«Щоб добратися на автовокзал, довелося викликати поліцію». Військовий з травмою очей про стереотипи щодо незрячих

Будній день теплої осені. Вузька вуличка старої частини Львова під лагідним сонцем живе звичним неквапливим життям. Музикант на саксофоні грає «Черемшину». За літніми столиками ресторанів та кав'ярень люди завершують обідню трапезу.

Цю майже медитативну гармонію порушує стукіт по кам'яній бруківці. Це йде молодий чоловік у військовій формі. У правій руці він тримає тростину, під ліву веде дівчину. У нього немає обох очей.

«Дякую… Дякую!» — шлях чоловіка різко зупиняє перехожа. Незнайомка падає перед ветераном на коліна і цілує руку з тростиною.

«Що ти робиш? Заспокойся», — реагує розгублений чоловік. Вона ще раз дякує, встає і йде далі. За кілька хвилин він нам скаже, що таке буває вкрай рідко, але загалом чути подяку йому дуже приємно. Це означає, що його вибір піти на війну добровольцем — правильний.

Важке поранення та повернення коханої

Я зустрілась із 29 річним бійцем Нацгвардії Віталієм Вересом, аби почути, що ми повинні знати про проблеми незрячих ветеранів.

У лютому 2023-го Верес зазнав у Бахмуті тяжких поранень. Уже переніс більше ніж десять операцій. Останні — на вухах, оскільки від вибуху протитанкової ракети втратив барабанні перетинки й частково — слух.

Попереду його чекає пересадка шкіри, протезування правого ока та операція на вибитій ключиці. Але найбільша мрія чоловіка — за допомогою новітніх технологій повернути зір.

Хоча ще в лютому його рідним залишалося хіба що мріяти, аби Віталій просто вижив. Два тижні він перебував у реанімації в критично важкому стані. Коли прийшов до тями, дуже запанікував — мав прив'язані руки й ноги, перев'язані очі та зашитий рот. Подумав, що в полоні.

Зараз він працює із психологом, щодня тренується на турніках (до великої війни займався спортом). Вероніка, що бережно веде Віталія Львовом, навесні запропонувала йому жити разом. Утрьох. У пари є дев'ятирічна донька, але до повномасштабного вторгнення вони не спілкувалися. Тепер же Віталія найбільше надихає саме його сім'я.

Перешкоди для пересування незрячих у місті

У своїй квартирі чоловік уже вивчив простір і може рухатися самостійно. А от далі, ніж до під'їзду, ще не виходить.

«Ми зараз мешкаємо у Вінниці. Біля нашого будинку немає тротуарів, а машини припарковані обабіч вулиці. І ми змушені виходити повз них», — розповідає Віталій.

Особливо небезпечним, каже чоловік, є безшумний електромобіль, який може раптово під’їхати. Поки йдемо і розмовляємо, Віталій тростиною зачіпає ногу перехожого.

«Тростина — це сигналізатор для інших, що пересувається людина з вадами зору. Ситуації бувають дуже різні. Людина має голосом попередити, що вона тут, принаймні покашляти. А ще треба дивитися за своїми собаками. Вони можуть почати кусати тростину чи заплутатись повідцем об неї. Вже були випадки, коли доводилось розмотувати тростину, щоб звільнити собаку».

Інші небезпеки на вулиці для незрячого — це низькі рекламні банери на стовпах чи будівлях (Віталій уже кілька разів ударявся головою). А також дерева. Незрячі часто носять окуляри саме для захисту очей від гілок. Віталій їх не надягає — каже, що йому в них незручно. До того ж не вважає, що повинен прикривати від оточення рани на обличчі.

«... бо люди трохи розслабилися. Вони забувають, що за кількасот кілометрів горить земля», — емоційно додає чоловік.

Згадує, що в громадському транспорті у Вінниці вже кілька разів просив поступитися йому місцем — ніхто не звертав на нього увагу.

Застосунок для людей з вадами зору

Ми сідаємо в кафе пообідати. Питаю, чи важливо, щоб заклади мали меню зі шрифтом Брайля. Віталій зізнається, що досі не навчився ним читати, бо після поранення суттєво знизилась чутливість пальців.

Зрештою, за його словами, зараз дуже допомагають нові технології. Його незрячий знайомий, наприклад, завдяки спеціальним програмам для ноутбука працює юристом.

Віталій запускає в телефоні програму, яка діє за принципом озвучування слів, що є на екрані. Так він читає повідомлення в месенджерах. Також, коли хтось телефонує, програма озвучує ім'я, під яким цей номер записаний.

А втім, меню кафе, яке відкриваємо через QR-код, програма чітко не читає. Віталій пояснює: це через те, що текст написаний на малюнку.

Як це — бути супровідником?

Віталій пропонує мені побути його супровідницею. Я розгублена і схвильована.

