Hebdo щодня з 2014 року». 

Тероризм завжди лишається тероризмом, і вбиті люди є вбиті люди. І ефект того тероризму в суспільстві є приголомшуючим. Українці, як, можливо, мало хто, розуміють сьогодні, що переживають люди в Парижі і взагалі у Франції. Я розумію, в Україні є обурення: мовляв, чому стільки українців виявляють солідарність із французами, адже вони не виявляли стільки солідарності з нами. Саме ця солідарність українців є підкресленням того, що ми розуміємо, що це є терор, що це є насилля, наскільки це є лукавством, наскільки треба осуджувати це і виявляти підтримку тим, хто страждає.

Події, що зараз відбуваються в світі, є наслідком того, про що ми не вміємо вже говорити. Наша буденність має колосальні осягнення – вся ця технологія, медицина, космічні польоти, наша комунікація. Ми розуміємо багато більше про різні речі і одночасно ми деякі речі менше розуміємо. Ми не розуміємо зла, нам тяжко вимовити слово «гріх», ми не бачимо, наскільки тривалі наслідки має за собою порушення святого. Великі здобутки щодо, скажімо, людських прав, свободи совісті, цінності індивіда, мають таку ж зворотню сторону – ми стали страшними індивідуалістами. Питання сім’ї, питання спільноти не має того самого місця, що колись. Війни були завжди, звірства були завжди – це було, є і буде проти Божого Закону, проти природнього закону, і коли ми не осмислюємо моральних питань, моральної відповідальності, суспільної відповідальності – ми не розуміємо певних консеквенцій.

«Ми взялися за руки, ми не побоялися вийти на вулицю і подивитися ближньому в очі».

Майдан – це різкий крок вперед у нашому паломництві від страху до гідності. Але ми до кінця не розуміємо, ми не поставили до кінця «діагноз» – чому ми боїмося, чому ми не довіряємо? У нашій історії система систематично вбивала, і якщо ти оточений вбивчою системою, природньо, що в тебе у дуже здоровий спосіб виробляються рефлекси антисистеми. Чоловік ангажувався до того, щоб доносити на дружину, дружина – на свого чоловіка, батьки були під постійним тиском ідеологічно виховувати своїх дітей. Молоді люди не знають зараз, хто такий Павлик Морозов, але в кожному місті Радянського Союзу була вулиця імені Павлика Морозова. Павлик Морозов увійшов у міфологію радянської ідеології як дитина, яка зрадила свого батька силовим структурам. Згідно з легендою, його вбили родичі, він став мучеником і еталоном, всі діти мали його як зразок. І від раннього дитинства дитину вчили:  «Ти можеш думати одне, але говори друге, а третє роби. Одне вдома, друге в школі». Скажімо, у Галичині після війни 19-го грудня в школах учителі питали дітей: «А щось було особливого у вас зранку вдома?» Ну і дитина, у своїй радості, наївності, зголошувала той факт, що до неї прийшов
Святий Миколай з дарунком. Фіксувалися прізвища, і потім шантажували батьків: «Ще раз, і ви будете позбавлені праці». Система працювала над тим, щоби заганяти людей у страх і страх у людей. Він став практично генетичним, він є в ДНК. Коли ми починаємо аналізувати, ставити «діагноз»,  ми можемо почати себе звільнювати. Такий великий стрибок, ривок вперед представляв собою Майдан, бо ми взялися за руки, ми не побоялися вийти на вулицю і подивитися ближньому в очі. Неймовірні прояви солідарності, людського спілкування, що визнає одне одного гідним.

