ENRU

«Хто мав за кордоном бодай одного родича, того забирали» — спогади про депортацію румун із Буковини

В Україні на кордоні з Румунією компактно проживає румунська національна меншина. Після приєднання цієї території до УРСР у 1940 році, радянська влада почала депортацію етнічних румунів — боялися бунту. Лише в передвоєнний час, за архівними даними, депортували і репресували тисячі мешканців області. А потім почалася Друга світова війна. Громадське розповідає історію людей із цих місць.

Поки їдеш у поїзді «Київ — Чернівці», встигаєш «побувати» одразу в трьох країнах — Україні, Молдові та Румунії, про що завбачливо повідомляє мобільний оператор. Від самих Чернівців до міста Герца — останнього більш-менш великого міста на кордоні з Румунією — 26 кілометрів, а звідси до Румунії — 6.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Нацменшини проти нового закону про освіту — репортаж із Закарпатської та Чернівецької областей

У голови району на столі лежить румуномовна газета, вивіски в місті дублюються румунською. За даними перепису населення у 2001 році, в Україні проживає понад 150 тисяч румун. Більшість із них мешкають саме тут — у Герцаївському районі.

Історична довідка:

Від XIV століття Буковина входила до складу Молдовського князівства, саме цей недовгий період у своїй історії вона була автономною, фактично весь інший час будучи окупованою іншими державами. 

У XVI стала провінцією Османської імперії. Наприкінці XVII століття після російсько-турецької війни сюди зайшли австрійські війська. У складі Австро-Угорщини територія перебувала аж до 1918 року, коли після Першої світової та припинила своє існування.

Румунія, якій на той час було заледве 50 років, не бажаючи втрачати такий шанс, анексувала частину Бессарабії. А вже за 20 років СРСР зажадав ці землі собі.

Підписавши з нацистською Німеччиною пакт Молотова-Ріббентропа, Радянський Союз таки заволодів територією сучасної Чернівецької області.

«Раніше місто велике було, одні євреї тут жили»

Центр Герци — маленький і провінційний: невеликий базар, де ліниво вештаються собаки, а продавці сидять під парасольками й перемовляються румунською; автовокзал, звідки що півгодини вирушає маршрутка до Чернівців, і центральна площа. На лавці — двоє чоловіків, обидва у військовій формі, тільки одному на вигляд років 35, а іншому — під 70. На питання, чи не знають вони, де можна знайти людей, які пам'ятають часи Румунії, молодий військовий сміється і штовхає в плече супутника: «Ось дядько Діма вам все розповість, він знає все!».

Дмитрові 68 років. Він етнічний румун — з гордістю називає прізвище Ташкевіч. Хоч і народився вже після війни і входження Герци до складу Української РСР, про той час знає чимало.

«Герца раніше велика була, туди, вгору йшла, — показує він кудись позаду себе, туди, де сучасні кордони Герци вже закінчуються. — Одні євреї тут жили. Тут, ось у цьому місці є триярусні підвали. Раніше ж холодильників не було. І вони ставили м'ясо, ковбасу під землю, як у колодязь. Ось так було».

Дмитра Ташкевіча називають дядя Діма. Хоч він і народився після війни, добре обізнаний щодо депортації етнічних румун та приєднання цієї території до УРСР, Герцаївський район, Чернівецька область, 5 травня 2018 року Фото: Андрій Новиков/Громадське

Герца завжди була багатонаціональним містом. Крім румунів, тут мешкали євреї та українці, яких Дмитро називає гуцулами. Тут було два єврейські цвинтарі — один повністю пішов під землю після того, як побудували невеликий міст над яром. На його місці тепер — галявина, деінде лиш трапляються уламки надгробків.

Дмитро із задоволенням розповідає місцеву байку, як хтось украв надгробну плиту й притяг до себе у двір, а відтак все пішло шкереберть: спершу померла корова, потім — члени родини. А вкінці й сам злодій.

Другий цвинтар зберігся, там є могили ще 1937 року, так само й відносно свіжі, що з'явилися після 2000-х. Та за кладовищем ніхто не стежить: пам'ятники, здебільшого, повалені, зарослі чагарями, дістатися до них важко.

«Ось, бачиш пам'ятник? — показує Дмитро на завалений гілками пам'ятник. — Під час війни гуцули хотіли перейти до Румунії. А румуни розстріляли всіх. Усіх побили — дітей, дорослих. Я не можу, плакати відразу починаю. Там хрест стоїть досі. Їх поховали на березі ставка. А потім викопали, перепоховали тут і зробили пам'ятник».

Війна прийшла сюди в 1941 році, як і на інші землі Радянського Союзу. Тоді ж Румунія повернула контроль над цією територією. Лише в 1944-му радянські війська остаточно закріпилися в Герці.

Дмитро Ташкевіч на місці колишнього єврейського цвинтаря, Герцаївський район, Чернівецька область, 5 травня 2018 року Фото: Андрій Новиков/ГромадськеЗа пагорбами починається Румунія, Герцаївський район, Чернівецька область, 5 травня 2018 року Фото: Андрій Новиков/Громадське

«Ми були маленькі і не знали, що це війна»

Сусіднє село Могилівка розташоване прямо на кордоні з Румунією. Одразу за останньою хатою — контрольно-прикордонний пункт, «застава», як її називають місцеві жителі. У деяких у Румунії навіть є свої городи.

