ENRU

Велика депортація народів: як виживали у засланні

Dbf954825d4e32e47
Родина Теодозії Козьмин була депортована з Бессарабії 1949 року Фото Ziarul de Garda

Сотні тисяч вигнанців, більшість з яких — люди похилого віку, жінки та діти, пройшли цей страшний шлях: в холодних смердючих вагонах, голоді й страху перед смертю та невідомістю.

Тільки в роки Другої світової війни та після неї щонайменше 2,5 мільйона громадян Радянського Союзу зазнали насильницької депортації, для деяких народів вигнання виявилося вічним. Громадське взяло участь у проекті, що об'єднав зусилля журналістів Азербайджану, Грузії, Латвії, Молдови, Росії та України. Ми розповідаємо історії людей, чиї родини стали жертвами катастрофи.

Війна

22 червня 1941 Німеччина напала на Радянський Союз, порушивши попередні угоди. До того моменту сотні тисяч фінів, поляків, українців, румунів, латишів, естонців, литовців та представників інших народів, що населяли західні території СРСР, вже відбували заслання в Сибіру і Середній Азії, як потенційні неблагонадійні елементи.

Для них Друга світова війна почалася на два роки раніше, коли СРСР одночасно з Німеччиною вторгся до Польщі, перетворивши східні воєводства країни в західні області Української та Білоруської РСР. У 1940 році були приєднані колишні румунські області — Північна Буковина і Бессарабія, а також балтійські республіки, які отримали незалежність після революції й розпаду Російської імперії.

На «возз'єднаних» територіях аж до вторгнення Німеччини активно відбувалися зачистки: спочатку репресій зазнала найактивніша частина населення (колишні офіцери, передусім польські, політики, підприємці, священики, інтелігенція), а потім й інші соціальні групи. Останні ешелони з засланцями з Латвії, Литви та Естонії пішли на схід буквально за тиждень до приходу армії Третього Рейху.

Музей жертв депортацій, Кишинів Фото: Ziarul de Garda

Примусові виселення практикувалися не тільки в Радянському Союзі та почалися до війни. В СРСР перший пік масових депортацій за соціальною та етнічною ознакою припав на середину 1930-х років, а другий — на середину і кінець 40-х, вже у воєнні роки. 28 серпня 1941 року в СРСР була ліквідована автономія поволзьких німців — етнічна приналежність в очах влади автоматично робила їх потенційними колаборантами.

Шифровка командування Південного фронту Сталіна, де йшлося про теплу зустріч, яку влаштувало німецьке населення для німецьких військ, що наступали. Резолюція Сталіна: «Т-шу Берії. Треба виселити з тріском. І. Ст.» Фото: Нова Газета

Військовослужбовців німецького походження навіть відкликали з фронту, незважаючи на паніку перших військових місяців. Як пише «Новая газета» в матеріалі «Що німцеві здорово в Росії: депортація радянських німців в 1941-1943», вислання німців виявилася наймасовішою тотальною радянською депортацією воєнного часу: в тому чи іншому вигляді було переміщено близько 1,2 млн з приблизно 1,5 млн радянських німців, причому деяких засилали двічі, й тричі.

Ось типова історія родини Ваал, що жила в Покровську (суч. Енгельс):

У Корнеліуса і Маргарет було шестеро дітей (Катаріна — 1922 року народження, Герхард — 1923-го, Якоб — 1928-го, Анна — 1933-го, Барбара — 1934-го та Ерна — 1935-го). Всіх Ваал депортували 9 вересня 1941 року. Уже в дорозі померла Барбара. У грудні 1941 року Корнеліуса, батька сімейства, мобілізували в трудармію: він витримав у ній лише близько року та помер від голоду наприкінці 1942 року.

Шістьох членів родини Ваал, які вижили, відправили в колгосп під Томськом. Там вони  тяжко працювали, але після того, як заарештували Герхарда, в 1942 році переселилися спочатку в Богашево, де влаштувалися на бондарну фабрику, а згодом, коли в травні 1942 року до них приєднався Герхард, який вийшов на свободу, — в селище Склозавод, де старших взяли на роботу на склозавод і виписали продуктові картки.

Але на початку липня померла мати, а в жовтні в трудармію забрали Герхарда. Те ж чекало і Катаріну, але її врятувало те, що в неї був син Йоганн (його батько, звісно, був у трудармії): хлопчик помер, не доживши й до року, незабаром після бабусі, але про його смерть не заявляли, й виписаний на нього раціон отримували ще довго. Турбота про виживання решти членів родини лягла на плечі старшого чоловіка — 14-річного Якоба.

