Стаханівець. Життя в селище не повертається

На відміну від більшості прифронтових міст та селищ, які під час перемир'я швидко оживають, селище Стаханівець на околиці міста Золоте виглядає порожнім. Так само порожнім, як і підчас зимового військового загострення. Це колись заможне шахтарське селище сильно постраждало в результаті обстрілу бойовиків. Тут фактично не залишилося неушкоджених будинків.

Стаханівець від позицій бойовиків, які тримають контроль над Первомайським, відділяє всього декілька кілометрів. На околиці селища знаходилися передові позиції української армії, тому обстріли взимку велися дуже інтенсивно. На початку вересня вогонь припинився, але на вулицях Стаханівця навіть зараз майже не зустрінеш людей. Проте зграями блукають покинуті господарями собаки. «Взагалі нікого немає", – говорить одна з місцевих мешканок. Жартує: «Хоч біжи голою, німа нікого навколо».

Жителі селища розповідають про страшні зимові місяці. Нарікають на те, що засобів та матеріалів, які виділяються міжнародними фондами на відновлення, недостатньо. 
«Та війна не така була погана, як оце» – говорить дев'яносторічна Софія Антонівна, згадуючи Другу світову. – «А це не війна, а просто унічтоженіє усього імущєства». Софія Антонівна розповідає про те, як під час обстрілу залишалася одна у восьмиквартирному будинку – сусіди ховалися у притулку місцевої шахти.

Розповідає про те, як потім сама прибирала квартиру, пошкоджену від прямого потрапляння в сусідній будинок. Говорить, якби сусіди, які раніше померли, воскресли та прийшли подивитися на те, що тепер тут відбувається, вони сказали б, що це не їхнє селище. Літня жінка читає нам вірш Шевченка і каже, що вони тепер живуть так, як пророкував Кобзар: «Дома наші поламали. Двори бур'янами позаросли. А ми, як дураки, бігаємо то в ту сторону, то в другу, не знаємо, куди нам діватись».

/Громадське.СХІД