Росія поширює гібридні методи боротьби на Лівію

Після падіння режиму полковника Каддафі Лівія припинила своє існування як цілісна держава та перетворилася на типову failed state. Лівійське суспільство внутрішньо розділене на понад 100 етно-кланових груп. Нині боротьбу за верховну владу ведуть три ключових центри впливу: міжнародно визнаний тимчасовий уряд національної єдності у Тріполі, його опонент ісламістський «уряд Тріполі», який підтримують Катар, Туреччина та Алжир, а також «Тобруцький уряд», що орієнтується на Єгипет та ОАЕ. Крім того, на території країни діють загони «Ісламської держави», що поступово втрачають свої позиції.

Баланс сил у цій країні є хитким. Альянси, що формуються між ворогуючими сторонами, є крихкими, вони не спроможні відновити цілісність держави. Останньою надією лівійців на мир є поява сильного лідера, «нового Каддафі», що наведе «залізною рукою» лад. На роль такої людини претендує генерал Халіфа Хафтар із сумнівним минулим. Але це не заважає зовнішнім силам зробити на нього свої ставки, як це останнім часом починає робити Росія з тим, щоб використовувати «лівійську карту» у своїй глобальній гібридній стратегії.

Три «уряди» на одну країну

З усіх «урядів» Лівії міжнародне визнання має тимчасовий Уряд національної єдності на чолі з прем’єр-міністром Файєзом ас-Сараджем у Триполі, утворений за підтримки посередників з ООН, ЄС та США. Він контролює лише частину районів міста. Водночас, іншу частину Триполі контролює так званий «Уряд Нового загальнолівійського конгресу» на чолі з Халіфою аль-Гаві. Це ісламістська структура, сформована вихідцями з лівійських міст Місурата та Зувара, що має підтримку Туреччини, Катару та Алжиру.  Боротьба точиться навіть за окремі урядові будівлі в Триполі, які періодично переходять то до одних, то до других.

Третім центром впливу в Лівії виступає уряд Палати представників Лівії, або «Уряд Тобруку» на чолі з Агілою Салахом Іссою. Армією даного уряду командує генерал Халіфа Хафтар. На міжнародному рівні його підтримують Єгипет та Об’єднані Арабські Емірати, які постачають йому зброю.

Лівійський хаос поглиблюють далі також радикальні ісламісти з трьох різних угруповань: ІДІЛ, Ансар аш-Шаріа та аль-Каїда в Ісламському Магрибі (АКІМ). ІДІЛ під тиском збройних сил уряду ас-Сараджа та США розсіялася по центральній та західній частині Лівії. Її мета в Лівії полягає у створенні альтернативної бази для джихадистів після послаблення їхніх позицій у Сирії та Іраку.

Ансар аш-Шаріа є радикальною групою, що прагне побудувати «Ісламський емірат» на території Лівії, Алжиру, Єгипту та Тунісу. Саме її бойовики несуть відповідальність за атаку на Бенгазі, під час якої загинув посол США в Лівії Крістофер Стівенс.

Ще одне угруповання — АКІМ є терористичною організацією, що прагне скинути уряд Алжиру та займається викраденнями іноземців у державах Західної Африки.

Лівія та російська Real Politik

Головним природним багатством Лівії є її нафтові й газові ресурси, що є найбільшими в Африці. У світі за їхнім обсягом країна посідає дев’яте місце. Саме боротьба зовнішніх гравців за контроль та використання зазначених ресурсів значною мірою визначає внутрішню політику країни. Найбільшими гравцями на лівійському ринку нафти є Eni (Італія), Total (Франція), Repsol (Іспанія), ВР (Великобританія), ExxonMobil (США), RWE (Німеччина) та «Газпром» й «Татнєфть» (Росія). Окрім того, значну зацікавленість до нафтового сектору країни виявляють компанії з ОАЄ, Катару, Туреччини та Єгипту.

Закордонні гравці в залежності від місця розташування нафтових полів формують свою позицію та надають підтримку тим лівійським акторам, які найкраще на місці захищають їхні інтереси. Тобто виникає стан посередницької війни (proxy war). Для її ведення використовуються збройні сили місцевих так званих «урядів», повстанські загони, терористичні та революційні групи, найманці.

Закордонні енергетичні проекти завжди цікавили Москву. Завдяки зменшенню видобутку нафти в Лівії внаслідок громадянської війни Росія зміцнила свої позиції на ринку держав Європи. Тому росіянам вигідно підтримувати конфліктість в Лівії. Окрім енергетичних проектів, у російських компаній були й інші підряди в Лівії, такі як будівництво компанією «Російські залізниці» маршруту Бенгазі-Сірт на €2,2 млрд, пакет угод «Рособоронекспорту» на $4 млрд.

У радянські часи на території Лівії розташовувалися військові бази в Тріполі та Тобруку. У рамках діяльності групи радянських військових спеціалістів у цій країні проходили службу одночасно до 3,5 тис. військовослужбовців з СРСР.

Лівія лише умовно виконувала функцію радянського плацдарму в регіоні Середземномор’я, що мав би забезпечувати можливість здійснювати вплив на держави Південної Європи. Як відомо, лідер Джамахірії (форма державного парвління в Лівії за Каддафі) здійснив численні військово-політичні авантюри в Чаді, Судані, Єгипті, Нігері, Тунісі, Уганді.

