«Втрата ноги — це гірко, але це не надламує. Я подумав: поставлю собі залізну. І заспокоївся»

Русявий міцний бородань із витатуюваним тризубом на грудях присідає, стрибає на скакалці, боксує, стоїть на м’ячі. І це все на одній нозі. Другу втратив під час штурму ворожих позицій.

Відео лейтенанта Василя Гриценка, підписане його позивним Чучупак, кілька тижнів тому облетіло мережі. Завзяття і життєлюбство чоловіка викликає усмішку, мотивує та бадьорить. Йому написали сотні вдячних коментаторів.

Зараз 29-річний чоловік на реабілітації в одному з центрів Львівщини.

Позивний Чучупак прилип після «Холодного Яру»

«Не прошу нікого мене знімати для інстаграму умисно: дуже обережно ставлюся до соцмереж. Але так виходить, що хтось фільмує тренування. Ну я і став викладати відео, бо зараз маю час, а людям заходить. Потім мої знайомі перепощують, та й понеслося, — розповідає Василь телефоном. — Приємно, що є така підтримка. Багатьох відео мотивує: пишуть, що відірвали сідниці від дивану і почали самі займатися».

Усе життя Василь у спорті: плавання, греко-римська боротьба, вільна боротьба, останні роки — бокс.

«Я був тренованою людиною, звик до навантажень, на скакалці стрибав. М'язи відразу це згадали. Якщо впахувати, то результати будуть. Мій молодий вік, мотивація стати на обидві ноги, мій бекграунд — все це має значення і працює на мене».

Чоловік є одним із засновників молодіжного патріотичного руху «Гонор». Його учасники брали участь в акціях проти незаконних забудовників, проти діяльності Медведчука, у знесенні радянських комуністичних пам'ятників тощо. Одночасно готувалися до великої війни. Проходили вишколи, де їх тренували знайомі військові.

«Ми ніколи не сиділи на місці та вміли те, чого не вміють середньостатичні українці. Вирішили, що поки АТО не в активній фазі, у боротьбу не включатимемося, а розгорнемо діяльність "Гонору" в Києві. Боротимемося проти проросійських сил. Але тільки розпочнеться війна, все кидаємо і відразу йдемо», — пояснює свою позицію військовий.

Запитую, звідки взявся такий позивний.

«Мене хлопці козаком звали давно. В юності з друзями часто обговорювали тему Холодного Яру, на літературних вечорах читали книгу “Холодний Яр”. Я її особисто до того часу вже тричі читав. І там є родина Чучупаків: звідти знаменитий отаман Василь Чучупак, який загинув 25-річним у бою з більшовиками 100 років тому. Так до мене прізвисько й прилипло. А на війні вже стало позивним», — розповідає боєць.

У Да Вінчі не було жодного страху

Василь — із селища Іванків на Київщині. Дружину та 3-річного сина вивіз за кілька днів до повномасштабного вторгнення: відчував, що велика війна розпочнеться з дня на день. У селищі лишилися батьки.

Через три години після вторгнення вороги вже зайшли в Іванків. Друга сім'ї вбили, коли він віз собаку до ветеринара. Окупантам здалося, що він їде занадто швидко й машину розстріляли. Батьки Василя залишилися неушкоджені, хоча пара куль у будинок прилетіла.

На багатьох друзів влаштували полювання: вони переховувалися довколишніми селами, бо не встигли взяти до рук зброю. Когось убили.

24 лютого в Києві Чучупак зустрівся з друзями в заздалегідь визначеному місці. Вони вже мали екіпірування та знали, де візьмуть зброю. Спершу захищали урядовий квартал у столиці. Потім — штурмували села на Київщині.

Коли ворог відступив із півночі, — погнали його на Сумщину. Там затрофеїли військову техніку. Це все — у складі добровольчого підрозділу «Гонор». Але настав час визначитися: хлопці хотіли мобілізуватися і воювати в одному з підрозділів ЗСУ чи «Альфи» (спецпідрозділ СБУ).

Ключову роль у рішенні відігравала особистість командира. І вони обрали Дмитра Коцюбайла, Да Вінчі.

