Радянська людина мала тільки голову, в яку вкладали гасла, і руки, які все зводять — дослідник радянського кіно

У листопаді в Довженко-Центрі показують кілька культових радянських фільмів про життя шахтарів Донбасу. Спеціально для лекції після перегляду фільму 1936 року режисера Леоніда Лукова «Я люблю» до Києва приїхав кінодослідник Євген Марголіт. Сам він родом з Луганська. Був одним із засновників легендарного кіноклубу «Волшебный фонарь» — це одна з перших неформальних культурних ініціатив у Луганську, яку згодом переслідували радянські спецслужби.

Мені як представниці нового покоління складно зрозуміти всю цінність радянського кінематографа. Чому мені так важко дивитися радянські фільми?

Сам собі ставлю це питання. Я викладаю вже більш ніж півтора десятка років історію вітчизняного кіно на Вищих курсах сценаристів та режисерів у Москві та мене вражає, як від набору до набору змінюється сприйняття кіно. Але, на жаль, в одному напрямку. Монтажна мова, яка була основою кіно в першій половині XX століття, сьогоднішнім поколінням зрозуміла не більше, ніж мова «Слова о полку Ігоревім».Напевно, ми відчували гостріше, що там було чудового, адже розуміли сам канон. Вашому поколінню цей канон, слава Богу, не зрозумілий.

Говорили ми нещодавно про фільм «Смерть Сталіна». Господи, ну це так нудно, занадто серйозно. Ось у нас був фільм про смерть Сталіна — оце так! Який? «Кавказская пленница». Вас теж це неймовірно дивує? А ми в 1966 році одразу, подивившись на начищені чобітки товариша Саахова, а надто на його літній кітель, розуміли, на кого це пародія. Ми ж від самого дитинства знали, як називається цей літній кітель — сталінка. Виявляється, був кадр у «Кавказской пленнице», який вирізали: перша поява Саахова. Камера повільно піднімається з самого низу, повзе по цих яскраво начищених чоботях, по галіфе, кітелі-сталінці, і цієї миті виникає фізіономія товариша Саахова. Це було так впізнавано й настільки в дусі цього часу, що сприймалося як крамола.

Чи от іще одна картина 1956 року — «Человек родился». Історія для 1956 року неймовірна. Про матір-одиначку, яку спокушає та кидає безвольний професорський синок. Це дуже точний радянський реалізм ранньої Відлиги. У ньому був кадр, який сприймався як шок, як атракціон. Людина виходить із вбиральні й за кадром чути звук води, яку спускають в унітаз. Це пам'ятали всі перші глядачі картини. Дивувалися, звичайно.

За каноном, радянська людина не має матеріально тілесного низу. У неї є тільки верхня частина, голова, в яку вкладаються гасла «За Родіну — за Сталіна!», руки, якими вона все зводить, і, звичайно, погляд, спрямований у майбутнє.

Фільм повертає людині тіло, що було дуже зухвалим ходом. Цього молодий глядач не розуміє, і не потрібно.

Радянські фільми, які «заходять» сучасній молоді масово — це ті, в яких висміювалася радянська система. Такі як «Любовь и голуби» або «Бриллиантовая рука». Нам цікаво просто посміятися над минулим?

Щоб ви це подивилися, це має бути щось неймовірно зухвале та яскраве, що б'є по мізках. Звичайно, це комедії від «Кавказской пленницы», «Операции Ы» до «Любовь и голуби». Приголомшливі кіновистави. А звичайна історія, наповнена неймовірною кількістю нюансів, які для тодішнього глядача багато про що говорили, для сучасного незрозумілі. Варто тільки вийти за межі та подивитися з боку, і настільки все змінюється, перестає зчитуватися код.

Наприклад, «Вокзал для двоих». Повезли фільм у Канни десь у 1983 році, і він провалився з тріском. Журналісти допитувалися, чому це пана в стрічці не пускають в жоден готель. «Бо в нього немає паспорта!» — «А навіщо потрібен паспорт?». Тобто те, що для нашого глядача було абсолютно природним, в їхньому побуті не читалося.

