ENRU

Ті, хто вижили в облозі: свідчення з Алеппо

«Лікарі почували себе катами, бо мали обирати, кого оперувати, а кого ­лишати помирати...»

«На місці евакуації відчувався такий сморід від ран, що можна було подумати, що ті люди не з цього світу, наче вийшли з могил...»

Це лише­ кілька свідчень лікарів та волонтерів, які щойно повернулися з західних передмість Алеппо. Туди евакуйовують жителів зі східної частини міста, що упродовж п’яти місяців перебувала в облозі. Битва за Алеппо тривала 4 роки, та взяття міста силами режиму Асада за підтримки російської авіації та іранських бойовиків — далеко не кінець трагедії для цивільного населення, а можливо, і початок нової.

Ці райони і далі перебували під ударами до так званого перемир’я, яке за дві доби до Нового року оголосили президенти Росії та Туреччини. Ті, хто виїхали з міста не почуваються в безпеці і чекають на поновлення атак тільки вже на іншій території. За межами Сирії не так багато свідків облоги. За час війни Туреччина ввела візи для сирійців, тож для біженців кордон з Туреччиною фактично два роки як закрито. Сирійські медики можуть доправити до турецьких лікарень лише тих, хто перебуває на межі життя і смерті. Ті, хто виїхав – або зробили це нелегально, або мають дозвіл.

Алеппо. Фото: Халіфе Худер, журналіст медіацентру Алеппо

Нам таки вдалося зустрітися зі свідками облоги. Їхні історії непросто перевірити, та вони підкріплені фотографіями, відео, розмовами з куди більшою кількістю людей, великою кількістю деталей, а також емоціями, з якими вони розповідають про трагедії.

Геолокація  підказує ­­– до сирійського кордону —півкілометра. Він проліг по горах. Дорога уздовж майже порожня. Тільки раз нас зупиняють турецькі військові. Просять показати документи. На схилах видно невисокий, нещодавно зведений мур.  

 

За півкілометра від сирійського кордону на схилах видно невисокий, нещодавно зведений мур

Сімнадцятирічний Муххамед Сабуні переходив ці гори пішки. Нелегально. Найбільше боявся, що турецькі прикордонники повернують його до Сирії. Алеппо покинув через тиждень після останнього авіанальотів.

«В день напередодні від’їзду я дивився на каміння мого міста і казав  йому «до побачення».  Голова була мов в тумані. У мене ніби відібрали половину душі».

Упродовж двох років хлопець допомагав лікарям з польового шпиталю. Хотів навчатися. Пересуватися містом через постійні обстріли було небезпечно, тому  жив переважно у лікарні, а старші медики пояснювали, як рятувати поранених.

«Одного дня нашу швидку викликали на мою вулицю, щоб врятувати родину. Під уламками була моя сім’я – тато, мама, сестра і двоє братів. Їхні тіла були в такому стані... Їм було неможливо допомогти. Сусідів же було можливо врятувати. Молодшому брату було два роки, старшому – 11, сестрі – 16», – стишує голос хлопець, знову й знову програючи на телефоні відеокадри з наймолодшим братом та розповідаючи про батька, який останній рік заробляв тим, що лагодив велосипеди. Дивлячись на зображення родичів не стримує сліз і Муххамедова тітка – мамина сестра. Вона вибралася до південного турецького міста Караманмараш, де тимчасово прихистила племінника.

Родина Мухаммеда загинула 11 жовтня 2016. Він же залишався з лікарями до останнього.

Одного дня нашу швидку викликали на мою вулицю, щоб врятувати родину. Під уламками була моя сім’я – тато, мама, сестра і двоє братів

«Мені потрібна психологічна допомога, – щиро зізнається юнак. — Тільки чую авто, мені ввижається бомбардувальник. Зараз я в безпеці, та не почуваюся безпечно. Я не можу контролювати свої реакції. От зараз  говорю спокійно. Водночас мені стає дуже страшно щойно нахлинають спогади.»

Мухаммед пригадує останню ніч перед взяттям міста. Тоді лікарі спали по черзі.  

«Не можу і приблизно порахувати, скільки було поранених. В один з останніх місяців упродовж двох годин нам привезли 50 поранених. Польовий шпиталь розмістився у підвалі. Режим просувався вперед, тому ми весь час переїздили. І, звісно, ховалися від бомб».