Депортації «розплати»

У листопаді 1944 року за розпорядженням Сталіна 120 тисяч месхетинців-мусульман були вислані з Грузії в центральну Азію. Абастумані, Грузія Фото: Отар Ацкурелі, JAMnews

В 1943-44 роках під час звільнення радянською армією окупованих німцями територій, прийшла пора інших депортацій — акцій відплати. Цілі народи звинувачували у зраді та співпраці з ворогом. Як було сказано в Указі Президії Верховної Ради СРСР про ліквідацію Чечено-інгушської автономії: «багато чеченців та інгушів зрадили Батьківщину, переходили на бік фашистських окупантів, вступали до лав диверсантів та розвідників, які закидалися німцями в тил Червоної Армії, створювали за вказівкою німців озброєні банди для боротьби з радянською владою».

Сталін боявся потенційних шпигунів і контрабандистів — тому приблизно мільйон турків-месхетинців, інгушів, чеченців, кримських татар та інших народів у товарних вагонах відправили якнайдалі: в Сибір, на Урал, в Узбекистан, Киргизію і Казахстан. У 1949-51 роках відбулася нова хвиля депортацій, під неї знову потрапили жителі західних околиць СРСР.

Гюлали Біналієв Фото: Мейдан ТВ

Герой матеріалу Meydan TV «Тричі депортовані» Гюлали Біналієв народився 18 листопада 1941 року в Адігенському районі Месхетії (Грузія). Про депортацію мусульманського населення в листопаді 1944 року Гюлали пам’ятає зі слів батька:

«Батько завжди прискіпливо стежив за чистотою в будинку і вимагав від інших того ж. Говорив, що сморід, який стояв у вагоні в ті кілька тижнів, так ніколи і не вивітрився з його пам’яті».

Аліхану Курадзе з Месхетії (про нього пише Jam News в матеріалі «Повернення з вигнання») тоді було вже 7 років. Він багато пам’ятає.

«Пізно вночі я прокинувся від стуку у двері. Усе село було освітлено фарами машин. Нас посадили у вантажівки, відвезли на залізницю, загнали в товарні вагони».

Журналісти Ziarul de Garda зустрілися з Теодосією Козмін — її в 10-річному віці разом з матір'ю та сестрами депортували 1949 року з міста Сороки (тоді — Молдавська СРСР) до Сибіру, ​​батько на той час вже був у в’язниці.

«Мама просила сказати, куди нас везуть, але вони відмовилися відповісти. Мама думала, нас везуть на смерть ... ».

Теодосія Козмін була депортована в 10 років. Нині вона працює в Музеї жертв депортацій Фото: Ziarul de Garda

За оцінками істориків, всього в СРСР понад 6 мільйонів людей зазнали насильницької депортації. Це майже 4 відсотки населення СРСР на момент перепису 1939 року. Щонайменше 2,5 мільйони — під час і після війни, причому деякі фахівці вважають ці цифри заниженими.

Умови «військових» депортацій були жорсткими. Голод, холод, хвороби, відсутність ліків, нелюдські побутові умови — шлях на місце заслання тривав від 3 до 4 тижнів. Чоловіки призовного віку були на фронті, так що в страшну подорож в невідомість, насамперед, вирушили люди похилого віку, жінки, діти. Саме ті діти сьогодні й можуть розповісти нам про катастрофу. Як вважають історики, дорогою та у засланні загинули від 20 до 30 відсотків спецпереселенців.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Важкий танець депортації»: історія кримськотатарської танцівниці

Відома кримськотатарська танцівниця Сафіє Налбантова в юному віці була вислана з родиною на Урал. Від сімейного майна в неї залишився тільки Коран 1906 року — інше довелося продати, щоб прогодуватися. Про страшні подорожі на заслання вона розповідала онучці Ельнарі Нурієвій:

Родину кримської татарки Сафіє Налбантової вислали на Урал, в Марійську АРСР. У важких табірних умовах молода 16-річна дівчина нарівні з іншими валила ліс Фото з сімейного архіву Ельнара Нуриевой

«Мені запам’яталося з розповідей бабусі, що не давали ховати загиблих, їх доводилося просто викидати. За мусульманськими звичаями це взагалі неприйнятно, потрібно поховати, прочитати молитву. І друге таке враження — це те, як доводилося справляти нужду. Не було відведених для цього місць, і доводилося користуватися невеликими прорізами, які навіть вікнами не можна назвати, щоб хоч в якійсь чистоті тримати вагон. Ця картина, за її розповідями, у мене досі в голові, дійсно, це страшно».

