Життя / Здоров'я

Що означає бути феміністкою в Україні: три історії про жінок у мистецтві

Життя/Здоров'я/Що означає бути феміністкою в Україні: три історії про жінок у мистецтві
Зберегти
Вигляд

Ставлення до феміністського руху в Україні суперечливе. З одного боку, багато хто бере участь у феміністичних онлайн-кампаніях (# ЯНеБоюсьСказати проти замовчування насилля) та публічних акціях (наприклад, за квоти для жінок у політиці), феміністичних організацій стає дедалі більше, а в Харкові навіть з'явився Гендерний музей.

З другого боку, не всі розуміють значення й сенс фемінізму. У повсякденному житті таких проявів мало, популярні висловлювання нібито всіх вимог цього руху вже досягнули, або що недоречно порушувати цю тему під час війни.

Є й антіфеміністські ініціативи, які демонструють свою позицію публічно й голосно — їхні учасники зривають акції, виставки й дискусії на тему фемінізму.

Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології Національного університету Києво-Могилянська академія, гендерна експертка Української гельсінської спілки з прав людини й авторка книжки «Чому не варто боятися фемінізму» стверджує, що люди бояться передусім радикальних проявів фемінізму, хоча по суті це звичайний ліберальний рух. А також думають, що фемінізм змусить вийти із зони комфорту, зі своєї «повсякденної стереотипної бульбашки», змусить мислити критично, а знання, особливо критичне, часто викликає «певну тривожність».

Довідка: У 2017 році організація «Всесвітній економічний форум», оцінюючи нерівність між чоловіками й жінками у сфері економіки, політики, освіти та здоров'я, поставила Україну тільки на 61-е місце зі 144 у рейтингу гендерного розриву. Перші місця посідають Ісландія, Норвегія й Фінляндія.

Три українки, які займаються візуальним мистецтвом, розповіли Громадському, про свій шлях до фемінізму, а також про те, як це — бути феміністкою в Україні.

Тетяна Корнєєва, 25 років, співзасновниця майстерні перформативних практик у публічному просторі LiveArtLab, працює з формами перформансу, інсталяції, ілюстрації: «Є речі, які може зробити виключно жінка»

Як прийшла до фемінізму

Я вчилася на факультеті культурології. З першого курсу мене цікавила тілесність. Через неї прийшла до дослідження жіночого тіла, жіночих арт-практик, пов'язаних з тілом, жіночих перформансів. Мене почала хвилювати тема жіночої ідентичності.

Нині я пишу дисертацію про феміністське та жіноче мистецтво — мене цікавить, чи відрізняються тексти, написані жінками, від текстів, написаних чоловіками, чи існує жіноче письмо або це штучна конструкція. Мені здається, існує. Є речі, які може зробити виключно жінка.

Фемінізм — це можливість критичного мислення. Не обов'язково з приводу того, що жінку дискримінують, хоча, передусім, так, — це можливість просто подивитися скоса на те, що відбувається в країні в політичному, соціальному, культурному ключі.

Фемінізм у творчості

В інституті був курс «Гендер і культура», до його завершення треба було зробити проект на тему гендеру, фемінізму. Мене завжди дратували стереотипи, побутова дискримінація, тож я вирішила зробити серію нарисів з образливими фразами, які доводиться чути жінкам (приміром, «чим ти чоловіка годуватимеш?» або «а якщо він не захоче, щоб ти була вегетаріанкою?») У 2017 році я брала участь у виставці «TEXTUS». Мої вишивки висіли на спеціальній стіні, поруч були прикріплені маркери. І відвідувачі виставки самі могли писати там образливі, неприємні фрази, які чули на свою адресу.

Нещодавно в нас був перформанс «В коконі», присвячений уразливості: що будеш відчувати, поки висиш гола в сітці, і що робитимуть глядачі, наскільки схильні вони до емпатії. Я боялася, що прийде якийсь неадекватний чувак і буде робити щось відповідне. У нас були охоронці, які стежили, щоб до нас не чіплялися, не чіпали груди або ще кудись руки не пхали. Але жодних дій сексуального характеру й агресії не було. Підходили люди, питали, навіщо це робимо, могли штовхнути, але сильної агресії не було. Либонь, було страшніше за когось із друзів.

Добре мати більше ініціатив, які в різних формах критикують систему. Однак оголене сексуалізованное жіноче тіло в сексистському світі не може бути зброєю, на жаль. Сучасне мистецтво, в якому часто працюють феміністки, розраховане на вужчу аудиторію. Великий виклик для таких художниць — працювати з широким мистецтвом
Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології НУ Києво-Могилянська академія, гендерна експертка Української гельсінської спілки з прав людини

Проект обговорювали в інтернеті, і я спершу хотіла щось відповісти, але потім подумала: «Стоп, ну навіщо?» Людям хочеться просто покричати, виплеснути злість, негатив — інакше вони це зробити не можуть. Я не можу за це засуджувати, але й вступати в дискусії не хочу.