«П'ятеро з нас поїхали до нього на зустріч. Нас [у підрозділі] було від 50 до 100 людей. Його штурмовий батальйон “Вовки Да Вінчі” саме вступав до лав ССО. Сіли з ним, обговорили всі деталі. Він відразу припав нам до душі. Домовилися, що служитимемо під його началом», — згадує знайомство з Коцюбайлом Чучупак.

«Я багато про нього чув. Дуже сильний духом чоловік. Він на фронті всі роки війни. І ми зрозуміли, що зваримо кашу з ним. Залишилися і відразу почали виконувати бойові завдання.

Я можу назвати Да Вінчі своїм другом. Коли в мене були навіть невеликі травми, він телефонував майже щодня: питав, як почуваюся. Да Вінчі взагалі був такою людиною, що дуже переживав за кожного бійця у своєму батальйоні. А їх могло бути до 700. 

Коли відправляв когось на завдання, а не йшов сам, дуже переживав. Як тільки йшов із нами, відразу оживав, почувався краще. У ньому не було жодного страху. Так можу описати комбата. І коли він загинув, для мене це стало сильним ударом. Не знав, що він для мене аж стільки важить, така цінна ця людина, поки не втратив її», — підсумовує.

«Для мене втратити друга — це як відрізати руку чи ногу»

Василь згадує втрати: «Мені здавалося про кожного мого друга, якого я втратив, що нас неможливо вбити, що ми безсмертні. Та війна така штука, що обнуляє погляди. Для мене втратити друга — це як відрізати руку чи ногу. Я часто пишу пости про загиблих, але не про всіх, хоча пам’ятаю кожного. Втрат дуже багато, але ми відразу знали, що ми робимо, для чого це робимо, куди ми йдемо і що може статися.

Кожен чоловік просто не має іншого вибору, як брати зброю в руки і йти захищати свою країну. Інакше прийде ворог і буде нав’язувати свій світ. Мені це дуже не сподобалося б. У мене є свій. Я хочу, щоб мій син ріс і вчився на тих принципах, які для мене важливі, у яких ріс я.

Я б'юся за справедливість, за свободу вибору. У нас в країні це плюс-мінус є. В росії це неможливо. Я борюся за свою мову, за свою культуру, за свою ідентичність, за свою гідність. Краще вмерти, ніж втратити все це. І звісно мене веде внутрішній дороговказ, що це моя країна. Я хочу, щоб вона існувала, щоб були її люди. Мої люди, наші люди».

У складі батальйону Да Вінчі Василь воював у розвідувальному взводі. Разом із побратимами тримав оборону, розвідував чи штурмував близько 30 населених пунктів. Серед них: Бахмут, Лисичанськ, Балаклія, Куп'янськ-Вузловий, Лиман.

«Я став і духом, і тілом ще міцнішим, витривалішим, сильнішим, ніж був до того. Поясню на прикладі: якщо раніше я думав, де впасти полежати, щоб і зручно і м'якенько, то тепер я можу впасти на дорозі, на асфальті. Ще й заснути. Війна робить людину морально незламною, стійкішою до стресів, терплячішою, загартованішою. І коли я повертаюся додому і дружина розповідає про побутові проблеми, здається, я можу їх вирішити порухом руки».

До росіян — 15 метрів

У соцмережах Василя є відео, де його евакуюють після поранення: закривавленого, блідого та змученого. Цікавлюся, кому до зйомок у таку хвилину.

«У бійців на касках закріплена маленька камера, вона майже завжди знімає весь бій. І мені друг після поранення написав: “Вибач, братан, що я це знімав, але ось тобі відео”», — відповідає ветеран.

Про поранення пригадує: «Це було під Куп'янськом у серпні. Ворог забрав кілька км нашої землі, і нас закинули забирати своє. Під час штурму почався бій, в якому загинули раптово два командири, тому я — командир відділення — взявся керувати всією групою. 

Бій перейшов у ближній стрілецький, до росіян іноді було 15 метрів. Ми перестрілювалися, декого з наших убило, декого тяжко поранило. Я мав контакт із ворожим кулеметником: стріляли один по одному. Кілька куль прилетіло в мій автомат. Я намагався його відремонтувати, взагалі зрозуміти, що з ним, — як куля влучила в стегно. Ще кілька хвилин я вовтузився зі зброєю, глянув на ногу — всі речі просякнуті кров'ю. Зрозумів — треба відповзати».

