Студенти, які ніколи не отримають дипломів, бо їхні життя забрали росіяни

«Він пишався тим, що носив військову форму»

«З дитинства син любив багато читати, здебільшого енциклопедії. У два роки вже знав усі марки автомобілів, — пригадує Катерина, мама киянина Гліба Іванова. — Бувало, начитається книжок — і розповідає найцікавіші факти з них». 

Гліб цікавився футболом. Уболівав за «Барселону». Грав на саксофоні в духовому оркестрі. Свої політичні погляди формував змалечку. У 2004 році, під час Помаранчевої революції, батьки ще зовсім маленьким брали його з собою на Майдан. У 2014-му, уже під час Революції гідності, він разом із молодшою сестрою активно стежив за подіями.

«Коли у 2014 році почалася війна і росія забрала Крим, Глібу було лише 12. Ми у сім'ї обговорювали анексію півострова, події на Донбасі. Син слухав, а потім висловив і свою думку. Він сказав: щойно росія стає сильною, вона починає на когось нападати, тому їй не потрібно дозволяти бути такою. Ці дорослі слова сина тоді нас дуже вразили», — згадує мама Гліба.

За два роки до випуску зі школи син сказав батькам, що хоче вчитися на політології, і це анітрохи їх не здивувало. «Ми навіть жартували, порівнюючи його з Білом Клінтоном, що саксофон для нього був стартом майбутньої політичної кар'єри», — додає Ярослав Іванов.

Освітній заклад Гліб обирав свідомо — хотів навчатися лише у «Могилянці». Казав, якщо не вступить цього року, то буде пробувати наступного.

«Аргументував це відсутністю корупції, казав, що там заборонений плагіат, усе чесно, і тому він хоче вчитися тільки у Києво-Могилянській академії», — додає мама хлопця.

Вступити йому вдалося з першого разу. А вже на третьому курсі Гліб вирішив, що хоче паралельно вчитися на військовій кафедрі Національного університету оборони України імені Івана Черняховського. Обрав професію піхотинця.

«Нас це здивувало, адже ми думали, що він вибере щось наближене до своєї основної освіти — політології. Проте Гліб прийшов додому і сказав, що записався на курс керування підрозділами мотопіхотних військ. Це був його вибір, ми його прийняли, і він устиг пів року позайматися — з необхідних двох», — розповідає тато Ярослав.

Гліб захопився військовою темою. Уважно підбирав собі форму, взуття. Батьки дивилися на свого сина й не розуміли, звідки у нього такий інтерес.

«Інколи йому треба було йти аж увечері на навчання, а він уже зранку одягав однострій. Я навіть казала сину: “Ну скільки можна носити цю форму?” А він відповідав: “Ну і що? Я так хочу”. Гліб пишався тим, що носить військову форму», — згадує мама Катерина.

«Починаючи з 2014 року ми завжди тримали руку на пульсі всіх подій у країні. А Гліб особливо. Тому він знав, що професія військового рано чи пізно може згодитися. І краще бути до цього підготовленим, аніж з цивільного життя одразу потрапити в армію», — додає Ярослав.

Ще до початку вторгнення, у січні 2022-го, сім'я обговорювала, що робитиме, якщо на Донбасі буде загострення. Гліб одразу сказав, що піде у військкомат. Так і зробив 24 лютого.

«Коли почалося повномасштабне вторгнення, мій чоловік одразу почав збиратися, адже він резервіст, я була готова до цього. Син теж сказав, що піде з ним. Я намагалася його відмовити, але нічого не вийшло. Це було його власне, доросле, усвідомлене рішення», — говорить Катерина Іванова.

Ярослав разом із сином потрапили до 16 роти ТрО. Кілька діб чекали, поки їм видадуть зброю. Наприкінці лютого їх відправили в район Пущі-Водиці. Там вони окопались і стояли майже місяць.

«Це була друга лінія оборони. Ми слідкували за ворожим пересуванням, не давали зайвим людям потрапити в зону активних бойових дій, тобто забезпечували безперебійну роботу першої лінії. У квітні почали говорити про те, що нашу роту розформують. Усі стали писати заяви, що хочуть повним складом залишитись у бригаді. Врешті наприкінці квітня наші шляхи із сином розійшлися: мене перекинули у 112 бригаду тероборони, а Гліб разом з хлопцями перейшов у новостворену 241 бригаду ТрО», — каже Ярослав Іванов.

Декілька місяців Гліб перебував у Києві й тренувався на полігонах. У жовтні 2022 року, коли росіяни почали масово запускати дрони на столицю, служив в антидроновому підрозділі.

«За місяці, проведені на війні, син дуже подорослішав. Я хвилювалася, чи в нього все добре. А він ні на що не скаржився й казав, що може на пальцях перерахувати, скільки разів майже за рік війни він спав у ліжку», — говорить мама Гліба.

У грудні 2022 року бригаду, в якій служив Гліб, відправили в найгарячішу точку — район Бахмута. Він був солдатом-стрільцем. У січні перестав виходити на зв'язок. Ярослав на той момент лікувався від отриманих під Бахмутом поранень. Став видзвонювати знайомих хлопців з батальйону, в якому служив син. Ніхто нічого не знав. Лише за 5 днів один із них сказав, що Гліб зник безвісти. І тоді батько пішов до військкомату писати заяву про зникнення сина.