Під час громадянської війни в Лівії, що розпочалася у 2011 році, Росія зайняла вичікувальну позицію, критикуючи діяльність як сил повстанців, так і їх покровителів із Франції, США, Катару й Туреччини. Коли ситуація в Лівії стала більш зрозумілою, Кремль почав шукати союзника, який би в найбільшій мірі задовольняв його інтереси.

Таким союзником для росіян став фельдмаршал Халіфа Хафтар. Він командує збройними силами «уряду», що перебуває у Тобруку.  Біографія Хафтара сповнена суперечливих моментів. До прикладу,          йому закидають посереднє командування лівійською армією у війні з Чадом, що призвело до поразки. Підозру викликає також тривале перебування Хафтара у США, його підозрюють у співпраці з ЦРУ.

Втім, Москві Хафтар цікавий тим, що під його контролем перебуває організована збройна сила. До того ж він адекватно дивиться на ситуацію в країні та виступає проти ісламізації Лівії. Хафтар не має ілюзій щодо позиції держав Заходу. Водночас, він користується повагою як військових, так і племен Зінтану та Бенгазі.

У місцевостях, де збройні сили Хафтара встановили контроль над об’єктами енергетичної інфраструктури й експортними терміналами, пожвавився видобуток нафти та її реалізація за кордон. Отже, маршал має кошти для купівлі зброї та інших ресурсів, необхідних для контролю над територіями.

Важливим чинником для підтримки Росією Хафтара є його тісні зв’язки з урядом Єгипту та президентом Абделя Фатаха Аль-Сісі, який став доволі близьким союзником для Путіна.

Хафтар почав швидко зближатися з росіянами влітку 2016 року. Тоді він відвідав Москву та провів зустрічі з головою МЗС Сергієм Лавровим та секретарем Ради безпеки РФ Патрушевим. У листопаді 2016 року Хафтар вдруге побував у російській столиці з метою заключити контракти на постачання важкої бронетехніки, сучасних артилерійських систем та авіації. Російські медіа повідомили про те, що в січні 2017 року на борту російського крейсера «Адмірал Кузнєцов» Хафтар передав остаточний список необхідної для його армії зброї.

Однак Кремль маскує свій особливий інтерес до Хафтара та проводить переговори з іншими учасниками конфлікту. Для того, щоб почати поставки зброї цьому впливовому лівійському маршалу, Москві необхідно домогтися від ООН зняття ембарго, мотивуючи це потребою ведення війни проти ісламістів. До цього всі поставки можуть проходити лише через посередників або таємно. Існує гіпотеза, що в обмін на постачання зброї для «нового Каддафі» РФ отримає військову базу у Лівії, вірогідно у Бенгазі чи Тобруку.

Втім, будівництво закордонних військових баз для Росії не є пріоритетом на тлі економічної кризи. Хафтара вона, вірогідно, буде використовувати в більш тактичних цілях. Москва отримає можливість здійснювати вплив на нелегальну міграцію до Європи шляхом розв’язування громадянської війни у Лівії за допомогою армії бунтівного командира. Найболючіше ймовірна подальша дестабілізація в Лівії вдарить по позиціям канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка демонструє лояльне ставлення до мігрантів.

Лівійська карта у глобальній інформаційній війні

Лівійську кризу російські можновладці використовували для  маніпулювання суспільною думкою під час президентських перегонів 2012 року. Лівійські події 2011 року використав на свою користь тодішній прем’єр Владімір Путін для формування реноме антизахідного політика.

Президент Медвєдєв пішов у фарватері політики держав Заходу та не заблокував Резолюцію 1973 ООН, що відкрила двері західній інтервенції. Він назвав її збалансованою. Путін зайняв діаметрально протилежну позицію. Він назвав втручання держав Заходу «хрестовим походом» проти Каддафі й зрадою союзника та партнера Росії в арабському світі. Тональність висвітлення конфлікту в Лівії російськими ЗМІ грала на користь формування образа Путіна, як сильного політичного діяча, що захистив би Каддафі, але йому на заваді став «прозахідний слабкий» президент Медвєдєв.

Водночас, екс-президент США Барак Обама публічно визнав, що його найбільшим провалом у зовнішній політиці була саме невдала інтервенція до Лівії. Режим Каддафі вдалося повалити, але план подальшого державного будівництва «Нової Лівії» зазнав повного краху.

Хаосом, що охопив лівійську територію, скористалися ісламські екстремісти. Вони змогли облаштувати свої бази не лише в Лівії, а й на території сусідньої держави Малі. Африканський Сахель став простором беззаконня, неконтрольованого поширення зброї, наркотиків, торгівлі людьми.

Посаду державного секретаря США під час лівійської інтервенції обіймала Гілларі Клінтон.  Дональд Трамп заявив, що Клінтон несе відповідальність за сотні тисяч людських життів у Лівії, зокрема за загибель посла США Крістофера Стівенса. Мовляв, її політичний курс приніс біди для усього світу, зокрема саме Клінтон «віддала Лівію у руки варварів з ІДІЛ».

Отже, лівійська карта в гібридних стратегіях впливу Кремля зберігає свою високу цінність. Проте необхідно зробити єдине застереження. Майстерно розігруючи різноманітні комбінації довкола лівійської кризи, керівництво Росії саме стало копією режиму Каддафі, що довгі десятиріччя ніс на собі тягар міжнародних санкцій через хворобливе прагнення до домінування за будь-яку ціну.

Падіння режиму Каддафі сталося в дні, коли санкції були зняті, тоді панувало відчуття полегшення. Але це, як виявилося, був лише міраж, який зник у трясовині подальшої громадянської війни.

Автор Олександр Мішин