Повернення поезії у рік пандемії. Кому і за що дали Нобелівську премію з літератури

Коротко на все: Луїз Ґлюк — американська поетка. Так, жодному з Муракамі знову не дали премії. З наголосом помилитися складно, а от дискусій про те, як правильно вимовляти прізвище — Ґлік чи Ґлюк — ще буде чимало. Коли нагороду отримає автор(ка) з України, не знає ніхто, але я не сподівалася б на найближче десятиліття.

Премія примирення

Минулого року відбулось своєрідне перезавантаження головної літературної премії світу після скандалу, що стався через фотографа Жана-Клода Арно, чоловіка колишньої членкині журі Катаріни Фростенсон. Арно зливав інформацію про лауреатів пресі, опинився у центрі сексуального скандалу і, подейкують, навіть впливав на рішення журі. Оновлений комітет оголосив одразу двох лауреатів — за 2019-й і 2018-й роки.

Тріумфували тоді польська авторка великих романів Ольга Токарчук і майстер короткої прози Петер Гандке — менш схожих письменників ще пошукати. Вручення нагороди Гандке спровокувало чергову хвилю обурення: австрійський прозаїк відомий своєю дружбою з Мілошевичем, запереченням геноциду мусульман у Сребрениці й тим, що встиг посваритися з половиною колег-письменників. Тож цього року можна було чекати на премію примирення — і, звісно, на жіночу, бо ж секретар Андре Олссон ще торік пообіцяв зміну курсу від чоловічої європейської літератури у бік жіночого письма і культурного розмаїття. Та й у першій шістці, на яку ставили букмекери, аж чотири жінки.

Втім жодна з чотирьох топпретенденток премії поки не має, натомість нагороду забирає американка Луїз Ґлюк. Чому вона — найдостойніша кандидатка в цей пандемійний рік? І що означає формулювання журі «За безпомилковий поетичний голос, який своєю строгою красою робить індивідуальне існування універсальним»?

Поезія у рік пандемії

Після нагородження двох прозаїків журі знову повернулось до поетичної, короткої форми, і це дивовижним чином корелює із сучасним загроженим станом світу. Саме поезія в кризові періоди стає якнайточнішим маркером того, що відбувається. Вона допомагає шукати новий спосіб говорити про катастрофи й глобальні зміни, як-от ті, що ми переживаємо зараз. Коли прози не досить, метафорична мова стає, можливо, єдиним способом осмислювати втрати й кризу. Саме тому після світових війн першою з’являється поезія, а вже потім, відчутно пізніше, проза.

Щирість і сповідальність

Луїз Ґлюк — безумовно, автобіографічна авторка. Творчість ніколи не була для неї ширмою, за якою можна сховатися від світу, створивши образ самотнього генія у вежі зі слонівки.

Сповідальність Ґлюк добре вписується і в сучасні тренди: не боятися говорити про своє горе, навіть якщо видаєшся комусь слабкою чи наляканою. Ще до народження Луїз померла її старша сестра, і ця віддалена у часі трагедія вплинула на дівчинку. У юному віці Ґлюк захворіла на анорексію, з якою їй довелося боротися протягом багатьох років, тож вірші стали для поетки ще й різновидом терапії.

Сповідальність відчувається у більшості текстів — Ґлюк творить поезію-що-заживлює-рани. Але не менш важливим для неї стає постійне самозапитування, самопідважування, сумнів. Не застигнути, не зупинитися в розвитку, не брати на себе функцій судді. Її позиція — злегка відсторонена, вона свідчить про занепад, а не рятує від нього.

Міфологізм та смерть

Батьки Луїз цікавились Давньою Грецією і прищепили цю любов доньці. Спроба поєднати автобіографічність з глобальністю міфології — цілком модерністський прийом, згадати хоча б «Улісса» Джойса або тексти Т.С. Еліота. Тут Луїз, безумовно, продовжує традицію літературних попередників: в осерді «Лук» — шлях Одіссея, в «Аверно» важливим є образ Персефони, «Тріумф Ахілла» оповідає про болісне усвідомлення смертності напівбогом.

