Потяг додому. Як люди поверталися в Херсон до його затоплення

Цей матеріал ми зробили до того, як росіяни спричинили катастрофу, підірвавши греблю Каховської ГЕС.

Із третьої колії Миколаївського вокзалу тепловоз відтягує три пасажирських вагони потяга Львів — Херсон. Після 19 годин дороги ми вийшли з цього потяга на перон, щоб трохи прогулятися.

За вагонами біжить літня подружня пара. Відправлення лише за 30 хвилин, і вони не розуміють, що відбувається. Навздогін їм кричать, що потяг зараз повернеться. І він справді повертається за п’ять хвилин, але вже на четверту колію. Тим часом оголошують посадку. До кінцевої станції нам лишається менш як дві години.

hromadske проїхалося цим маршрутом, щоб поговорити з пасажирами, які прямують до міста, де вже пів року не буває дня без вибухів.

Зі Львова пасажирів везуть десять вагонів, але до Херсона поїдуть лише три. Після 3 травня, коли росіяни обстріляли в Херсоні район залізничного вокзалу, унаслідок чого загинули 23 людини, «Укрзалізниця» відправляє до міста мінімум вагонів.

«Коли прилетіло у вагон, було відчуття, що його підкинуло і знову поставило на місце», — розповів hromadske провідник Євген, який перебував усередині потяга. Його напарника, який був надворі, поранило.

Тоді снаряд прилетів в останній плацкартний вагон. Його ще називають «евакуаційним». Із Херсона до нього може сісти будь-хто та їхати безплатно. На щастя, у момент обстрілу ще не почалася посадка пасажирів, тож серед них ніхто не постраждав.

Щоб знизити ризики, потяги з Києва і Львова стоять у Херсоні лише годину, а після одразу вирушають назад. Такий графік запровадили, тільки-но відновили залізничні пасажирські перевезення.

Мандрівки за виплатами  

Значна частина пасажирів плацкарту — подорожуючі за виплатами. Це офіційно зареєстровані переселенці в інших регіонах, які насправді продовжують жити в Херсоні, але скаржаться, що коштів на життя немає, тому обходять систему. Реєструються в інших регіонах, щоб отримувати виплати для внутрішньо переміщених осіб.

«А як виживати? От як? Мені 53 роки, ні роботи немає, ні пенсії. Гуманітарку в Херсоні теж уже не роздають», — каже Тетяна. Жінка повертається з Хмельниччини, де зареєстрована переселенкою.

У розмові вона ще не раз повторить про свій вік як про вирок. Відчувається її озлобленість на соціальну й вікову несправедливість.

«Нашим пенсіонерам кожний місяць давали десять тисяч рублів! І вони при цьому лізли як кішка на собаку (у черзі — ред.), кричали “росія-росія!”, а тепер усі мовчать»,  — згадує Тетяна часи окупації Херсона росіянами, коли пенсіонерів «задобрювали» так званою російською пенсією. — А куди нам, смертним, що тоді, що зараз діватися, куди йти на роботу?» — бідкається жінка.

Пригадує, що за часів окупації чоловік навіть не міг стати на облік у центрі зайнятості, бо це було неможливо без номера телефону. Українські мобільні оператори були відключені, а на російську картку не було грошей.

«Ми з чоловіком збирали пластикові пляшки, мили і продавали молочникам, щоб назбирати на картку», — додає Тетяна.

Навпроти на боковому місці плацкарту сидить Оксана, яка приблизно того самого віку, що й Тетяна. Претензії в неї схожі.

До лютого 2022-го працювала чоловічим перукарем. Зараз усі її клієнти виїхали. Каже, що раніше ще можна було протягнути якось на гуманітарці, а зараз уже ніяк.

«У нас щось таке недобре робиться в Херсоні з гуманітаркою. Її розкрадають. Не все доходить до Херсона, а що доходить, то тут далі розкрадають. Виплатили по 1200 гривень (від Червоного Хреста — ред.), і то не всім. Може, трохи більше дали пільговикам, багатодітним. Ну й пенсіонери в пріоритеті. А ми не люди чи що?» — обурюється Оксана.

Помітно, що ейфорія після звільнення міста від росіян давно минула. Крім постійних обстрілів, майже всіх морально дотисла матеріальна скрута.

Особливо не стримують емоцій люди, коли заходить тема боргів за опалення.

«Я днями відвідувала свій будинок. Моя квартира без вікон, плівка лише натягнута, тому я переїхала в інший район. На весь під'їзд живе лише жінка з інвалідністю. І на під'їзді побачила оголошення від ТЕЦ зі списком боржників за опалення! Я була в такому шоці, що вирвала цей листок, порвала й викинула. Ну як так?!» — каже Оксана, запевняючи, що в її будинку через обстріли опалення взагалі не було.

Тетяна поруч киває головою і називає суму в сім тисяч гривень, які вона винна за тепло. Ця проблема для Херсона масштабна, бо, попри масовий виїзд людей і часто порожні квартири, опалення в будинки, де це було можливо, надавали. Та навіть той, хто залишався на місці і радів теплій квартирі, часто не мав грошей оплатити комуналку.

Чом би не виїхати?

«Я тут народилася, я тут і здохну. Нікуди я їхати не буду!» — категорично відрізає Тетяна на питання, чи не простіше шукати роботу десь за межами Херсонської області.