Заслання

На новому місці їх не чекало нічого хорошого. Звичаї цілих народів зруйнувалися, до нових, дуже суворих, кліматичних умов насилу звикали. Засланців чекала тяжка праця в колгоспах та на лісоповалі й вороже, принаймні спочатку, ставлення місцевого населення.

Латвійська письменниця Андра Манфелде написала для своєї репресованої матері книгу «Діти землянки». Її розповідь «Табуйоване семиріччя» публікує «Нова Газета — Балтія».

«1949 й рік неможливо порівнювати з 1941-м. В першу хвилю депортацій умови були надзвичайно жорстокі: живих людей їли щурі, люди спали в калюжах і, як мені розповідали, з’їдали навіть мишей, яких відригували сови. Але що означає «м’якші умови»? Моя мати зізнавалася, що протягом семи років постійно була голодна. Спогадів про дорогу до Сибіру та перші роки життя там, у неї майже не залишилося. Але їй розповіли потім, що вона кричала і плакала всі 14 днів, проведених у тісно набитому людьми вагоні».

Сейфат Дурсунов, як і його одноплемінники, потрапив в Узбекистан 19-літнім. У Грузію він зміг повернутися лише через 70 років.

«Місцеві боялися нас, думали, що ми людоїди. Але потім ми звикли один до одного, ходили в гості, запрошували один одного на весілля. У них були смішні весілля — весь час танцювали, співали та дуже багато їли».

Історія 94-річного Сейфата Дурсунова схожа на долю тисяч його одноплемінників. Він повернувся в Грузію у віці 88 років Фото: Отар Ацкурелі, JAMnews

Теодосія Козмін каже, що пам’ятає дітей, які непритомніли від спеки й смороду, станції, тайгу, проливні дощі та очікування:

«Там, куди нас привезли, трава була вище людського зросту. Нас помістили в дерев’яні бараки, де були нари — зрубані двоповерхові ліжка. Кожній родині дали одні нари. Вони організували людей на роботи. Я майже місяць провела в тайзі. У моєї сестри, Євгенії, через тамтешніх умови почався параліч».

Хатинка, яку виділили висланій родині Фото: з сімейного архіву Андри Манфелде

Андра Манфелде розповідає: «Родині дали окреме житло. Побачивши його на фото, я подумала, що це землянка — на даху росла трава. Але це була хата без вікон, покрита дерном».

Але спільна біда та війна — може об’єднати. Історію Аліхана Ахільгова розповідає «Кавказский узел».

Сім’ю Ахільгова з Орджонікідзе (нині Владикавказ, Північна Осетія) відправили в Північний Казахстан суворою зимою 1944 року.

«Перший час ми, діти, намагалися (господині будинку) на очі не потрапляти — батьки наказали поводитися тихо. Та й вона теж придивлялася — які ми. Адже про нас різне говорили: зрадники, розбійники. А коли вона дізналася, що наші дядьки воюють, що дядько наш Башир закінчив МГУ, то стала ставитися до нас по-родинному. Та й російською ми говорили добре. Жили ми у тітки Люди до найтепліших днів. У цьому селі багато було засланців, найбільше німців — їх першими сюди заслали. Були балкарці й росіяни сюди теж не з власної волі приїхали. А з нашою першоюв господинею мама моя і тітка Курейш подружилися. Та навіть коли ми потім повернулися на батьківщину, вони продовжували підтримувати стосунки, листувалися постійно. Під час війни всім жилося важко. Але навіть на засланні люди залишалися людьми».

Фото з сімейного архіву Ельнари Нуріевої

Втім, люди пристосовувалися. Сафіє Налбантова розповідала онучці, як вона почала танцювати ... під конвоєм.

«Вона працювала у філармонії та у вільний від лісопильні час танцювала. До того ж, умови роботи в філармонії були більш ніж жорсткими. Коли трупу звали кудись танцювати за межі селища, в якому вони жили, їй потрібно було йти до коменданта, та ставити підпис, що вона виїжджає, до неї приставляли конвоїра, який з рушницею її супроводжував. Якщо усі в колективі їхали як артисти, то вона їхала як особливо небезпечний злочинець».

Письменниця Андра Манфелде Фото Олексія Іванова

Андра Манфелде: «Батько опинився зовсім далеко від батьківщини, на Амурі, поруч з китайським кордоном. Його брат мені описав деякі барвисті подробиці їх заслання. Наприклад, як вони переселялися з одного населеного пункту в інший й пливли Амуром на плоту: троє дітей, мати та батько. Тайга, річка, ніч, і старший брат грає на скрипці. Майже Шагал!»