Співзасновниця майстерні перформативних практик у публічному просторі LiveArtLab Тетяна Корнєєва
Співзасновниця майстерні перформативних практик у публічному просторі LiveArtLab Тетяна Корнєєва   
Громадське

Фемінізм у житті

Нещодавно один знайомий вирішив «позалицятися до мене». Зрозумів, що мене цікавить фемінізм і ЛГБТ, і вирішив на цьому виїхати, показати, що підтримує ці погляди. А коли зрозумів, що я не ведуся, повівся грубо. Ця ситуація не пов'язана з утиском, хоча після неї я відчуваю себе огидно. Нещирість дуже ображає.

Мені здається, лише освіта допоможе розплющити людям очі. І якщо влада не виділяє на це гроші, то бодай не повинна це пригнічувати.

В Україні нині відбувається дуже багато цікавих для дослідження процесів. Фемінізм дуже актуальний, тема ЛГБТ теж дуже важлива. Коли активізувалися феміністичні ініціативи, стало вільніше дихати. Раніше тебе образили — ти мовчиш, а тепер можеш розказати, припустимо, організації, яка підтримує жінок. І це вже не минеться так, як раніше. Тому, мені здається, що все змінюється на краще.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ #яНеБоюсьСказати вголос

Співзасновниця майстерні перформативних практик у публічному просторі LiveArtLab Тетяна Корнєєва
Співзасновниця майстерні перформативних практик у публічному просторі LiveArtLab Тетяна Корнєєва   
Громадське

Євгенія Бєлорусець, 38 років, художниця, письменниця, авторка книги «Щасливі падіння»: «Суспільство вважає, що твої робочі інструменти тобі не відповідають»

Як прийшла до фемінізму

Фемінізм був повітрям, яким я дихала з дитинства. Можливо, тому, що мої батьки цікавилися ідеєю людської свободи, рівноправності, опору дискримінації. Уже в підлітковому віці мене турбувало питання порушення прав жінок. Я ще не знала слова «фемінізм», але щойно дізналась, я зрозуміла, що ця теорія мені близька.

Фемінізм у житті

Пам'ятаю, в школі на фізкультурі хлопчики грали у футбол, а дівчаткам доручили підмітати спортзал. Дівчатка, звичайно, підмітали. І викладач створив такі умови, що вони змагалися одна з одною, хто краще підмітатиме. Мені було 11 чи 12 років, але я не розуміла, чому я повинна підмітати, я терпіти не могла це заняття. І раптом до мене підлетіла стрілою одна з дівчаток, вихопила в мене віник і сказала: «Ти жахливо підмітаєш, ніхто з тобою не одружиться. Подивися, як треба». Я подумала: «Як чудово! А хто навчив її цьому?» Мене ніхто не вчив так якісно підмітати.

До нас підійшов фізрук, і я раптом відчула це бажання її, дитини, сподобатися чоловікові, вчителеві фізкультури, доводячи свою господарську придатність. Тобто її ніхто не повинен був любити просто за те, що вона людина, існує, вчиться, розвивається. Вона повинна була вже в цьому віці показати професійну господарську орієнтацію. Ось тоді зрозуміла, що мені не по дорозі ні з цим учителем, ні з цією дівчинкою.

У нас застаріла шкільна програма — обслуговуюча праця для дівчаток, технічна праця для хлопчиків, дівчаток учать шити, хлопчиків — робити граблі. Хоча реальність уже інша. Усі люди, незалежно від статі, повинні вміти себе обслужити — приготувати їжу, пришити ґудзик, забити цвях. Критичну освіту варто починати зі школи
Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології НУ Києво-Могилянська академія, гендерна експертка Української гельсінської спілки з прав людини

Фемінізм у творчості

Мені близька феміністська теорія, що бачить дискримінацію в усіх громадських проявах. Тому практично в усіх моїх роботах є цей аспект. Наприклад, у першій роботі — фотосерії про мешканців аварійного будинку в центрі Києва. Українське суспільство пропонує саме жінці відповідати за те, щоб повсякденні умови життя там були комфортними. І саме жінки стали основними героїнями мого дослідження.

Сучасний фемінізм зосереджений не лише на правах жінок, він дозволяє будувати мости між різними правопорушеннями, що дає нові інструменти правозахисту й конструювання більш рівноправного світу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ #ЯТакож: як жінки в США почали всесвітній флешмоб проти домагань

Наприклад, проведення у 2012 році одного з перших в Україні феміністських воркшопів «Жіночий цех» у Центрі візуальної культури Києво-Могилянської академії збіглося зі спробами ректорату закрити цей Центр. Розмова про цензуру під час воркшопу стала причиною остаточного закриття Центру.