Наш сусід, який долає різні комплекси своєю агресією, пан Путін, є продуктом цього світу, який вирішив стати пропагатором, живе ностальгією втрати Радянського Союзу і у цей драматичний, трагічний спосіб старається його відновити. Очевидно, що це не відбудеться, але є дуже багато жертв в його жахливих експериментах. Наслідки насилля тривають, і людська агресія через страх чи через якісь хворі амбіції спонукає історичних лідерів брати на себе відповідальність та проголошувати війну, її провадити, до неї доводити. Ми бачимо зараз: Туреччина – велика країна з немалими амбіціями, про путінську Росію не потрібно навіть пояснювати, нагромаджується арсенал Китаю, не говорячи вже про арабські держави, де в оболонці релігійної риторики – абсолютно безбожні, антилюдські дії і звірства.  У цьому всьому нелегко віднайтися, і тому я вважаю, що Майдан і те, що пережили і осмислюють українці, є надзвичайно цінним. Ми повинні усвідомити, що маємо, чим поділитися, ми навіть зобов’язані цим досвідом ділитися. У час, коли ми переживали події на Майдані,  зокрема вночі, коли було холодно, темно, небезпечно і коли люди цими обставинами були проваджені до проживання і осмислення найважливішого в житті, – формувалося щось особливе. Не перекреслюймо автентики цього досвіду, він має свідчити нам про певні можливості і перспективи у нашому спілкуванні і нашому підході до речей.

Колосальним є те, що Україна ці два роки не тільки вистояла, вирвалася, задекларувала певні принципи, але й в багатьох містах країни ці принципи реалізовує і робить це в час війни та економічної кризи. Хотілося б, щоб ми всі і наші керівники зокрема були на висоті жертви Небесної сотні, тому дуже важливим є говорити, нагадувати собі, бачити очі, обличчя, дії цих людей, бо це є момент нашого нового народження, це є сакральний момент. Чому смерть ста людей раптом сколихнула цілу країну, наша країна стрепенулася і просто видворила, викинула зі свого організму того і тих, хто мали всі важелі у своїх руках? Тому що це була сакральна жертва, це була хрестоподібна жертва.

«Важливо, щоб церква була церквою».

Ми маємо державу, ми маємо уряд, тому церква не може стати політичним організмом. Наскільки церква може стимулювати, заохочувати, можливо, часом критикувати – це є тонке питання. Треба розуміти, що церковні структури також відроджуються: традиції знищені, напрацювань бракує, освіти не було, все церковне було заборонено. І я думаю, що дуже важливо, аби цей запит звучав, щоб церква чула: «Люди чекають вас». Ми повинні пам’ятати про це в церкві. Нас слухають те лише ті, хто приходить на богослужіння, наші свідчення на вулиці, в медіа, в соціальних проектах можуть бути важливими і конструктивними. Церкві треба допомогти виробити ці навики. Церковні люди також мають ту саму історію, є той самий страх, є ті самі рани. Важливо, щоб медіа, політика, соціум простягли руку церкві. Вона не є всесильна, але я думаю, що є добра воля. Багато людей з острахом ставляться до церкви. Церкві треба це переосмислювати і розуміти, якось відкриватися.

«Моє життя невеличке, але я його буду жити до меж».

Кожен з нас, українців, поодинці може зробити не так багато. Ми маємо якихось 170 сантиметрів, 70–80 кілограмів, кілька десятків років – це малесеньке життя у великому космосі. Але ми можемо когось обійняти, ми можемо підняти слухавку і до когось подзвонити, ми можемо займатись доброчинністю і ми повинні бути переконаними, що саме це і є метод зміни нашої країни. Коли вкрадається думка: «А чого вони там не роблять?», варто себе запитати: «Моє тривале осмислення цього питання – воно щось дає?» Чи не краще цю ментальну, психічну, духовну енергію, цей час використати на щось позитивне?

Коли я відчуваю спокусу розчарування, я думаю про наших хлопців на фронті, тих, які тримають цей фронт вночі.  Думаю про цих хлопців і дівчат, які ціле життя будуть носити на своєму тілі видимі знаки цієї війни, цієї жертви.

Якщо ми можемо для себе зробити дорожню карту сьогоднішнього дня, тижня і сказати: «От моє життя невеличке, але я його буду жити до меж. Моя чаша буде переливатися», я думаю, що ми знайдемо ключ не лише до такого повноцінного життя, але й покажемо іншим, як взяти і зробити.  І я бажаю, щоб цей «вірус» поширювався, щоб була «пошесть» такого позитиву.