Переконує, що до обстрілів звикла: «Вони коли стріляють, мені це як здрастє».

«А в мене шість тварин! Я їх не кину. І тут батьки поховані. І я тут народилася, я не можу кинути своє місто. Може, ми якісь хворі, я не знаю», — приречено пояснює Оксана.

Хоча її обстріли сильно лякають. Щодня, каже, від вибухів трясуться руки. Розповідає, як біля її будинку трьома тижнями раніше прилетів снаряд і відірвав чоловіку голову.

«Ми ніколи не знаємо, що станеться. От “Епіцентр”, люди приїхали скуплятися. Було сто покупців, 23 одразу загинули, 46 поранених. Я не знаю, як ми живемо. Але ми не кидаємо своє місто, не кидаємо», — не здається у своїх аргументах Оксана.

Повернення до Херсона після двох років за кордоном

Нашу розмову з Тетяною та Оксаною уважно і водночас дещо зніяковіло слухає чоловік середнього віку, який сидить поруч біля вікна. Він херсонець, який два роки не був удома. Увесь цей час працював за кордоном. А тепер повертається.

— У вас там зараз немає роботи?! — дивуюсь.

— Та ні, я далекобійник, робота завжди є. 

— Але вас тут можуть мобілізувати, — іронізую.

— Ну… Я вже там був. Мобілізують, то знову піду, — спокійно відповідає чоловік з усмішкою. За нею — щастя від очікування скорої зустрічі з родиною.

Каже, що повертається саме через родичів. У Херсоні живуть мама, тато й сестра. Сам він із 2014-го п'ять років прослужив в армії водієм-механіком, а згодом подався за кордон. Планує шукати роботу водія вдома… якщо таки не мобілізують.

«Ми повертаємось із Німеччини. Веземо дєдушку додому у своє село. Ну як дєдушку, мого чоловіка. Я бабушка, а він дєдушка», — у піднесеному настрої ділиться своєю історією Антоніна, яка з чоловіком мешкає на межі Миколаївської та Херсонської областей.

У травні 2022-го до них у двір залетів снаряд. Чоловіку перебило хребет. Уламок дістали в Україні, далі було лікування в Німеччині. У хребті знайшли ще один уламок, але він там і залишився — був ризик, що чоловік після операції назавжди буде лежачим. Зараз він на візку.

«Була можливість і далі в Німеччині лишатися. Нам з перших днів пропонували. Але нє, нє, нє! Ми сказали, що поїдемо у свою Україну. Ми вже дивились у вікно, як весна почалась, плакали!» — без крихти сумніву говорить про вибір між неспокійним півднем України та соціально благополучною країною Євросоюзу пані Антоніна.

— А як ви жити будете, якщо город не встигли посадити? — питаю жінку.

— Виживемо! Ми ж українці! — вмить реагує з усмішкою її чоловік Микола.

«Там моя Машка. Я скучила»

Пані Катерина ходить вагоном і багато усміхається. Теревенить із пасажирами. Помітно, що скучила за розмовами з херсонцями про життя-буття міста.

«Я їду в настрої. Я хочу додому», — каже жінка на моє питання, чи не важко їй буде знову звикати до постійних вибухів.

Її донька залишилася в місті, бо працює лікаркою в херсонській лікарні. А пані Катерина з онуками перебралася до Луцька — лише в лютому цього року. Хотіли, щоб діти вчилися в школі, адже в Херсоні очного навчання нема. До того сім'я рік була вдома, пережили всю окупацію.

«Хоча би десять днів хочу вдома побути, а там видно буде… У мене там Машка! Я скучила», — говорить про свою кішку жінка, та з таким трепетом, що, здається, ось-ось заплаче. Пояснює, що тварину не перевозили, бо для неї це був би стрес, тому Машка живе наразі в Херсоні.

Між Миколаєвом і Херсоном

Чимало пасажирів до Херсона сідає на потяг у Миколаєві. Ті, кого розпитую, живуть на два міста. Є такі, у кого до Миколаєва переїхали діти з онуками, тож їздять їх навідати.

У Миколаєві офіційно зареєстровано 30 тисяч переселенців із Херсона. Очевидно, серед них є і ті, хто насправді більшу частину часу живе в Херсоні. Але тут може отримати як виплати для ВПО, так і якусь гуманітарку.

«Ти ж їдеш додому, то чому має бути страх? Немає страху, є лише ненависть, коли воно бахкає», — каже Олена, яка їздила в Миколаїв до дітей та онуків.

«Коли перед Новим роком восьмирічну дитину на вулиці вбило, вони злякалися і виїхали», — уточнює жінка. Сама вона лишається в Херсоні, де має підробітки, дивиться за квартирами дітей і морально підтримує сестру, яка «налякана, але виїжджати теж боїться». 

— Не хочете залишитися жити в Миколаєві? 

— А навіщо?

— Ну, там менше вибухів, — заводжу розмову з Наталією та її дочкою-підлітком.

— Ну, зате в Миколаєві сирени часто гудуть, — усміхається у відповідь дівчинка.

— Там сирени, а тут у нас стріляють. Нічого страшного, ми вже звикли, — додає її мама, неприховано дивуючись моїм запитанням. — Все добре. Люди повертаються в Херсон.

Головна редакторка Христина Коціра що два тижні буде ділитися найкращими матеріалами hromadske

Підписатися