Поки Василь повз, кулі продовжували нашпиговувати його наплічник. Він зрозумів, що ворог за ним полює.

«У нього не вийшло потрапити в ціль. Війна — це, загалом, фарт: може пощастити, або ні», — військовий згадує, що перекинувся на живіт, скинув рюкзак, відповз в укриття. Наклав собі турнікет, розрізав ножицями штани, наклав ще один. Кров зупинилася.

Його евакуйовували через такий густий ліс, що вдвох не протиснутися. А ворог наздоганяв. Чучупак втратив 1,5 літра крові, тому евакуація минула в маренні.

«Хлопці тягли мене по черзі, періодично займаючи оборону та відстрілюючись. Тому евакуація тривала 3,5 години. Пішло зараження організму, зупинилися нирки. Довелося ампутувати ногу. Це так званий турнікетний синдром, коли турнікет на кінцівці довше, як дві години», — каже.

Після кількох лікарень боєць опинився в київському військовому шпиталі, де йому провели ампутацію.

«Я прокинувся від наркозу і не знав на 100%, чи втратив я ногу, чи ні. Навіть голови не міг підійняти, щоб подивитися. Свідомість плавала. Але ногу відчував, бо є така штука як фантомний біль. Години через три отямився і зрозумів, що ноги нема. Це неприємно, це гірко, але це не надламує. Я тоді подумав: поставлю собі залізну. І заспокоївся», — згадує Василь.

Для лікування продали футболку Кріштіану Роналду

«Дружина прийшла (після операції — ред): “Чувак, у тебе все буде добре”. Але коли виходила, це вже мені мама розповіла, — плакала. Важко Каті, але вона не показувала. Навпаки повторювала: “Ти сильний, ти зможеш, я в тебе вірю”. 

Син трошки злякався, я посадив його на коліно: “Синку, мені не боляче, можеш не боятися”. Через день я вже був вдома, він стрибав зі мною на одній нозі по хаті. Всі роботи в нього на одній нозі».

Про Чучупака прочитав у соцмережах чоловік на протезі й відгукнувся: мовляв, хочу привітати.

«Я вперше побачив людину без ноги, але він прийшов до мене і тримався дуже впевнено. І я зрозумів, що це можливо. А щодо тренувань, я точно знаю, що мої друзі, які загинули в цьому бою, які готові були віддати своє життя за мене, а я за них, у моїй ситуації робили б більше, ніж я. Тому в мене нема варіанту падати духом. Лише — рухатися вперед».

Для лікування Василя Гриценка український тренер із боксу Єгор Голуб влаштував аукціон. Продавали футболку Кріштіану Роналду з його автографом. Боксер Олександр Усик хотів купити її за мільйон гривень, але його ставку перебили. Футболка португальця пішла з молотка за 1 мільйон 50 тисяч гривень.

Невдовзі військового чекає протезування.

«Я довіряю нашим спеціалістам, вони справжні, професійні. Хлопці, які повернулися з Америки, кажуть, що в Україні протезують і лікують найкраще. Нашим реабілітологам подобається мій ентузіазм, мені — їхній рівень. Отак і працюємо в тандемі».

Хочу взяти сина за руку і прогулятися найвищими східцями

«Під час війни, вважаю, будувати глобальні плани неправильно, бо може статися будь-що. Першочергове для мене — стати впевнено на дві ноги. У мене була мрія взяти сина знову на руки, коли стану на залізну ногу. Але якось я трохи швидше з цим завданням справився. Тижнів за два. Навіть підкидав його. Далі хочу взяти його за руку і прогулятися найвищими східцями.

У довгострокових планах хотілося б бути корисним для своєї держави, для своїх друзів. Повернутися і виконувати задачі, які будуть корисними для війни і для України. Я — лейтенант ЗСУ. Можу бути в штабі, управляти боєм, можу бути інструктором. Чесно: про це ще не думав, але вважаю, що місцечко для мене знайдеться».