Світлана Жар — колишня листоноша Герци — 88 років мешкає в батьківському домі в Могилівці разом із сином Василем. Він, зустрічаючи нас, попереджає, що мати погано знає російську. Утім, чудово обізнана щодо цих місць — «листоношею ж працювала».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ «Мовний закон»: чому обурені Будапешт, Бухарест та Варшава?

Світлана виходить з будинку, спираючись на ціпок, махає ним на собаку, який гавкає на чужинців. З Дмитром говорить по-румунськи, він Дмитро просить розповісти «кореспондентам з Києва» про те, як на цих землях жили за часів війни та Румунії. Світлана киває, мовляв, так, уся ця територія була румунською. Потім дивиться на нас, посміхається й питає: «Зрозуміла?»

Колишня листоноша Світлана Жар прожила в Могилівці 88 років, Герцаївський район, Чернівецька область, 5 травня 2018 року Фото: Андрій Новиков/Громадське

Коли почалася війна, Світлані було 11. У родині було три сестри: Світлана — найстарша. Молодші вже померли, розповідає вона.

День, коли Герцу і найближчі села почали бомбити, Світлана пам'ятає дуже добре.

«Ми так злякалися — були маленькі, не знали, що це війна. Вони [німці] передусім бомбили пошту в Герці — щоб зв'язок обірвати. Біля нашої хати розірвалася бомба. Ой, страшно було».

Світлана замовкає на хвилю, а відтак продовжує:

«Тато копав землянку, а потім скінчилися ці два тижні бомбардувань. Тоді страшно було, коли багато-багато літаків. А ми не знали, що це за літаки. І заховалися на даху. Дурні були, маленькі», — каже Світлана і сміється.

Початок війни і бомбування — здебільшого саме це Світлана пам'ятає з війни. І ще голод.

«Коли згадуємо голод, думаємо, як зараз добре. Усе є. А тоді що їли? Бур'ян. Качани. Не було кукурудзи, не було борошна», — веде вона далі й хитає головою. Потім каже, що більше про голод згадувати не хоче. Дотепер страшно.

У 1944 році радянські війська відбили Герцу. Відтоді весь цей район остаточно закріпився у складі УРСР. І Світлана, і Дмитро згадують про той час спокійно. Кажуть —  і колгоспи були, і паї земельні — усі при роботі.

Світлана добре запам'ятала початок війни, бомбардування і голод, Могилівка, Герцаївський район Чернівецької область, 5 травня 2018 року Фото: Андрій Новиков/Громадське

«У кого родичі були в Румунії — всіх депортували»

Але спокійно тут стало вже в часи хрущовської відлиги. Коли Герцаївський район тільки ввійшов до складу СРСР у 1940-му, почалася депортація, яка продовжувалася до 1941 року. Етнічних румунів виселили з рідних місць, щоб вони не підняли повстання проти радянської влади.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Велика депортація народів: як виживали у засланні

— Депортували в Сибір, — розповідає Дмитро про своїх батьків. — Знаєш, що таке Онега [місто в Архангельській області]? Мій батько був в Онезі. Він лише вижив, інші всі померли. Померлих скидали в яму. Їсти мало що давали — тільки капусту або щось таке. Батько вижив, прийшов назад додому. Ноги сині. Каже: іди, Діма, принеси мені траву, таку, щоб ноги поставити. Депортували за те, що вони були румунами. Щоб румуни не піднялася проти Радянської влади. Кого в Сибір, кого в Донецьк, кого куди.

— Коли війна почалася, депортували, — продовжує Світлана. — У кого за кордоном був хоч один член сім'ї, того відправляли.

Фотографії Світлани в молоді роки та її румунських родичів, Могилівка, Герцаївський район Чернівецької область, 5 травня 2018 року Фото: Андрій Новиков/Громадське

— Там село Ценкені повністю відправили в Сибір, — додає Дмитро.

«Ой-вей, у Херсон їх відправили! — невдоволено каже румунською мовою Світлана і продовжує далі. — Брат мого батька був у Румунії, а його дружина — через дорогу жила [в Україні]. Її з трьома дітьми забрали. Ніхто не повернувся. Усі померли».

Лише в 1940-41 роках з Чернівецької області депортували або репресували близько 11 тисяч населення — переважно етнічних румунів. Потім, коли почалася війна, частина людей повернулася, інші верталися вже після 1945-го.

Після поділу кордонів Світлана не спілкувалася зі своїми румунськими родичами. Показує їх на старих світлинах — майже всі вже померли.

Світлана стверджує, що різниці між життям у довоєнній Румунії, УРСР і незалежній Україні майже не бачить. Тільки Дмитро, як професійний мисливець, скаржиться — останнім часом зовсім немає дичини. Розповідає, як одного разу через кордон з Румунії прийшли два ведмеді, але їх убили браконьєри. Кабани біжать на румунський бік, зайці мруть, залишилися лише лисиці, але й ті нездорові.

— Ви за своє життя поміняли вже три країни — Румунія, УРСР і ось, Україна. Де вам найкраще жилося? — питаю у Світлани.

Світлана посміхається.

— Мені краще зараз. Тому що в мене все є, нормальна пенсія — 2000 гривень, мені вистачає. Потрібно, звичайно, ремонт зробити, по дому доробити все. Сподіваюся, встигну.

Околиці селища Могилівка на кордоні з Румунією, Герцаївський район Чернівецької область, 5 травня 2018 року Фото: Андрій Новиков/Громадське