П'ять місяців добровільного ув’язнення, щоб урятувати собі життя
Щороку 17 березня Георгій зі Станиці Луганської разом з усіма ірландцями світу прикрашав свій одяг трилисником конюшини та вшановував небесного покровителя Ірландії святого Патрика. Чоловік і гадки не мав, що колись саме Ірландія стане прихистком для нього і його родини.
«Я — громадянин України»
«Я — громадянин України», — перше, що каже Георгій, коли я прошу його відрекомендуватися.
Ще до початку розмови я вже знала, що він — публіцист, копірайтер, інженер, бейсболіст, бармен, поціновувач блюзів, хороших фільмів та розумних книжок. Тож розуміла: розмова з такою людиною апріорі не може бути нудною. І не помилилася.
Спочатку я дізналася, що пан Георгій мешкав у Станиці Луганській, до якої переїхав із Луганська 2012-го, коли це ще не було мейнстримом. 2014 року, коли Станиця стала прифронтовою, Георгій виїхав із селища. Пожив у Києві, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Мукачеві... Але 2017-го повернувся до своєї хати, у Станицю Луганську. Як тоді йому здавалося, назавжди.
«Не хочеш залишитися сиротою — мусиш потерпіти»
26 лютого Станицю Луганську окупували росіяни. Майже п’ять місяців Георгій із родиною провів в окупації.
«Мої односельчани були свідомі щодо моєї життєвої та суспільно-політичної позиції. Тому я очікував, що мене здадуть. І здадуть доволі швидко», — зазначає Георгій.
Тож чоловік вирішив переконати сусідів, що він встиг покинути Станицю ще до окупації. Всі п’ять місяців Георгій, його дружина і син не виходили з дому. Хату вдень не опалювали. Крамницями не ходили. Доїдали ті запаси, які мали. Картопля, цибуля, закрутки дали змогу протриматися.
Коли харчів майже не лишилося, допомогли родичі з Луганська. Їм чоловік повністю довіряв. Під приводом спостереження за «покинутою» хатою вони періодично провідували «самоув’язнених», привозили харчі та розповідали новини.
Конспірологічні прийоми, які використала родина Георгія, виявилися цілком ефективними.
«Мені впродовж п’яти місяців вдалося не показати своїм сусідам, що я ще вдома і нікуди не зміг втекти», — розповідає чоловік.
Витримати було непросто. Особливо морально.
«Мені на руку зіграло те, що я ніяких посад не обіймав. А там насамперед ходили по людях, які були при посадах: поліцейські, МНСники, депутати… Їм, звичайно, було непереливки».
При цьому Георгій вважає, що якби сусіди розповіли комусь із ФСБшників про його суспільно-літературну діяльність, то проти нього щонайменше порушили б справу.
«Мені дуже не хотілося стати частиною першого чи другого армійського корпусу “ДНР” чи “ЛНР”»
Події в Станиці розгорталися швидко. Ввечері 26 лютого селище перейшло під контроль росіян, а вже зранку 27-го стало зрозуміло, що Станиця перетворилася на «чорті що». Георгій намагається дібрати більш коректний вислів, але саме термін «чорті що» повною мірою описує ту ситуацію, яка склалася.
Чоловік розповідає, що в перші півтора місяця боялися навіть проросійськи налаштовані мешканці Станиці Луганської. Переживали, що їх загребуть до так званої армії «ЛНР».
«У мене склалося враження, що чоловіки поховалися... У Станиці тоді жило приблизно п’ятнадцять тисяч мешканців. У цих людей було якесь господарство, що передбачає використання бензопил, тримерів, косилок, які при роботі створюють чималий шум. А тут Станиця затихла», — пригадує Георгій.
Було тихо й на його подвір’ї. Хату треба було опалювати. Щоб не наробити шуму, Георгій пиляв дрова ножівкою у власному погребі, там само колов їх сокирою. Через специфіку ґрунтових вод, що притаманна Станиці, навесні в погребах місцевих жителів накопичувалася вода. І Георгій заготовляв дрова, стоячи по щиколотку, а потім і по коліна, у воді.
Аби сусіди не помітили, хату опалював лише вночі. Труднощів додавало те, що і березень, і квітень, і навіть частина травня були доволі прохолодними й увесь цей час доводилося ночами дровами опалювати хату. А вдень знову в мокрому погребі потрібно було різати ті кляті дрова.
«Мені дуже не хотілося стати частиною першого чи другого армійського корпусу “ДНР” чи “ЛНР”. От якби за наших, то я, звичайно, пішов би», — зазначає чоловік.
Тому, зваживши ризики, Георгій почав шукати шляхи з окупованої території. Дорога була єдина — через росію. Чоловік знайшов нелегальних перевізників, які допомогли виїхати до Польщі. Родина Георгія перетнула українсько-російський кордон поблизу села Бугаївка. У цьому місці пункт перетину долали пішки.
«Їду до дідуся в росію»
Тим, хто нині планує виїжджати з окупації до Європи, Георгій радить за жодних обставин не казати, що вони тікають від війни, і тим паче, що прямують до ЄС. Досвідчені перевізники так планують евакуаційні маршрути, що на більшості блокпостів можна вдавати, що людей везуть винятково територією Луганщини. При наближенні до кордону на блокпостах спрацює така легенда: «Їду до дідуся в росію, він живе в селі в Рязанській області».
Георгій вважає, що найнебезпечніше — на блокпостах так званої «ЛНР». Бо ті, хто пропускає людей, хочуть вислужитися перед начальством.