Попереджаю його про кожен бордюр, коли піднімаємося з дороги на тротуар чи навпаки. Називаю кількість сходинок. Віталій, посміхаючись, пояснює, що не треба аж так усе уточнювати. Достатньо просто не поспішати і йти на пів кроку попереду. Бо він, тримаючись за мою руку, відчуває рух мого тіла: коли я прямую вгору, розуміє, що попереду ще одна сходинка.

Готуємось перетнути дорогу. Світлофор оголошує: «Перехід дозволено». Віталій пояснює, що для незрячих звукові світлофори дуже важливі. Трохи далі шумить вода. Ми підходимо ближче, я розказую: «Це сухий фонтан. Струмені б'ють прямо з бруківки, тут полюбляють бігати діти». 

«А я зрозумів, що це за фонтан. Я колись такий бачив!» — жваво реагує Віталій.

Втратити зір і народитися вже незрячим — це зовсім різні речі, пояснює чоловік. До своїх 28 років він мав хороший зір, тож усе пам'ятає — кольори, форми, конкретні об'єкти. І це спрощує відчуття простору та роботу уяви.

Музей у темряві та мистецтво дотику

Ми йдемо в Музей у темряві. Це новий простір у Львові, де на дотик у суцільному мороці можна ознайомитися з шедеврами світового мистецтва. Наприклад, з мінікопією римського Колізею, лондонського Біґ-Бена чи в оригінальному розмірі — з картиною «Мона Ліза».

У перші секунди в темряві я відчуваю брак повітря.

«Це нормальна реакція організму на раптову пітьму», — пояснює музейний гід Юрій, також незрячий.

«Поки ніхто не бачить, ховайте її в кишеню», — жартує Віталій, коли ми вгадали на дотик, що перед нами мінікопія Ейфелевої вежі.

Коли підходимо до частини виставки «Кіномистецтво» і разом з Віталієм намагаємося на дотик розгадати, чия це лисина на бюсті, я питаю: «А ви любите дивитись фільми?.. Ой, вибачте, слухати».

«Ні, ви правильно сказали, я фільми дивлюсь. Якраз неправильно казати по-іншому»,— виправляє мене Віталій.

Стереотипи про незрячих

«Дайте свою руку», — Віталій проводить моєю долонею по портрету авторства Леонардо да Вінчі. Копія зроблена з рельєфного пластику.

«Я бачу ніс, бачу, що немає брів. Я це бачу. Подивіться на її обличчя. Ви не помацали, що в неї немає брів. Ви — побачили».

Віталій уточнює, що замість слів «пощупай» чи «помацай» треба казати «подивися».

Чи не найпоширеніша помилка — називати незрячих сліпими. Це нам пояснює музейний гід Юрій. А втім, сам Віталій каже, що йому саме до цього слова байдуже.

«Найнеприємніше, коли кажу комусь “Дай я гляну!”, а мені відповідають: “Нащо? Ти ж усе одно не бачиш”. Хоча інколи й сам переводжу все це на жарти. В лікарні під час уколу можу сказати, що так боляче, аж в очах потемніло», — сміється Віталій.

Юрій з Віталієм кажуть, що їм важливо, аби співрозмовник дивився на них під час бесіди.

«Коли я говорю, то намагаюсь дивитися на людину. І хочу, щоб вона дивилася на мене. Тоді я відчуваю, що розмовляю з людиною, а не з самим собою», — пояснює Юрій.

«Коли я говорю до Вероніки, вона мені часто каже: “Ти дивишся прямо в очі”. А куди мені дивитися?!» — не розуміє такої реакції Віталій.

Реабілітації для незрячих в Україні немає

Але поки Віталію найбільше болять не питання сприйняття незрячих з боку суспільства, а відсутність державної системи адаптації. За його словами, в Україні немає жодного державного реабілітаційного центру для тих, хто втратив зір. А поодинокі громадські організації, які проводять «певні збори на тиждень-два — це крапля в морі».

«Замало просто за кілька тижнів дати якісь настанови, щоб людина далі їх застосовувала в житті. Це ні про що. Це як за два тижні пояснити, як керувати автівкою: сказати, що це коробка передач, а це — акселератор... А далі їдь сам, якось розберешся».

Чоловік пригадує, що коли спілкувався з незрячим ветераном з Ізраїлю, відчув прірву між нашим та їхнім досвідом. Кожні 6 років ізраїльському ветерану змінюють собаку-поводиря, кожен має свого персонального соціального працівника, ветеранів регулярно возять на культурні події, не кажучи вже про достойне щомісячне фінансове забезпечення. Натомість Віталій одного разу не знав, як йому дістатися до автовокзалу.

«А нещодавно я мав їхати з Вінниці до Одеси на лікування. З об'єктивних причин мене нікому було супроводжувати. Довелося викликати патрульних поліціянтів, щоб вони відвезли мене на автовокзал. Я не знав, як вчинити інакше».