Поза півострова: 10 років без Криму

Цього місяця мені буде 30. Останню третину життя я прожила поза рідним Кримом, лише іноді навідувалася туди до родини, востаннє — восени 2021-го. Настрій, як завжди у березні, перед річницею того дурнуватого псевдореферендуму, — спробувати «переплисти Сиваш». Самотньо — саме так я почувалася протягом цих 10 років.

Одразу після анексії бабуся, яка мене виховала, скаже, що зрікається мене, адже я вирішила їхати з Криму до Львова. Пізніше вона передумає, але в той момент мені буде сумно і самотньо. Ось мій тодішній хлопець замість того, щоб поїхати зі мною, каже, що думає піти на контракт у російську армію — ну бо дадуть квартиру, зарплата висока і робота «не пильна». Сиди собі на базі — словом, стабільність. Він не піде, але ми, звісно, розійдемося. Знову самотньо. Ось мої подруги фотографуються з триколорами, зустрічаються з росіянами, що «понаїхали», працюють на окупантів та пропагандистів. Уже на початку повномасштабної війни вони кажуть: це все політики хочуть нас, маленьких людей, посварити, а треба просто думати про хороше. Знову і знову — самотньо.

Це тільки найближчі. А за ними сусіди, однокурсники, викладачі, дальні родичі, просто знайомі. Набуті за 20 років звʼязки тихо або зі скандалами, але поступово втрачаються.

Ось літо 2015-го, я сиджу в актовій залі будинку культури мого маленького кримського селища. Тупим заціпенілим поглядом дивлюся на воєнного злочинця Ігоря Гіркіна. Минув рік після збиття малайзійського боїнга MH17 над Донеччиною, півтора — від анексії Криму. Гіркін завзято агітує за якогось депутата з тої самої сцени, де роками співала маленька я. Усі мої світлі спогади про ті щасливі моменти дитинства ніби брудніють, прокисають. Тепер я неодмінно згадаю, що саме я співала: російську попсу та російські народні пісні — щось про «реку Волгу» й «родную россию». Роблю фото з тої ж причини, з якої прийшла сюди — пересвідчитись, що це реально відбувається, що це не дурнуватий кошмар. Мені огидно, порожньо й самотньо.

Ось літо 2017-го, за навчальною програмою з дослідження зон конфліктів я їду до Придністров’я та усвідомлюю, що Крим теж перетворюється на таку «консерву» — з їдальнями, «як в СРСР», переслідуванням за політичними статтями та спрощеними програмами переїзду до росії для молоді.

Думаю про сестру, яка за рік закінчуватиме кримську школу. Я ще не кинула своїх намагань переконати її вступати до університету у Львові чи Києві. Але розумію, що закінчувати паралельно дві школи з різними програмами, кататись на екзамени на материк і складати українську мову та літературу, які вона вже три роки не вивчає, буде набагато складніше і для неї — фізично, і для мами — фінансово. Я боюся, що ми розділимося. Мені прикро і самотньо.

Ось кінець літа 2018-го, я чекаю на сімферопольському автовокзалі свою маршрутку до адмінкордону. Мій погляд чіпляється за елегантний капелюшок, під ним — худа і дуже старенька бабуся. Вона їде тією ж маршруткою, у неї хворі ноги та поганий зір. Допомагаю їй пішки перейти нейтральну зону і думаю: чи я так само переходитиму цей кордон, коли буду її віку? Чи знайдеться хтось, хто мені допоможе?

Коли ми доїжджаємо до залізничного вокзалу в Херсоні, вона віддає мені всі свої гроші, щоб я поміняла їх і купила їй квиток на поїзд, а сама лишається на лавці. Йду в обмін валют із пачкою рублів і думаю: чи зможу я колись так само довіряти незнайомцям, якщо наразі не довіряю навіть близьким? Три години ми разом чекаємо своїх поїздів, вона переповідає мені все своє життя, читає свої вірші — усі про кримську природу. Співає сумні пісні, ділиться мудрістю: мовляв, навіть «коли у шлунку попискує», треба мати гарне плаття і туфлі, щоб сподобатися. Каже, як сумує за давно померлим чоловіком, як намагалася сама себе прилаштувати у будинок для літніх людей, а тепер їде до сина та його родини. Думаю, чи зможу я так само любити життя в її віці? Чи буде мені за ким сумувати? Чи буде хтось, хто на мене чекатиме? Знову самотньо.

Ось весна 2019-го, я щойно розійшлася ще з одним хлопцем, бо він мені зрадив — почуваюся ще більш самотньо, ніж зазвичай. Щоб повернути собі трохи себе й відчуття ґрунту під ногами, йду на виставку про Крим до «Мистецького арсеналу». Кімерійці, таври, скіфи, сармати, готи, турки, кримські татари. Період після завоювання Криму російською імперією — «за дужками». Мене розмазує. Це мікс обурення — бо де в цьому всьому я, де моє місце?; розгубленості — бо хто я взагалі, яке моє коріння, чи маю я право на свій дім і свою тугу за ним?; і вдячності: до дідуся, що переїхав у Крим за направленням із Харківської області, — за те, що побудував новий дім на пустирі, а не заселився у спорожнілий чужий, і до решти родини — за те, що я виросла в найкращому місті у світі, побула з Кримом цілих 20 років. План провалився, менш самотньо не стало.

Ось кінець 2021-го, я їду до Грузії — трохи дати собі спокою від депресії та думок про можливість великої війни. Знайомлюся там із місцевим баскетболістом — іду з ним на побачення й дізнаюся, що він з Абхазії, його родина тікала звідти від війни у 1990-х. Справжній метч! Ми пів ночі розповідаємо одне одному свої «біженські» історії, порівнюємо свої «біженські» самопочуття — виявляється, нічого унікального. Наші самотності дивляться одна в одну, як у дзеркало. Так легше. Але потім мені самотньо за нас обох.

Ось весна 2024-го, я думаю, як там бабуся. І згадую, що вона померла півтора року тому. Не знаю, що доконало її більше — рак і погана кримська медицина чи війна і те, що одна країна, в якій живуть її онуки, бажає смерті іншій, у якій теж живуть її онуки. Я не була на її похороні; не була на кладовищі; майже не була поруч усі ці роки; як слід не потурбувалася, як слід не вислухала — і цього втраченого часу ніяк не компенсуєш.

Ось укотре прошу маму, яку окупаційна влада переслідує за «дискредитацію російської армії», яку через це звільнили з роботи, цькують і погрожують сусіди, — прошу виїхати до мене, не чекати, коли стане гірше. І чую чергові відмазки: війна закінчиться за три місяці, тоді й побачимося. Мене дратує цей безпідставний оптимізм, мені супертривожно за неї. Але я її розумію. Мама не хоче бути вічною гостею, не хоче бути біженкою — ну як вона залишить будинок, у який вкладено стільки праці? На кого? Як вона сама залишить своє? А більше я нічого не можу їй запропонувати.

За ці 10 років я встигла пожити в кількох десятках квартир, і з моєю роботою в громадському секторі я навряд чи матиму своє житло навіть у старості. Я думаю про те, як нам пощастило бути в цій війні у часи відеозвʼязку. Про те, наскільки мамі там, у несвободі та безсиллі, самотніше. І намагаюся слухати як слід.

Це авторська колонка. Думка редакції може не збігатися з думкою авторки.