Муххамеда тимчасово прихистила мамина сестра, яка вибралася до південного турецького міста Караманмараш

Польовий шпиталь у підвалі – єдиний медичний об’єкт в місті, який бодай якось міг працювати під час потужних обстрілів. Усі решта закладів були атаковні. Одного разу шпиталь Аль-Захур було обстріляно чотири рази за день. Про це говорить Доктор Діа. Про 45-річного медика гуманітарні працівники, що працювали всередині Сирії, говорять як про легенду. Діа Аль-Замель очолює «Спілку сирійської медичної і гуманітарної допомоги» – тобто лікарів, що працюють всередині Сирії.

Днем раніше він повернувся з Сирії до Газіантепа – найбільшого міста на південному сході Туреччини по прямій дорозі в Алеппо. У їхньому офісі-квартирі інший медик – Ахмед, який прекрасно говорить російською. Шість років вчився в Харкові на фармацевтичному. Одразу ж пересилає мені останні фотографії з зони евакуації, які підтверджують багато розповідей про непрості умови, в яких відбувалося переселення, коли люди чекали хто добу, а хто й дві в автобусах. Поранені діти, хлопець на носилках, якого везли в автобусі замість швидкої.

ЧИТАЙЕТ ТАКОЖ: «Падіння Алеппо: що означає перемога урядових військ і що буде далі»

Переселення з Алеппо. Фото Ахмада Альдібіса

Переселення з Алеппо. Фото Ахмада Альдібіса

Переселення з Алеппо. Фото Ахмада Альдібіса

Доктор Діа сам з Алеппо. До війни утримував там аптеку. Коли в 2011 сирійці вийшли на вулиці з протестами, вимагаючи більше прав, а демонстрації розганяли силою, почав таємно надавав медикаменти і лікувати поранених. За нього взялася служба безпеки. Довелося тікати до Туреччини. Коли революція переросла в повномасштабні бойові дії — повернувся в країну, організовуючи медиків. Сьогодні  «Спілка сирійської медичної і гуманітарної допомоги» щомісяця рятує приблизно 60 000 сирійців по всій країні. Самих же лікарів бракує.

Остання облога Алеппо тривала п’ять місяців – від липня 2016. На її початку в східній, непідконтрольній режиму частині міста працювало близько 30 лікарів. Таку кількість підтверджує і Всесвітня організація охорони здоров’я. За словами доктора Діа, восени під час короткого перемир’я частина медиків, з тих які не були місцевими, поїхала побачитися з родинами. Коли бої поновилися, режим не пустив їх назад до непідконтрольного району. У східному Алеппо на 250 000 жителів  лишилося до 13 лікарів, а також медсестри та медбрати.

Коли революція переросла в повномасштабні бойові дії доктор Діа повернувся в країну організовувати медиків

«Лікарі вважали себе катами, бо мали обирати, кого оперувати, а кого лишати помирати. Це все одно що вбивство, – з цього починає свою розмову доктор Діа. — У польовому шпиталі працював лиш один апарат штучного дихання. Його поставили дідусю. Коли згодом привезли поранену дитину, хірург ухвалив рішення підключити до апарату малюка. Подумав, той ще має побачити життя. Померли обоє. Лікар картав себе, що помилився. Всі перепрацьовували. Ми не змогли зробити, все, що потрібно. Оперували без анастезії, якось дитина загинула від больового шоку.»

Брак медичного обладнання, перебої з електрикою, а значить не заряджені по кілька днів мобільні телефони, проблеми з водою... Останні дні ніякого цукру, борошна, овочів – тільки суп з сочевиці. Так описує будні облоги Зейн. Показуючи на фото руїни, розповідає про те, як з сусідами кольоровими прапорцями прикрашали вулицю, на якій жила.

Останні п’ять днів перед нашою зустріччю Зейн живе в сиротинці на південній околиці турецького Газіантепа. Зайти туди можуть лише жінки та діти. Тут непогані умови – родина має кімнатку зі зручностями та кухонькою. Сестра Зейн, яка перебралася раніше, намагається нагодувати домашніми солодощами, просячи спробувати кожну, поки ми розглядаємо тонни фото, які є документами цієї війни.

Зейн прибула в Туреччину законно – має дозвіл від гуманітарної організації, з якою співпрацювала. Представляючись, говорить, що  «дуже любить вчити дітей», тому також викладала тим, хто не міг дістатися до школи.