Моя робота називалася «Я і вона». Я запропонувала учасницям і гостям принести якийсь предмет, який вони асоціюють зі своєю фемінністю, і потім я фотографувала їх з цим предметом. На середньовічних іконах святі тримали мініатюрні знаряддя власних тортур, які нібито розповідали історію святого. Я не думала про абсолютну жертовність усіх учасників, не думала, що вони принесуть знаряддя власної страти. Мені просто хотілося показати, якого вигляду може набувати уявлення про себе як про жінку.

Художниця, письменниця Євгенія Бєлорусець
Художниця, письменниця Євгенія Бєлорусець   
Громадське

Художниця Жанна Кадирова принесла болгарку. Вона розповіла: коли використовує цей інструмент для скульптур, чоловіки, що перебувають поруч, намагаються забрати його в неї, бо це нібито небезпечно для людей поряд.

Суспільство вважає, що твої робочі інструменти тобі не відповідають. І щоразу, коли береш їх до рук, повинна через цю невідповідність пробиватися.

Для Жанни це, мабуть, не становило жодних проблем. Але для багатьох є непереборною перешкодою.

У 2011-му і 2012 роках я фотографувала українські квір-сім'ї. Здебільшого це були сім'ї, що складалися з жінок. Це був дуже складний період для української квір-спільноти, було дуже багато нападів. Потрібна була величезна сміливість, щоб зі світлини поглянути в обличчя потенційним дискримінаторам. Фотовиставка називалася «Своя кімната», вона відкрилася у 2012 році й спокійно існувала близько місяця. На неї почала ходити величезна кількість сімей з дітьми. І я зрозуміла, що в Україні дуже багато людей, які хочуть, щоб їхні діти були освіченіші, хочуть змінити погляди або відкриті до якогось нового вислову. Але насамкінець роботи виставки до Центру візуальної культури ввірвалися праворадикали, побили охоронця й розрізали роботи. Тоді ж я почала отримувати листи-погрози. З відчуття безпеки мене нібито відкинуло до почуття, що знову весь план можуть зруйнувати, що героїв моїх робіт можуть почати переслідувати. Я почала думати про те, щоб працювати не тільки в Україні, їхати звідси.

Завжди є групи людей, готових відстоювати певні погляди радикальними, насильницькими методами. Але все ж здебільшого це маргінальні, субкультурні ініціативи. Часто їм, у принципі, все одно, проти кого проявляти агресію. Не думаю, що це велика загроза, що їх варто боятися. Але потрібно бути готовими з ними дискутувати, пояснювати деякі аспекти
Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології НУ Києво-Могилянська академія, гендерна експертка Української гельсінської спілки з прав людини
Художниця, письменниця Євгенія Бєлорусець
Художниця, письменниця Євгенія Бєлорусець   

В українському суспільстві фемінізм сприймається більшістю як ненависть до чоловіків. Тобто як певний аналог мізогінії. Ніхто не займається освітою. Через війну ми і так змушені опрацьовувати занадто багато ненависті. І якщо дозволимо розростися цій ненависті, ксенофобії, ми вийдемо з війни закритою, націоналістичною, обмеженою країною, яка не готова розвиватися й іти в ногу з прогресивними теоріями.

Нін Ходорівско, 29 років, театральна режисерка, працювала в громадській організації «Театр для діалогу» ставила вистави в андеграундному театрі PostPlay, який привертає увагу суспільства до «незручних» тем: «Одягни короткі шорти і все буде працювати» — як жінці стати хорошим режисером

Як прийшла до фемінізму

Нині я себе ідентифікую як небінарну трансгендерну людину, кажу про себе в жіночому та чоловічому роді. Я не вважала, що як жінка щось повинна або чогось не можу. Й вирішила, що можу бути трансгендерною людиною та феміністом одночасно, і одне іншому не суперечить.

Навчалася в естрадно-цирковому коледжі. Деякі займалися більше тілом, а я цікавилася режисурою, майстерністю актора, театром, де необхідно думати. Тоді й замислилася над своїм життям.

Було складно розвиватися як режисерові. Викладачі вважали, що жінка не може бути хорошим режисером. І наводили приклад — історію чоловіка, який став хорошим режисером, а його дружина — ні. Я задумався: окей, вона його дружина, що це означає? Вона весь час готує йому, прибирає вдома, а він — ділиться історіями, як читає книжки й спілкується з іншими режисерами. За її рахунок фактично. Звичайно, вона не встигає досягти стільки ж у режисурі, як він, якщо його обслуговує, якщо їй утовкмачили, ніби так і треба. Її спершу хвалять й усіляко стимулюють, щоб вона життя клала на вівтар цього чоловіка. А потім кажуть, що вона не може бути режисером.