Тривале повернення

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ Кримські назви: депортація імен

Тільки після смерті Сталіна обмеження для засланців почали поступово скасовувати. Але далеко не всі змогли повернутися на батьківщину. Історик Павло Полян в книзі «Не по своїй волі» зазначає: землі висланих народів в умовах військової та післявоєнної розрухи освоювати було нікому, так що влада майже настільки ж насильно заселила спорожнілі райони тими, хто жив по сусідству або приїжджав з інших куточків країни.

У 60-ті роки деяким репресованим народам навіть повернули автономію, проте іншим, наприклад, кримським татарам — заборонили повертатися.

Повної реабілітації їм довелося чекати майже до кінця існування СРСР — наказ Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року повністю реабілітував цей народ. Але реабілітація ще не означала кінець вигнання. В цей час на околицях Радянського Союзу почали спалахувати міжетнічні конфлікти. У республіках Середньої Азії, де залишилися після заслання багато репресованих народів, стало неспокійно.

«Люди стали масово виїжджати. Все менше залишалось рідних, знайомих. Та, звісно, моя сім’я стала замислюватися: якщо всі їдуть — треба виїжджати. У Таджикистані почалися певні дії. Мама моя пам’ятає, що, коли виношувала мене, навколо були танки, їй снилися страшні сни, що їй в живіт влучили».

Для Аліхана Курадзе повернення в Грузію залишалося мрією. Він кілька разів змінював місце проживання, в поневіряннях Аліхан втратив одного з синів Фото: Отар Ацкурелі, JAMnews

Проте на батьківщині їх також не чекали. Питання про права репресованих на майно, на свої колишні будинки, виявилося бомбою уповільненої дії. Сім’я Аліхана Курадзе в 1989 році спробувала повернутися в Грузію на історичну батьківщину — в регіон Самцхе-Джавахеті, але місцеві жителі їх прогнали.

«Був травень, весь час йшов дощ. Разом з родиною ми жили в наметі. Там ми витримали всього 30 днів. Одного дня на нас напали та розгромили наш намет. Вони говорили нам — навіщо ви повернулися, що ви тут забули? Вони не вірили, що тут — наше коріння».

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ На межі миру: як живе самопроголошена Нагірно-Карабаська Республіка

Родині турків-месхетинців Біналіевих, яка опинилася під час депортації в Узбекистані та осіла там, пощастило ще менше. Після погромів у Ферганській долині (Узбекистан) у травні-червні 1989 року, вони вирішили перебратися в Азербайджан і потрапили в Нагорний Карабах. Але в 1992 році, коли вірменські війська взяли штурмом місто Ходжали, вони знову стали бранцями, а потім — біженцями. Гюлали Біналіев згадує, як потрапив в полон:

«Я спустився в землянку — там залишалися жінки та діти. Не минуло й півгодини, як зверху на нас почала сипатися земля і рознісся гуркіт — ми зрозуміли, що по землянці проїхав танк. Після цього по дверях випустили автоматну чергу, вірменські солдати, які стояли нагорі, почали кричати: «Гей, турки, виходьте назовні!». Вони й нас, й азербайджанців турками називали».

Конфлікти на пострадянському просторі внесли свої сумні корективи в долі тих, кому одного разу вже довелося покинути батьківщину не з власної волі. Аліхан Ахільгов у 1993 році, через 3 місяці після осетино-інгушського конфлікту, створив фонд «Допомога раніше депортованим народам».

Спочатку він займався тими, хто постраждав внаслідок репресій та війн. Потім, коли всі інвестори, а їх не так вже й багато було, розчинилися, всю свою енергію й турботу Аліхан став віддавати дітям.

«Скільки років пройшло з того часу, але знедолених дітей менше не стає. Депортація, етнічні конфлікти, чеченські війни ... Тепер ось ця війна в Україні ... Кінця-краю не видно.
І, як завжди, більше за інших страждають діти».

Учні першого класу, п’ятий зліва в першому ряду — Алхан Ахильгов Фото: «Кавказский узел»

/Над проектом у рамках російськомовної «Медиасети» працювали: Ольга Духніч, Олена Чурке, Катерина Олександр, Анатолій Єшану, Марія Кугель, Ніно Наріманішвілі, Отар Ацкурелі, Ельмір Мірзоєв, Наталія Маршалковіч, Максим Еріставі.

Підписуйтесь на наш канал в Telegram