Волонтерка Зейн: «Останні дні ніякого цукру, борошна, овочів – тільки суп з сочевиці»

Дівчина активістка Сирійської революції. У 2012 її затримали зі звинуваченням «тероризм». Пробула в ув’язненні 14 місяців. Вона пояснює, що потрапила за ґрати, бо допомагати пораненим. Вийшовши з тюрми стала парамедиком у польовому шпиталі Дар Шіфаа (Dar Shifaa).

«Звісно, я хочу повернутися в Алеппо. Мене змусили виїхати звідти. Ще до облоги я була у Сполучених Штатах, куди мене запросили, як героїню документальної стрічки про сирійських жінок. Я знала, що ми опинимося в оточенні, але повернулася. Життя під режимом для мене небезпечніше за блокаду. Мене можуть заарештувати. Навіть молодь, яка, можливо, нейтральна чи навіть підтримує Асада, виїжджає, щоб їх не мобілізували до армії. Люди, які перейшли на територію режиму не мали вибору, вони просто хотіли вижити. (У підконтрольній режиму частині Алеппо мешкає півтора мільйони людей – авт.) Але якщо ти працював з якою-небудь гуманітарною організацією, скажімо, допомагав пораненим, тебе вважають терористом.»

ЧАСТИНА ДРУГА

ТІ, ХТО РЯТУВАЛИ ЖИТТЯ: ІСТОРІЇ З АЛЕППО

 

«Ми готуємося залишити Алеппо. За останні 5 років ми багато через що пройшли… Але я щасливий, що міг допомагати людям. Мені бракує слів, щоб висловитися. Я лишаю тут своє серце і свою душу», – це відео опубліковане в твіттері Ісмаїла Алабдули 20 грудня 2016-го. Худорлявий хлопець на тлі полум’я.  Він з «Білих шоломів» – сирійської організації цивільної самооборони. Дізнавшись про обстріл, її волонтери вирушають на допомогу,  аби діставати людей з-під руїн. В організації 2700 волонтерів. З 2013-го вони врятували десятки тисяч людей. 

З Ісмаїлом говоримо через онлайн зв’язок. Йому додзвонився його колега. Колишній вчитель англійської, Ісмаїл окрім нас, сьогодні комендує події для ключових світових каналів. На час розмови він — на заході провінції Алеппо. (Згодом пізнаю його серед евакуйованих на фото, які нададуть лікарі, що працювали там же). За його словами, температура опускається до мінус двох. Для родин, які тікали з порожніми руками, дуже складно.  Хоча є доступ до ліків та медицини.

Більшість евакуйовних – йдеться про 40 000 – таки перевезли до міста Ідліб та околиць. Саме тут на північному заході країни сьогодні сконцентровані більшість збройної опозиції до режиму, а частину контролюють ісламісти з фронту «Аль Нусра» – у минулому підрозділ «Аль-Каїди». Щоб формально відсторонитися від всесвітньовідомої терористичної організації і не асоціюватися з «Аль Каїдою», бойовики змінили назву на «Джебат Фатх аш-Шам» – в перекладі фронт «Допомоги сирійському народу».

Всі ці збройні формування, хоча мають різні цілі в свою чергу воюють і з угрупованням «Ісламська держава». Вони свого часу два роки тому у січні 2014 витіснили з Алеппо ІДІЛ. За словами сирійського журналіста Саїфа Аззама, котрий знімає матеріали для британського BBC та німецького ZDF, і котрого мені рекомендують місцеві медіазнавці, як людину, що добре розуміється на розстановці сил, на 80% контроль над східним Алеппо утримувала поміркована Вільна сирійська армія. Решту – ісламісти різних мастей. Вони усі перебралися до Ідліба. Для цивільного населення, яке не підтримує президента Асада, – цей регіон також єдиний прихисток у сучасній Сирії. Рештою країни заправляють або ІДІЛ, або уряд, за підтримки іранських бойовиків, або ж сирійські курди.

Східна частина Алеппо, фото Зейн

Ісмаїл ніби виправдовується, коли пояснює, чому залишив Алеппо:

«Для російських військових та урядових військ ми – «Білі шоломи» були ворогами і мішенню. Під час будь-якого бомбардування, коли ми поспішали витягнути з-під потерпілих завалів по наc завдавали повторний удар. Ми втратили багато наших волонтерів. (Колега Ісмаїла наведе цифру – 160 людей — авт.). Коли Росія оголосила, що вони візьмуть таки Алеппо, то нас почали бомбардувати від світанку  до опівночі. Ми не встигали виїхати на всі місця руйнування. Ми залишали мертві тіла просто на підлозі, бо не могли їх поховати».