Луїз Ґлюк — з тих авторів, котрих можна назвати «нервом епохи», хай як клішовано це звучить. Поетка відчуває власну відповідальність перед світом та усвідомлює конечність, крихкість нашого життя. Однак саме така екзистенційна приреченість дозволяє нам відчути себе людьми. А завдяки міфологічній наповненості час у текстах Ґлюк набуває циклічного характеру, і кожна смерть віщує наступне народження: якщо Персефона сходить в Аїд, вона обов’язково повернеться, якщо пролісок прогинається під вагою снігу, він все ж побачить сонце. Так неочікувано песимізм перетворюється на нову надію.

Строга краса, символізм та гумор

Критики неодноразово відзначали, з якою уважністю й точністю Ґлюк добирає слова. «Напруженість сповідального вірша, позбавленого прикметників, витонченого до нервової низки дієслів», — так характеризував тексти Ґлюк критик «New York Times» Вільям Логан.

Жоден птах, богиня чи квітка (квіти, до речі, посідають особливо важливе місце у творчості Луїз) не з’являються в її текстах випадково. Кожен образ приховує стільки потайних смислів та покликань, що вірш нагадує ребус, а читання — процес його розшифровування. Це також пояснюється свідомою позицією Ґлюк: вона використовує слова ощадливо, пам’ятаючи про їхній сакральний статус.

Секретар журі Андерс Олссон відзначив гострий гумор цьогорічної лауреатки. І справді, в деяких текстах вона просто-таки нещадна, а найнещадніша — у своїй дебютній книзі «Первісток».

Тяглість традиції

Райнер Марія Рільке, Сильвія Плат, Емілі Дікінсон — Ґлюк цінує своїх літературних батьків і не намагається заперечувати впливів. Понад те, місце самої Луїз в літературному каноні незаперечне: вже зараз за її творчістю захищають дисертації та пишуть наукові роботи.

«Але я про неї ніколи не чув», — справедливо зазначить український читач. На жаль, це більше свідчить про те, наскільки мало в нас перекладають світової поезії, ніж про цьогорічну нобеліатку.

Кураторство та теорія поезії

Ґлюк викладає в Єльському університеті, добирає молоду поезію для серії «Yale Series of Younger Poets» — дебютних збірок молодих американських авторів. Шотландська поетка Кейт Кланши зазначила, що Ґлюк не лише приголомшлива поетка і хороша подруга, а й неймовірна наставниця. Тож маємо саме той випадок, коли навколо однієї людини формується культурний осередок.

Луїз не тільки авторка 14 збірок, а й теоретикиня поетичної творчості. Її перша праця на цю тему «Докази й теорії» принесла їй премію Пен-клубу, а друга, «Американська оригінальність», була відзначена критиками як на диво проникливий аналіз авторів з її особистого канону: від Райнера Марії Рільке до Дена Чейссона.

Що читати?

Одна з перших книжок, де відчувається вся потужність поетичного голосу Ґлюк, — «Дім на болотах» 1975 року. Однак нобелівське журі звернуло увагу на «Дикий ірис» — збірку, що принесла авторці Пулітцерівську премію. Українською є окремі переклади Олени Гусейнової, Марти Госовської, Оксани Луцишиної. Однак, на жаль, поки жодної виданої збірки.

Цього року не буде традиційної церемонії у блакитній залі Стокгольмської ратуші, натомість лекцію лауреатка виголосить у Єльському університеті, де вона зараз викладає. Це віддзеркалює ідею «високої полиці» — інтелектуальної поезії, яку досліджуватимуть майбутні покоління. Уявити, наприклад, Боба Дилана у стінах Університету Міннесоти — складно, а от Луїз в Єлі виглядатиме абсолютно природно. Тож лишається тільки чекати, що нова лауреатка, попри кордони та виклики, захоче сказати світові.

Авторка: Богдана Романцова, літературознавиця і редакторка видавництва «Темпора»