«Вони навіть свої накази не можуть віддати нормальною людською мовою. Вони можуть їх тільки злобно рявкати, викликаючи тим самим тільки негативне ставлення. Це просто людський непотріб, що залишився в Луганській області».
«Професію треба вигадати собі таку, щоб була подалі від політики»
«Професію треба вигадати собі таку, щоб була подалі від політики. Ні в якому разі ваша діяльність не може бути пов’язана з владою та силовими органами» — друга практична порада від Георгія.
На контрольно-пропускних пунктах, буває, питають професію. Він, наприклад, сказав, що пише тексти для інтернет-магазинів і не має жодного стосунку до політики. Версію прийняли, і Георгій із родиною опинився на території рф.
«Позбудьтеся мобіли»
Пройти митницю з російського боку трохи простіше, вважає Георгій. Хоча саме тут відбувається перше спілкування зі справжніми ФСБшниками. Тому тут треба бути з чистим телефоном. Свій Георгій чистив чотири місяці. А як додатковий запобіжник — перед проходженням кордону до нуля розрядив свій мобільний. Саме тому, коли йому сказали пред’явити для перевірки гаджети, видав заздалегідь підготовлену фразу: «Вибачте, будь ласка, я не помітив, як телефон розрядився».
Але розряджений телефон, як виявилось, не є перешкодою для перевірки. ФСБшники мають зарядні пристрої для всіх моделей і отримують доступ до всієї інформації. А ось глибока «чистка» телефону за попередні місяці спрацювала — гаджет Георгія не викликав підозр у перевіряльника.
Тих, хто не має професійних навичок очищення телефонів, Георгій дає просту пораду: «Позбудьтеся нахрін тієї мобіли».
«Найвдаліший жарт у моєму житті трапився саме тоді, коли я розмовляв із ФСБшниками»
Зберігати абсолютний спокій та демонструвати цілковиту впевненість — наступна порада від Георгія.
«У мене є така риса характеру — у неприємні моменти мені стає не дуже страшно. Найвдаліший жарт у моєму житті трапився саме тоді, коли я розмовляв із ФСБшниками», — розповідає Георгій.
Коли його перевіряли, у кабінеті з ним була жінка з того самого евакуаційного автобуса. ФСБшник запитав, чи це його дружина, на що Георгій швидко відреагував: «Ні, знаєте, моя краща». Жарт розрядив атмосферу. ФСБшники голосно зареготали і потім не дуже прискіпувалися.
«Вони хоч і хитрі, але тупі», — не стримується чоловік у своїй оцінці інтелектуальних здібностей росіян.
КПВВ «Бурачки»
Далі шлях родини Георгія до Європи лежав уже територією рф. Вони проїхали через Воронезьку, Липецьку, Псковську області й дісталися до митного посту «Бурачки» на кордоні з Латвією. 10 годин проходили цей пункт перетину.
«Там узагалі нічого не облаштовано для людей. Немає навіть елементарного накриття, щоб пересидіти дощ. А це ж усе-таки північні райони, погода там доволі волога й дощі є частим явищем».
Hello, Europe
Далі знову були прикордонний та митний контролі.
«У латишів усе це вже було облаштовано по-людськи. Все достатньо швидко, нормально».
З Латвії родину Георгія уже третій за рахунком автобус повіз по території ЄС. Дісталися Польщі й разом із десятком мешканців Луганщини прибули до Варшавського залізничного вокзалу «Заходня».
«Там був волонтерський пункт і нормальні притомні люди, котрі допоможуть, приймуть, поселять, нагодують, обігріють».
«Неможливо не закохатися в цих людей»
Подальший шлях Європою вів уже до Ірландії. Що саме ця країна стане кінцевим пунктом рятівної подорожі, родина Георгія визначилася ще вдома. Ґрунтувалось це рішення переважно на раціональних аргументах. Зокрема, Георгій зазначає, що уряд Ірландії створив одні з найсприятливіших умов для українських біженців. Також важливу роль мало те, що Ірландія — англомовна країна, а сам Георгій і його син мають базові знання цієї мови.
Очікування Георгія від Ірландії великою мірою справдилися. Його захоплює завзятість ірландців, які змогли побудувати таку красиву країну з таким високим рівнем добробуту.
«Живемо тут, як у хорошому селі. Іде тобі назустріч людина, яка тебе ні разу не бачила, і усміхається тобі, здоровкається з тобою, ти з нею здоровкаєшся. Це створює чудову атмосферу. Неможливо не закохатися в цих людей», — ділиться враженнями Георгій.
Прогнози і мрії
Ми знову повертаємося в розмові до України й до росіян.
«От якби вони свої іржаві танчики й далі ганяли туди-сюди вздовж нашого кордону, вони б і далі мали страшний і потужний вигляд та лякали б собою весь світ. А так їхня імперія з гівна і палок скоро розвалиться. Значно скоріше, ніж це було б, якби вони просто ганяли танчики», — розмірковує Георгій.
Я з надією усміхаюсь і запитую на прощання: «А чи справді ірландський віскі такий смачний, як про нього говорять?».
«Справді, і навіть більше!» — відповідає мені чоловік.
Я мрію, що колись ми зустрінемося з паном Георгієм і за нашу Перемогу вип’ємо справжнього ірландського віскі в українській Станиці Луганській.
Матеріал створений у межах проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та IWM.
Авторка: Олена Ніжельська
- Поділитися: