«Північним потоком» і не тільки: хто і як допомагає українцям вибиратися з російської окупації

Українцям, які наважуються тікати з окупованих територій, доводиться пройти надзвичайно складний шлях — найперше, ухвалити саме рішення про виїзд, знайти гроші, перевізника або спосіб виїхати безплатно, витримати принизливу «фільтрацію» російських спецслужб і допити прикордонників країни-агресора, а далі подолати довгу путь через кілька країн до Європи або неокупованої України.

Залежно від багатьох чинників, дорога може займати від двох днів до місяця і більше. Але життя в безпеці й нормальних людських умовах того варте.

Випадок, гроші, везіння: історії тих, хто самотужки виїхав з окупації

«Сусіди в нас у Маріуполі дуже хороші. Ніхто так і не зізнався, що мій брат воює в “Азові”», — каже 15-річна Катя Бєльська (прізвище змінене з міркувань безпеки — ред.). У травні троє з родини — вона, мама й молодша сестра — виїхали з окупованого міста. Обов’язкову «фільтрацію» пройшли швидко. Бєльським пощастило — сім’я залишилася «невидимою» для агентури ФСБ лише тому, що брат має інше прізвище.

До підвалу вони спустилися в березні, коли стіни квартири зруйнував російський снаряд. Дівчина пригадує, як перед вибухом встигла подумати, що обов’язково має бути ще один «приліт». Катя впоралася: вчасно закрила собою молодшу сестру від віконних уламків, з нею на руках вибралася через завали зі зруйнованих меблів і дивом відчинила деформовані двері.

На запитання, чому одразу не виїздили з Маріуполя, каже: «Ми сиділи до останнього, бо мама за нас боялася, “зелені коридори” обстрілювали. Сусіди тоді поїхали, і ми досі не знаємо, що з ними».

Сім’я облаштувалася в підвалі власної багатоповерхівки біля заводу Ілліча. Спочатку харчувалися продуктами з магазинів, які для них відчинили українські військові. Їжу готували у дворі, а коли запаси закінчилися, виходили їх поновлювати. Вода була завжди, бо неподалік джерело. Було й таке, що мішок із «гуманітаркою» принесли російські окупанти — на шість під’їздів дали аж одинадцять буханців хліба!

В окупації Катя одного разу дотелефонувалася братові: «З номера “Фенікс” (оператор так званої ДНР — ред.) складно додзвонитися, але нам сказали, що є якась точка “Київстар”, яка ще ловить. Я знала, що там обстрілюють, але все одно пішла — потайки від мами. Подзвонила, сказала, у якому ми будинку і що з нами все добре. І тут летить снаряд над головою, зв'язок обривається. І брат 2,5 місяця думав, що мене вже немає».

У Маріуполі сім’я опікувалася сусідкою з діабетом. Коли у травні жінка померла, Бєльські разом із сусідами поховали її у дворі. Тоді ж вирішили, що тепер точно можна виїздити — знайшли перевізника й кілька днів чекали на виїзд. Невеликим бусиком на 11 місць поїхали через Донецьк, Бєлгород, Мінськ, а далі через Латвію і Литву — до Польщі.

«На кордоні з ЄС російські прикордонники питали: “Куди їдете, що ви там забули?” У мами допитувалися, що вона думає про війну. Мама відповіла, що про війну не думає», — пригадує Катя.

Із братом родина зв’язалася вже після того, як перетнула польський кордон й оселилися в Гуманітарному центрі для біженців Global Expo у Варшаві.

У липні до цього Центру приїхала й 44-річна Людмила Півень із села Печеніги, що на Харківщині. Із синами-підлітками жінка виїздила з окупованого селища, нажахана чутками про те, що українцями поповнюватимуть російське військо.

«Я сиділа до останнього — і бомбили, і чого тільки не було. Злякалася, що малого відправлять воювати з холостим автоматом, — емоційно каже жінка. — Багатьох 16-річних завертали (росіяни не пропускали на виїзд — ред). Я пішла нахрапом: у пункті пропуску окупантів сказала, що виїжджати дозволив командир. “Який?” — Самий главний, кажу. Нас і пропустили».

Евакуаційним автобусом з українськими волонтерами сім’я виїхала до Харкова. Звідти власним коштом дісталися до Польщі.

«Спочатку, коли через Печеніги давали “зелені коридори”, в українських чоловіків там забирали паспорти як гарантію того, що вони повернуться за документами, — розповідає Людмила. — Але ніхто не повертався, бо ж документ можна відновити. росіяни це “просікли” і вже казали: “Давайте 500 доларів і тоді можете їхати в Україну”. Якщо не було грошей — то тільки через росію».

62-річний Едуард Куриленко (прізвище змінене — ред.) самотужки виїздив з Маріуполя із двома псами через росію. Мав при собі 20 євро і 20 тисяч російських рублів від знайомих. Власним автомобілем дістався Литви, але через те, що не було документів на собак, був змушений повернутися до Білорусі. Білоруські заробітчани, яким розповів свою історію, скинулися чоловікові по 10 євро на дорогу до України.

«Всю ніч їздив під кордоном, шукав пункт пропуску, — скаржиться Едуард Куриленко. — Знайшов в одному місці, але тільки пішки. Що робити? Покинути авто і йти з двома собаками кудись?»

На щастя, білоруський прикордонник підказав чоловікові їхати через Брест до Польщі — мовляв, там пропустять із тваринами за спрощеною процедурою. До польської митниці чоловік діставався «на останніх літрах бензину». Нині вже облаштувався у країні, знайшов роботу і навіть консультує в соцмережах охочих виїхати.

«Ми не влаштовуємо українцям фільтрації»

Подібних історій із позитивним завершенням чимало в арсеналі міжнародних організацій та окремих волонтерів, які допомагають українцям, що їдуть за кордон, рятуючись від війни.

Агата Малєц — волонтерка-координаторка міжнародної організації Rubikus у Польщі, яка допомагає українцям виїздити з окупованих територій через росію. Окремий напрямок волонтери іронічно називають «Північним потоком».

Нині волонтерка працює з більш як 150 заявками, комунікує з людьми, які лише наважуються на виїзд або вже в дорозі, розв'язує логістичні питання й тримає контакт із координаторами волонтерської мережі в різних містах і країнах.

Волонтери Rubikus заявляють, що політичної позиції врятованих українців не питають. Наголошують: «Ми не влаштовуємо українцям фільтрації».

Rubikus вже опрацювали 10 тисяч заявок на вивезення, за кожною з них — від 1 до 12 врятованих, а це приблизно 30 тисяч вивезених до безпечних місць людей. Пік виїздів припав на літо 2022-го — тоді до Варшави прибувало по вісім евакуаційних автобусів на тиждень із біженцями з окупації. Крім цього, багато хто долав шлях самотужки на рейсових автобусах.

Наступний сплеск виїздів був уже восени. Тоді багато українців наважилися покинути окуповані регіони через чутки, що місцевих будуть призивати до російської армії.

Виїзд з окупації — у середньому 100 євро

Rubikus — це європейська організація, яка допомагає українцям з окупованих територій виїздити до країн Європи через росію, Білорусь, Естонію та Латвію. Частина біженців роблять такий гак, аби повернутися до України по інший бік лінії фронту. Заявку на виїзд можна подати на сайті або через телеграм-бот.

У Rubikus підрахували, що для виїзду однієї людини з окупації в середньому потрібно 100 євро. Ці гроші йдуть на придбання квитків, нічліг, харчування тощо. Кошти організація отримує від грантодавців і спонсорів. Серед них, зокрема, американська організація «Нова Україна» та інші.

Волонтери організації працюють у цілодобовому режимі, а телефони часто не вимикають до ранку.

«Часто приїжджають поранені люди, переважно через Білорусь. Є такі волонтери, які можуть сказати: “Завтра я привезу тобі лежачого або людину без ніг, ти зможеш відвезти його до Німеччини?”» — розповідає Агата Малєц.

До випадків дивовижного порятунку можна віднести історію 60-річного Олександра з-під Харкова, якому вибух касетної бомби поранив хребта. Після операцій на території росії, куди його евакуювали, чоловік залишився паралізованим нижче від попереку. Перебувати в поселенні для біженців він не міг, бо нікому було за ним доглядати.

Чоловіка вирішили везти до доньки в Німеччину. російський священник із Санкт-Петербурга, який опікується українськими біженцями, організував збір коштів і оплатив приватну швидку допомогу із супровідним медичним персоналом для перевезення пораненого до Польщі. Питання з проходженням кордону й пошуком лікарні, яка б прийняла не лише пацієнта, а й швидку з росії, залагоджував Rubikus.

«Домовлятися було складно, багато хто закінчував розмову, коли чув, що українець приїде на російській швидкій. А як йому ще приїхати?» — ділиться Агата.

Зрештою, Олександр отримав медичну допомогу в лікарні польського міста Більськ-Підляський, а далі вже німецькою швидкою виїхав до Франкфурта-на-Одері. За цим перевезенням — надзусилля волонтерів, нерви й недоспані ночі.

Як виїхати з окупації?

Після того як люди залишають заявку на виїзд, з ними зв'язуються волонтери й домовляються про план дій.

Першочергове завдання — знайти спосіб дістатися росії. З кожним днем зробити це дедалі складніше. Раніше з Маріуполя можна було врятуватися, сівши на безплатні російські евакуаційні автобуси, які прямують через Безіменне і Новоазовськ.

Нині виїзд можливий лише з приватними перевізниками або самотужки. Ціна може коливатися від 500 доларів до кордону з ЄС за особу і до 2000 доларів лише до кордону з росією — якщо трапляться непорядні перевізники.

«На жаль, ні ми, ні російські волонтери не можемо оплатити дорогу з окупації, — каже Агата Малєц. — А втім, можемо проконсультувати й порадити адекватного перевізника».

Кожен виїзд — це індивідуальна історія та злагоджена робота різних людей, які діють в екстремальних умовах і пропонують рішення «з коліс».

Як пройти «фільтрацію»?

Українці, які готуються виїжджати з окупованих територій, зазвичай наслухані про основні правила проходження «фільтрації» завдяки досвіду знайомих. Процедура найчастіше відбувалася у «фільтраційних таборах» у Новоазовському районі й Безіменному (поблизу Маріуполя), хоч загалом подібних пунктів понад десяток.

«Фільтрація» може тривати до трьох днів, після цього українця або пропустять, або завернуть додому, або — що найгірше — затримають. Аби не мати проблем, не можна демонструвати проукраїнські погляди, важливо мати «чистий» телефон — без патріотичного контенту, листувань, коментарів і лайків у соцмережах тощо.

Волонтери Rubikus наголошують, що під час «фільтрації» треба бути особливо уважними — остерігатися провокацій. Пригадують, як родина із дванадцяти членів не пройшла процедури, бо глава сім’ї зазначив, що вони виїжджають до Криму «з окупованих територій».

Найоптимальніший варіант — якщо людина весь цей час просиділа в підвалі, нічого не знає і не чула, а до росії їде, «аби зупинитися в родичів, у яких є вода й опалення».

Як усе влаштовано в росії?

російських волонтерів польське крило Rubikus знає лише за аватарками в телеграмі. Це люди з Москви й Санкт-Петербурга, Бєлгорода та інших міст. Приблизно 300 координаторів і багато волонтерів, які зустрічають, вивозять, розміщують українців, розв’язують логістичні завдання.

«Ми в росії нічого не оплачуємо, бо фізично не можемо цього зробити через санкції, — каже Агата Малєц. — Їхні волонтери роблять усе власним коштом: платять за дорогу, харчування, проживання, утримання. У Польщі допомагає держава, є евакуаційні рейси, організації, котрі займаються переселенням або допомагають на місцях. Якщо ж росіяни хочуть винайняти готель для біженців, жодне Airbnb грант на це не дасть».

«Для нас волонтерство — діяльність, якою ми можемо займатися відкрито, а їх за це може затримати поліція, можуть звільнити з роботи», — зауважує її колега Ян Бришевський.

Попри тиск і небезпеку, російська влада поки що дивиться на допомогу з транзитом українських біженців крізь пальці. Як припускають польські волонтери, це роблять, щоб українці не залишалися в росії та їх не довелося утримувати.

Матеріал підготовлений за сприяння MediaPort Warsaw, хабу для українських журналістів у Польщі, та за підтримки міжнародної ініціативи Media Lifeline Ukraine.

Авторка: Ольга Гембік