Так чи йнак, завданням радянського кіно було створити світ, який відповідав би ідеальним уявленням звичайної людини про життя, сформованим 20-м століттям і традиціями 19-го.

Нещодавно вичитав з одного пізнього інтерв'ю Михайла Бахтіна, літературознавця та філософа. Його запитують про структуралізм, а він не приймає цю ідеологію. «Вони в усьому бачать структуру, а я в усьому чую голоси», — казав він. Коли ти в цьому матеріалі весь час вслухаєшся в живі голоси, з'ясовується, що тремтливий живий людський голос прослуховується, і це дає вражаючий ефект. Але для цього необхідно знати канон, щоб відчути це відхилення, цей зазор, крізь який людський голос проривається.

Тоді хто може стати отим декодером сенсів радянських фільмів для наступного покоління? Хто може їх трактувати?

Це завдання істориків. Тільки якщо історик створить враження та розуміння того, що історія складається не з імен і дат, які необхідно запам'ятати, а з нескінченного потоку людських доль. Може, достатньо перечитати «Капитанскую дочку» та «Войну и мир» і в нас уже складеться враження від історії. Якби люди, від яких усе залежить, частіше читали б не «Щит и меч», а «Войну и мир» Толстого або «Жизнь и судьба» Гроссмана, то, можливо, й поводилися б інакше.

Нині виходить стільки нових фільмів, що ми просто не встигаємо все подивитися. Чи вірите ви, що ще за 10 років при такій кількості кіно, навіть вітчизняного, радянські стрічки ще будуть затребувані? Чи вони стануть андерграундом для вузької тусовки кіноманів?

«Стільки виходить нового» — це природно. Є традиційне уявлення — існує теперішнє та минуле від слова «минуло». Що може пояснити минуле в сьогоденні? У 25 років людина одна, але ж ми живемо кілька життів. У 25 і в 37 — це різні люди, які по-різному дивляться на життя. Новим для вас буде й те, що вами було до цього не відкрито або забуто. Немає минулого й сьогодення, є завжди. Якщо ми цього не усвідомлюємо — нам гірше.

Для мене у 20 років існував Фолкнер, Гемінгуей, Генріх Бьолль і аж ніяк не Гончаров і Тургенєв. А в 30 років я відкрив укотре «Дворянское гнездо» та зрозумів цю річ неймовірної емоційної щільності.

У нас також є чимало українських геніїв.

Якщо ви знаєте мову, то цілком очевидно, що культурна спадщина належить усім. На відміну від матеріальної спадщини, яку поступово розтягують по частинах: бабки, нафту, копалини. Чим більше народу будуть засвоювати культурну спадщину й в цьому сенсі привласнювати її, тим більшою вона стане. Тобто, що більше народу читає Пушкіна, Шевченка, дивиться Довженка, Ейзенштейна, Параджанова, то більше відкривається.

Для мене кінематографічні пристрасті почалися з українського поетичного кіно, а українська поезія почалася в середині 60-х з Івана Драча, який виявився одним з кращих сценаристів поетичного кіно. Ну а Шевченко, рання лірика Тичини та Рильського — це подяка моїй мамі, яка мені все життя викладала українську мову та літературу. Українська взагалі створена для віршів і пісень.

Які фільми ви радили б обов'язково подивитися такій людині, як я? І чому саме їх?

Я в жодному разі не буду цього робити.

Розумієте, культура — це така величезна будівля, й найпрекрасніше в ній, що є безліч дверей для кожного.

От я скажу, що один із найулюбленіших моїх режисерів Олексій Герман, а що ж тоді Параджанов? А Балабанов? Я починаю називати імена тих, хто мені близький. Ніхто не знає, хто відкриє ваші двері. Але те, що вони відкриються — це сто відсотків.

Нещодавно в Довженко-Центрі показали кілька архівних фільмів, які свого часу також формували певний міф — про непереможного, сміливого донбаського шахтаря. Яку роль ці фільми виконували в Радянському Союзі на цьому прикладі?