«А ви могли знати, хто завдавав ударів?»  – перепитую.

«Хто? Що я можу сказати, це ті, в кого є бойові літаки, гелікоптери, ракети, касетні бомби. Всі знають, хто володіє такою зброєю. Росіяни не заперечували це, вони казали про це і у своїх медіа, що починають потужний наступ на Алеппо.»

Ісламісти не володіють авіацією. Турецькі військові також влучали в цивільні об’єкти, але це були разові атаки. Для них окрім територій підконтрольних ІДІЛ були регіони заселені курдами. Літаки США до останньої облоги міста стосунку не мають.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: «Білі Шоломи»: в пошуках життя під руїнами

Фото надані організацією «Білі Шоломи»

«Російська авіація, росіяни скидають бомби на мирних сирійців, обстрілюють опозицію до Асада. Вони не вбивають терористів, а знищують звичайне населення. Всі цивільні проти «Ісламської держави». В Алеппо  її немає. Можливо, жителі Росії не розуміють, що відбувається у Сирії. Вони стріляють по шпиталях, скидають бомби на центри цивільної оборони, крамниці та пекарні», – це вже слова іншого волонтера «Білих шоломів» Аммар Аль Саламо. Розмову він почав з того, що їхня організація дотримується нейтралітету і надає допомогу усім постраждалим.

Якби ви потрапили туди, то відчули б сморід від ран. Можна було подумати, що ті люди не з цього світу, наче вони вийшли з могил

Спокійний чоловік середнього віку, до війни також викладач англійської, показує своє відео під час операції порятунку. Це відомий випадок  24 вересня 2016, коли бомба підпалила склад гуманітарної допомоги.

«Росіяни не є нашими ворогами. Все чого ми хочемо – аби в Сирії була демократія, аби наші права та гідність не утискали.»

Волонтер «Білих шоломів» Аммар Аль Саламо

Аммар також напередодні був у Сирії, допомагаючи евакуації. 

«Якби ви потрапили туди, то відчули б сморід від ран. Можна було подумати, що ті люди не з цього світу, наче вони вийшли з могил. За останні 2 тижні ми втратили багатьох, хто мав легкі поранення.» 

Сирійські волонтери і медики сьогодні є ще й  тими, хто документує інформацію. У кожного в телефоні – десятки відео та фотофайлів на підтвердження слів.

Щоб дістатися на сирійську територію іноземцю треба мати дозвіл. Або ж — домовленості з сирійськими військовими чи ісламістами. Співробітники міжнародних гуманітарних організацій можуть чекати на нього місяцями.

Ми ж таки добираємося до «Баб Аль Хава» – того єдиний контрольно-пропускного  пункту вздовж усього кордону, куди можуть дістатися вигнанці з Алеппо.  КПП розміщено поблизу містечка Рейханлі. Уздовж дороги – вантажівки далекобійників і усього кілька автівок Катарського червоного півмісяця. Тут — ніяких таборів біженців і натовпів. І патрулі турецької поліції, які останні місяці уважніше придивляються до чужинців.

«Я бачив страх в очах кожного чоловіка, жінки та дитини», – завершує розмову Аммар.

«Світ, якому не вдалося захисти місто Алеппо, не зможе врятувати людей в  зоні евакуації, якщо її почнуть атакувати. По суті справжня опозиція сконцентрована в одному місці. Ми очікуємо найгіршого. По суті  це була депортація. 2016 для нас – нова ера варварства. Виживають найсильніші. Цивільні ж – слабкі.»

Поки немає  точних цифри, скільки людей убито під час битви за Алеппо.

Усі жертви цієї війни ще не задукоментовані.

«Скільки ваших колег загинуло?» – запитую у доктора Діа.

Замість відповіді 45-літнього чоловіка, якого називають легендою, – сльози. Потім — мовчання. І одне слово — «Багато.»

«Звідки ви берете сили?»

«Дуже часто ми втрачаємо надію, почуваємося слабкими та розбитими. Та у нас немає вибору. Якщо ми зупинимося, людям ніхто не допоможе. Певно, завдяки цьому виживаємо і тримаємося.»

Сирійсько-турецький кордон, Газіантеп, Рейханлі, Туреччина.