Олег Сенцов: «У мене не буває депресії» — розмова правозахисниці з голодуючим режисером

Громадське публікує текст російської правозахисниці Зої Свєтової, яка відвідала українського політв'язнів Олега Сенцова в колонії міста Лабитнанги. Матеріал вийшов у виданні МБХ Медіа і публікується українською з дозволу авторки. 

Це буде дуже особистий текст. І не журналістський. Можливо, упереджений.

Мені пощастило побачити Олега Сенцова на 93-й день його безстрокового голодування в ямальській колонії «Білий ведмідь». Ця зустріч була дуже драматичною. По-перше, я не була впевнена, що Олег схоче говорити зі мною, адже він неодноразово передавав через адвокатів, мовляв, не треба до нього їздити, краще їздити до інших українців, засуджених Росією, за чиє звільнення він бореться.

Я здогадувалася, чому Федеральна служба виконання покарань (ФСВП) погодила мою зустріч з Олегом. Імовірно, на тлі останніх скандалів довкола російської тюремної служби, пов'язаних з катуваннями в ярославській колонії та інших регіонах, ФСВП хотіла показати, що принаймні Сенцова не мучать і лікують. Тому й пустили. І, як виявилося, вони його справді не мучать.

ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «Етапом через пів-Землі: історія ув'язнення Сенцова і Кольченка» — документальний фільм Громадського

«Раптом він передумає і почне їсти?»

Коли утрясли всі формальності, начальник режиму та безпеки урочисто зачитав мені «вимоги щодо дотримання безпеки для жінок», — це такий наказ, в якому, зокрема, йдеться, що жінка не повинна вступати в сексуальні зв'язки з чоловіками в колонії, і якщо жінка раптом випадково опиниться сама в якомусь приміщенні, вона повинна зачинитися на гачок тощо абощо. Я так сторопіла від почутого, адже раніше в жодній чоловічій колонії, які я відвідувала, мені таких правил не зачитували, що решту «вимог щодо дотримання безпеки для жінок» геть не запам'ятала.

І ось я в оточенні чотирьох або шести співробітників рушила в медсанчастину, де утримують Сенцова. Двері до його палати були відчинені, і я спеціально голосно оголосила, що варто обмежитися двома, у крайньому разі трьома співробітниками, інакше Сенцов точно не захоче зі мною зустрітися.

Вони неочікувано погодилися. І ми зайшли до Олега. Він, звичайно, мене впізнав, усміхнувся, підвівся з ліжка, на якому сидів, доки ми заходили в палату. На ліжку лежали листи й книжки. Палата досить аскетична — чотири ліжка, білі стіни, доволі чисто. Я не помітила тумбочки, але, каюся, була не в змозі відстежувати такі звичні для правозахисника дрібниці. У кутку палати на стільці, а можливо, саме на тумбочці стояла їжа. Обід. Суп, якась тушкована капуста і компот.

Начальник колонії ще до того, як ми прийшли до Олега, розповідав мені, що голодуючому тричі на день приносять їжу. Так заведено. І забирають за кілька годин. «Навіщо?» — спитала я. «Раптом він передумає і буде їсти», — боязко з надією припустив начальник колонії Сергій Вікторович.

Нам поставили два чорні стільці, і ми сіли одне навпроти одного. Я попросила трохи посунути свій стілець до Олега: я погано чую, а він дуже тихо говорить. Знехотя дозволили. Протягом нашої зустрічі, а тривала вона майже дві години, співробітники і словом не прохопилися, тільки вряди-годи переглядалися й щось шепотіли один одному. Та ми з Олегом їх не помічали. Наша розмова фіксувалася на відеореєстратор.

#FreeSentsov: Читайте усі заяви та новини стосовно Сенцова

Не інтерв'ю

В якусь мить розмови Сенцов сказав, що не хоче нікому давати інтерв'ю, розуміючи, що поспілкуватися з ним хотіли б багато журналістів, а йому не подобається, щоб хтось із них мав ексклюзив. Тому наше спілкування — це не розмова Сенцова з журналістом, а розмова Сенцова з правозахисницею.

Так і вийшло.

Я, звичайно, спитала про самопочуття. Переді мною сидів Олег Сенцов, якого я востаннє бачила три роки тому на суді в Ростові-на-Дону, але цей Сенцов з колонії в Лабитнангі став майже наполовину меншим. Ті ж лукаві, усміхнені добрі очі, але на дуже схудлому обличчі. Зморшки, які з'являються саме коли худнуть обличчям. Водночас цей Сенцов видався мені підлітком, хоча я ніколи не бачила його юнацьких світлин. Він же сказав, що радше скидається на дідугана, ніж на підлітка.

Що стосується самопочуття: сьогодні краще, ніж було, коли приїжджав адвокат Дінзе тиждень тому. Буває, запаморочення, загальна слабкість. Серцю не вистачає харчування, дистрофія сердечного м'яза, — Олег зізнався, що за три місяці сильно «підкувався» в медицині, йому лікар усе докладно пояснює. Пояснює, що відбувається зі здоров'ям, і що може статися.

Олег запевнив мене, що в санчастині роблять усе, що треба, а головне, що мене вразило, але я вірю Олегові — «лікарі мають в'язнів за людей», на відміну від того, як ставляться до в'язнів у цивільній лікарні, куди Олега вивозили, коли в нього трапилася криза, і його збиралися там у лікарні примусово годувати.

Тоді Сенцов опинився перед вибором: або стати мучеником — його прикували б до ліжка кайданками і вставили б зонд, або погодитися на підтримувальну терапію — крапельниці і поживні суміші — це дозволяє стабілізувати ситуацію. Стан повільно погіршується, але не різко.

День сурка

Поживну суміш Олег приймає з 8 червня. Це суміш Nutridrink, пластмасова банка, схожа на дитяче харчування. Він приймає на день кілька ложок, не знаю точно, скільки.

Його день починається з крапельниць — їх кілька. Лікар, з яким я зустрілася трохи пізніше, пояснив, що входить у крапельниці: глюкоза, хлорид калію, рибоксин. У другу крапельницю: реамбірин, розчин Зінгера, амінавін, вітамін С. Також Олег отримує через крапельниці вітаміни B6, B12, B1. Дають йому таблетки від серця. Усі призначення лікарі медчастини узгодили з цивільними медиками.

Я попросила Олега описати свій день, і він сказав, що всі дні схожі. Уранці — медичні процедури, потім він читає, а читає доволі багато, як він сказав — 100 сторінок на день, а раніше читав удвічі більше. Відповідає на листи, щось редагує, займає мозок. Бувають дні, коли взагалі нічого не може робити.

Читати і писати — важливо, щоб «не розвалюватися», пояснив Сенцов. А коли я поскаржилася, що не можу нічого читати і в мене була депресія, Олег зізнався, що в нього не буває депресії, «хіба на півгодини».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Страшно, що можу його не побачити взагалі», — мама Олега Сенцова

Увечері він виходить з палати в сусіднє приміщення і там дивиться новини на каналі «Россия 24». Не більше, ніж півгодини. Фільми дивиться рідко, адже хороших не показують.

З телевізора Олег дізнався, що Путіну дзвонив Макрон. Але по телевізору не сказали, що Макрон говорив з Путіним про Олега. Підписка на «Новую газету» закінчилася. Збирається продовжити її на наступні півроку.

У палаті відеоспостереження, так годиться за «правилами безпеки». Крім того, є «тривожна кнопка», яку Олег може натиснути, і прийде лікар або медсестра, які сидять у найближчому до його палати приміщенні. Ніби й милостива картина. Я запитала, а що вдіє лікар, якщо, як каже Олег, його передкритичний стан перейде в критичний, і йому стане гірше. Його відвезуть до реанімації в цивільній лікарні — пояснив Олег.

З думкою про Київ

Сьогодні перед моїм приходом Олегу принесли багато листів, яких він раніше не отримував, з них дізнався різні новини. Був радий почути, що вже зняли 30 роликів про українських політв'язнів.

Я розповіла про лист французьких кіношників. Розповіла про лист Джонатана Літтелла. Олег обіцяв, що коли опиниться в Києві, обов'язково прочитає його книгу «Благоволительки». Він узагалі просив усі книги, які хтось хоче йому надіслати, надсилати його сестрі Наталі Каплан у Київ. Коли він повернеться, їх неодмінно прочитає.

Попросити Олега припинити голодування я не змогла. Це видається мені своєрідною зрадою. Я запитала: що робити, щоб допомогти?

«Я все, що можу, роблю, — відповів він. — Роби, що маєш». І додав, що не може нічого нікому диктувати. Для себе він вирішив, що продовжить голодування, адже мети наразі не досягнув. А мета все та ж — звільнення українських політв'язнів.

У якусь хвилю я зрозуміла, що ми вже про все поговорили. І Олег утомився, я помітила, що він заплющує очі, коли розмовляє. Усе та ж клята слабкість.

Настав час прощатися. «Обійматися не будемо?» — спитав він так само, як тоді, чотири роки тому в СІЗО «Лефортово», коли ми з моєю колегою Людмилою Альпен навідували його перед від'їздом у Ростов-на-Дону на суд. Він пішов і сів на ліжко, накрите сірою такою казенною ковдрою. Олег Сенцов в арештантський робі з биркою «Олег Сенцов».

Тепер я собі докоряю, що не поставила кілька запитань, які, мабуть, варто було б поставити. Ті запитання, які сьогодні ставлять мені. «На що він сподівається? Адже знає, що російська влада не піддається на тиск. Не піддається на шантаж». Я не поставила Олегові ці запитання, тому що, здається, він на них відповідає голодуванням. Він так упевнений у своїй правоті і так мене нею переконав, що мені здавалося недоречним про це запитувати.

Олег нагадав людину, в якої попереду важка операція, але він знає, що виживе, тому що налаштований на те, щоб вижити. І, зазвичай, такі люди виживають. Адже вони налаштовані на диво, і диво стається.

Найбільше враження від зустрічі з Олегом — я побачила людину, яку раніше не знала і не розуміла. Людину величезної сили волі, твердості та мужності. Я в житті бачила кілька політв'язнів, які так само стійко трималися. Але Олег, напевно, один із найсильніших.

Потім я ще говорила з його лікарем, допитувала його, скільки Сенцов іще може в такому стані протриматися й голодувати.

Лікар відповів: «Скільки захоче. Але час закінчувати».

P. S. Так, справді, час закінчувати. Час «міняти всіх на всіх», як обіцяв президент Володимир Путін на великій прес-конференції кілька років тому: росіян, засуджених в Україні, на політичних в'язнів українців, які відбувають терміни в Росії.

І треба перестати говорити про те, що Сенцов вимагає неможливого або «шантажує російську владу». Він просто нагадує про ті обіцянки, які давав президент Росії.