Фемінізм у творчості

Бувало, показуєш викладачам-режисерам якусь творчу роботу, а вони кажуть: «Ну тут треба сексу додати й буде добре». Тобто, коли хлопець показує роботу — вони розповідають, як зробити цікавіше. А мені кажуть: «Нумо, вдягни шорти коротші й усе працюватиме». Але мені були цікаві складніші варіанти: як побудувати історію, як піднести якусь думку. Мені потрібно було докладати в кілька разів більше зусиль, ніж хлопцям, щоб домогтися чогось, щоб мені справді допомогли вчитися професії.

Один із викликів фемінізму — це канони в мистецтві. Головний канон: жінка — це краса, її тіло — це еротично, сексуально. Жінка серйозно не сприймається як автор твору, вона радше героїня, причому в досить стереотипних межах краси й еротики. Дуже важко вийти за межі, є різні підходи, як це зробити. Один із них — дотримання чоловічих правил. Є жінки, які роблять щось подібне, де не завжди можна зрозуміти, хто автор: чоловік або жінка. Якщо ми хочемо справедливості, ми не можемо жінок залучати тільки в традиційні чоловічі сфери — проблема саме в цьому. Чому б не переосмислити жіночу діяльність у мистецтві? Чому б не зробити те, що вважається більш жіночим, — статусним?
Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології НУ Києво-Могилянська академія, гендерна експертка Української гельсінської спілки з прав людини

Пізніше я почала цікавитися сучасним театром. На «Гогольфесті» познайомилася з людьми з ГО «Театр для діалогу» й сказала, що хочу робити форум-театр: у ньому спочатку йде коротка замальовка, а відтак починається інтерактивна частина — комунікація з глядачем. Охочі можуть висловити думки й навіть вийти на сцену та зіграти замість якогось актора.

У Северодонецьку в нас була чисто жіноча група, ми ставили спектакль про те, як на жінок впливає війна. Під час вистави сталася феноменальна річ: була сцена, де чоловік приходить додому, бачить, що шкарпетки не випрані, їжа не зварена, він починає ​​сваритися з дружиною. Із залу вийшла одна київська активістка, сіла на місце акторки й сцена почала програватися заново. Приходить чоловік додому, каже: «А що це, я речі залишив, а ти не випрала?» «Я не випрала? Це ти не виправ свої речі, чому ти не можеш піти й випрати їх?» І весь зал такий: «Ах!» Для них це було типу: «Таке не можна чоловікові казати!».

Театральна режисерка Нін Ходорівско
Театральна режисерка Нін Ходорівско   
Громадське

Фемінізм у житті

Я працюю в аналітичному центрі, ми за рівність і використовуємо фемінітиви. І щоразу, коли публікуємо вакансію, наприклад, що шукаємо «аналітикиню», дуже багато бурхливих коментарів не про вакансії, а про те, що ми написали в тексті «аналітикиня». Люди не сперечаються, що це жінка, але нехай буде жінка-аналітик. Можна довести це до абсурду: «Не звертайтеся до мене Оля, називайте мене жінка-Олег». Загалом неприємно, коли замість того, щоб розбиратися з несправедливістю, намагаються затоптати тебе, тому що ти про неї говориш.

Звичайно, після Майдану інформаційне поле стало відкритішим до феміністичних тем. Стало обживатися представництво «ООН-жінки», завдяки якому зняли фільм про жінок на війні — «Невидимий батальйон». З'явилася кампанія HeforShe, мета якої — залучення чоловіків до боротьби за рівноправність. Також під час Майдану було багато жінок, які хотіли підкреслити, що вони не тільки готують тут бутерброди.

Я б дуже хотіла, щоб з'явилися ток-шоу, де було б видно, що людина, яка стоїть перед певними формами дискримінації, досягла успіху, щоб показували покроково, що потрібно зробити, до кого звернутися, щоб відстоювати свої права
Тамара Марценюк, доцентка кафедри соціології НУ Києво-Могилянська академія, гендерна експертка Української гельсінської спілки з прав людини

Я знаю, що є ситуації, коли на жінок-феміністок полюють ці псевдонаціоналісти, ну або націоналісти. Але я знаю й інших націоналістів, які не полюють на жінок. На щастя, в мене немає подібного досвіду переслідувань. Звичайно, є моменти, коли неприємно бути феміністкою в Україні... Але якщо вже один раз спробував бути самим собою, більше не хочеться відмовлятися навіть під страхом якихось переслідувань.

Театральна режисерка Нін Ходорівско
Театральна режисерка Нін Ходорівско   
Громадське
Авторки:: Ліза Сівєц, Оксана Савоскіна
Пов`язані новини