Рецепт «вареного росіянина»: занурити в холодну воду і поступово нагрівати

Ми завжди намагаємося спрогнозувати майбутнє. Такими нас створила еволюція. Але іноді (навіть частіше, ніж здається) це може зіграти з людиною злий жарт.

Класичний уже приклад — мало ким спрогнозоване рішення путіна напасти на Україну замість обмежитися «частковими» військово-політичними діями. Автор цих рядків теж незадовго до війни розбирав варіанти таких дій, бо раціональне мислення просто відмовлялося розглядати сценарій, за яким головний ідеолог і творець рашизму зважиться на абсолютно алогічний крок.

Адже навіть у разі швидкої воєнної перемоги цей крок закладав міну уповільненої дії під так довго створювану ним «імперію» (а тепер, очевидно, просто її поховає).

Проте не все залежить від вождів. У згаданому вище тексті я пояснював, як обставини, створені лідерами, згодом починають самі «керувати» цими лідерами. Останні з якогось моменту просто не можуть зійти з обраного шляху, не втративши щонайменше владу.

У цьому плані все-таки є сенс розмірковувати про МОЖЛИВЕ майбутнє — хоч і не ПЕРЕДБАЧАТИ його, якщо ми вже маємо справу з непередбачуваним маніяком.

Контури цього можливого майбутнього окреслюють не тільки бойові дії та економічні санкції, а й, наприклад, рашистська пропагандистська кампанія.

Ще кілька років тому більшість росіян сміялись би з «інформації» про патогени, які розповсюджуються на крилах птахів і вражають лише «осіб слов’янської національності». Власне, вони й сміялися. Адже самій вигадці про «антислов’янські» віруси також уже не перший рік.

Проте донедавна вона лишалася предметом віри маргіналів. Тепер про це говориться цілком серйозно, а от заперечень від реальних науковців-біологів — причому російських же! — практично ніхто не слухає.

Поза всяким сумнівом, це стало можливим унаслідок поступового підняття градуса неоімперської істерії практично протягом усіх каденцій путіна. Українофобія була важливим компонентом цієї істерії, ба навіть невіддільним. Те, що зараз ця українофобія доходить до маразму, було неминучим саме через необхідність постійно «підвищувати градус».

З одного боку, психіка людини адаптується до будь-яких подразників. І щоб постійно тримати її в тонусі, силу подразника потрібно підвищувати. А з іншого, з російським суспільством обійшлися за відомим принципом «варіння жаби». Багато хто знає цю притчу: якщо жабу вкинути в окріп, вона вистрибне — але якщо занурити в холодну воду й почати поступово нагрівати, жаба зрештою звариться, так нічого й не помітивши.

Це й відбулося з росіянами.

Дуже показово, що суспільство, яке вже дійшло до «стану вареної жаби», виявляється відірваним від реальності на всіх рівнях, аж до найвищих. Найперший доказ тому — очевидний всьому світові провал путінського «бліцкригу», причиною чого стало абсолютно неадекватне уявлення про настрої українців (та й Заходу, до речі, теж).

Проте система в тому форматі, у якому вона поки існує, ПРИРЕЧЕНА знов і знов ретранслювати дедалі безглуздіші міфи. Часто придумуючи їх ситуативно, «на коліні».

Так сталося з «українською ядерною зброєю», про яку рашисти заговорили лише тому, що президент Зеленський в ООН розкритикував Будапештський меморандум. Або з «хімічною зброєю націоналістів», яка спершу виникла в російському інформпросторі тільки через те, що в Золочеві, де існує виробництво з масштабним використанням аміаку, українські військові проводили з місцевими мешканцями заняття з хімбезпеки на випадок витоку отруйної речовини через можливі обстріли.

У межах паралельної реальності, створеної пропагандою за два десятиліття, такі міфи дуже швидко починають жити своїм життям, а першопричини забуваються — до того ж по обидва боки інформаційного фронту.

З російської сторони величезну роль у такій «забудькуватості» відіграє й закриття соцмереж та решток незалежних ЗМІ. Тож геть не випадає дивуватися, коли в перехопленій СБУ розмові окупанта з матір’ю чуєш, як він запевняє її в тому, що Харків та Одесу вже захопили — а вона й не заперечує.

У яке ж можливе майбутнє ведуть стежки цієї паралельної реальності? Очевидно, «тут і зараз» уся ця локшина на вуха необхідна для мотивації — як окупаційних військ, так і російського тилу. І там, і там моральний стан уже зараз не те щоб надвисокий. І згодом тільки гіршатиме.

Водночас, хоч як парадоксально, масована промивка мізків є і зручним інструментом стратегічного відступу.

Наголосимо: це не значить, що путін чи його стратеги вже планують щось подібне. Але об’єктивно, у разі остаточного виснаження сил агресора рашистський режим намагатиметься пояснити своєму населенню, що «спеціальна операція»... завершилася успіхом!

Справді: адже українці нікого в росії вірусами так і не заразять, і атомну бомбу ні на кого не скинуть. Що це, як не результати чудової роботи «героїчних» російських солдатів та «високоточної» зброї? Особливо вкупі з бравурними повідомленнями російського міноборони про тисячі й тисячі знищених «українських військових об’єктів», а якщо пощастить — ще й зі «здобутками» у вигляді частини приморських українських територій, де для початку оголосять чергову «народну республіку».

Авжеж, проти заявлених на початку агресії цілей Кремля це матиме вкрай благенький вигляд. Але чи багато росіян уже зараз пам’ятають про тодішні заяви? А для наділених особливо хорошою пам’яттю є нове російське законодавство про відповідальність за правду про війну.

Повторимось: це — лише одне можливе майбутнє. Сьогодні не слід виключати ні кращих варіантів, аж до ліквідації путіна більш-менш притомними соратниками, ні гірших, аж до використання рашизмом зброї масового ураження.

Та якщо говорити про змальований вище варіант, слід розуміти: навіть вихід окупаційних військ із Донбасу та Криму, але за збереження в мізках росіян нинішньої викривленої картини світу, означатиме відновлення війни, щойно «там» перепочинуть і підготуються заново. Бо в цій картині світу іншого бути не може за визначенням.

Спокій Україні, та й усьому світові, може забезпечити лише кінець рашизму як явища.

Як це можна реалізувати — окреме питання, міркувати над яким буде сенс лише тоді, коли ми вистоїмо в нинішній «гарячій фазі» війни.