Пропагандистську — так. А просвітницьку? Зверніть увагу, що з цих фільмів про шахтарів безумовною та величезною популярністю користувався, та ви самі знаєте, фільм «Большая жизнь» Леоніда Лукова. Фільм «Я люблю» Лукова, при всій його блискавичності, взагалі пройшов повз критику, повз глядачів.

А «Нескорені» Марка Донського відомі кінознавцям усього світу, але не широкому глядачеві.Пропаганда не спрацьовує, коли не адресована людям, яких зображує.Якщо це справжній художник, він може створити ідеальний образ буття, який справді ідеальний для шахтарської аудиторії, як у фільмі «Большая жизнь», або сільській аудиторії, як у Пир'єва в «Кубанських козаках». Жебраки-селяни дивляться й плачуть від туги, що в них не так, або від радості, що коли-небудь буде, пізнаючи себе та свої сподівання на екрані.

Чи дивитеся відео в YouTube? Як, на ваш погляд, змінюється кіно через таку велику кількість можливостей для зйомки та монтажу?

Мені іноді показує син. Але мені що далі, то важче дивитися кіно. Я слухаю радіо, перечитую класику та нон-фікшн. Саме заради невимовного в слові існує кіно.

Через формати в соцмережах, дедалі частіше людина недодивляється відео і до хвилини, перемикаючи на щось інше.

Про те, що кіно може зіпсуватися чергуванням коротких планів, казали ще в 90-х, починаючи з пульта. Термін «кліпове мислення» з'явився ще 25 років тому. Мене турбує інше.

Сучасна людина знімає себе на камеру постійно, аж до найінтимніших актів, вивертається назовні. А що залишається? Є розповідь Едгара По, де художник малює свою кохану, та що краще вона виходить на полотні, то швидше з реальної людини виходить життя. І після останнього мазка, коли вона постає на полотні як жива, модель помирає.

Усілякі середньоазіатські глядачі через це боялися зніматися. Вони вважали, що частина їхньої душі переходить на екран і втрачається. У людини не залишається нічого інтимного.

І ще. Колись за радянських часів нам справді заважала цензура, що забороняла різні твори. Де ми тільки не роздобували книжки Хвильового, передруковували Михайля Семенка. У нас, у Луганську. Бігли з роботи подивитися фільми, які були тільки в Держфільмофонді. Тепер усе викладено в інтернеті. Ти можеш знайти все, й не знаєш, що тобі насправді потрібно. Це тебе розхолоджує.

Як часто ви ходите в кіно?

Я зіпсувався остаточно, бо якщо мені потрібно щось подивитися, то я лізу в інтернет. У дев'яти випадках з десяти мені це не подобається. І я кричу: все, більше не буду дивитися сучасне кіно! Я за віком все-таки залишився в минулому столітті.

Але є речі, які неймовірно тішать. Наприклад, є такий сценарист і режисер Юсуп Разиков. Рік тому він зняв «Турецкое седло». Живе не старіє й не вмирає, на те воно й живе. А мертве йде та забувається.

А щодо нових українських фільмів, що можете відзначити?

Чув про Мирослава Слабошпицького. Розповідали мені мої студенти про Марину Вроду, але руки не доходять. Ну ось, згадав ще невеликий 20-ти хвилинний фільм «Переведи мене через Майдан» Вари Філіпчук.

Таке ніжне кіно. Про те, що не існує перепон між людьми, коли вони об'єднуються в культурному суспільстві.

А чим усе ж вам не подобається сучасне кіно?

Мене питали мої студенти про це. Я тоді казав: ну так, ми кажемо, що живемо в лайні, й самі стаємо лайном. Це відомо. А ось побачити те, що неодмінно з лайна перетворює нас у людей, для цього потрібно зробити велику роботу.

Відчути, що світ належить тобі, адже ти в змозі його зрозуміти — це не кожній людині вдається, для цього потрібно затратити працю душі. Це виходить у небагатьох. Виходить у Кончаловського, Балабанова, в Мартіна Макдонаха з його фільмом «Три білборди на кордоні Еббінг, Міссурі», або в нещодавно померлого Мілоша Формана з його «Пролітаючи над гніздом зозулі».