«Це звичайна процедура, яку виконують усі родичі зниклих безвісти на війні, — говорить Ярослав Іванов. — Військкомат проводить своє розслідування і дає офіційну відповідь. Але там мені сказали, що нічого писати не потрібно, бо вони вже мають результати розслідування і можуть мені їх надати. Тож я почекав, поки їх винесуть. Тим часом мені зателефонував хлопець із його підрозділу і детально розповів про загибель Гліба. Після цього я отримав документ».

Виявилося, що 13 січня 2023 року Гліб Іванов потрапив у засідку ворога. Почався бій. Певний час про хлопця нічого не було відомо, вважалося, що він зник безвісти. Лише наприкінці січня дізналися, що Гліб загинув під Бахмутом. Свідки розповіли, що хлопець зазнав поранень, несумісних із життям. На жаль, поховати свого сина батьки не можуть і досі, адже тіло так і не передали.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Гліб Іванов був на 3 курсі академії. Через службу в теробороні складав іспити екстерном. У червні 2023 року хлопець мав отримати диплом бакалавра. А втім, до цього дня він не дожив. Його диплом забирали батьки. Коли вони вийшли на сцену, весь зал аплодував стоячи. Глібу Іванову назавжди 21 рік.

«Саша дуже любила тварин»

Саша Борівська народилася й виросла у Вінниці. Дівчина мала безліч хобі. Опанувала професійний візаж, збирала гроші на новий фотоапарат. Щоб заробити, фарбувала подруг на замовлення, влаштовувала фотосесії та викладала знімки в соцмережах. Планувала записатися на курси фотографування. Але ще в 9 класі вирішила стати дипломаткою.

«Донька не хотіла їхати в інші міста чи навіть за кордон — обрала навчання у Вінниці, — каже мама Алла Черняхівська. — Вирішила, що хоче йти на міжнародні відносини в Донецький національний університет імені Василя Стуса. Планувала вивчати мови, які могли їй знадобитись у професії. Щодня займалася англійською з репетитором, а з другого-третього курсу, коли мала би більше вільного часу, хотіла додатково опановувати ще й турецьку та іспанську. Ці мови їй подобалися».

18-річна Олександра Борівська мала безліч планів та мрій. Хотіла багато подорожувати й побачити Гранд-Каньйон у США, відсвяткувати весілля на березі океану. Проте росія завадила їх реалізувати. Дівчина загинула дорогою на одне з останніх занять в автошколі, 14 липня 2022 року. У той день російська армія вдарила ракетами «Калібр» по центру Вінниці. Вибухи пролунали близько 11 години дня. Внаслідок атаки загинули 27 людей, серед них троє дітей. Саша саме йшла своїм звичним маршрутом біля Будинку офіцерів.

«Вона була дуже активною у школі й університеті, брала участь у всіх заходах, була співорганізаторкою та ведучою свого випускного, — каже мама. — Навчатися в університеті доньці дуже подобалося, не пропускала жодного заняття, робила всі домашні завдання. Хотіла на другому курсі стати кураторкою першокурсників, писати сценарії для виступів студентів, адже вміла це робити. Правда і справедливість для неї були дуже важливими. А ще Саша дуже любила тварин, особливо собак. Завжди з собою мала корм і підгодовувала ним бездомних тварин. Удома в нас уже була собачка, але донька хотіла собі ще одну. Тож коли її не стало, ми взяли додому ще одну тварину і здійснили волю Саші».

«Коли уламки ракети впали в районі вокзалу, він зрозумів, 

що не може стояти осторонь»

Семен Обломей народився і виріс у Києві. В 11 класі вже почав працювати, тож вирішив закінчити школу-екстернат — щоб мати більше часу для роботи й того, що йому справді приносило задоволення.

«Він швидко жив, багато чого встиг. Тоді ми не знали, чому він так робить. Але, мабуть, Семен відчував, навіщо», — розповідає його сестра Анна Обломей.

Під час навчання у школі хлопець почув від знайомих про Українську академію лідерства. Загорівся ідеєю податися туди — і пройшов.

«Спочатку був розчарований, — згадує сестра. — У програмі декларувалися високі стандарти, яких на практиці не всі дотримувалися. Це обурювало брата. Але згодом він адаптувався і знайшов те, по що прийшов». 

Під час навчання в академії Семен потрапив до Ізраїлю на екоферму. Це була ознайомча поїздка з УАЛ, де студенти пізнавали різні індустрії та галузі. Для Семена розширився світ і з’явилися нові захоплення, зокрема екологія. Після року навчання в УАЛ хлопець не поспішав вступати в університет. Працював, багато подорожував Україною. Під час однієї з таких поїздок закохався у красу Трахтемирівського півострова на Канівському водосховищі. Мріяв там купити будиночок і створити екопоселення.

За рік вступив до Національного університету біоресурсів та природокористування України. Навчатися в університеті йому сподобалося, проте непокоїло, що до дерева ставляться, як до матеріалу на продаж. Так він відкрив для себе професію арбориста — фахівця з обслуговування і догляду за деревами. Хлопець задумався, чи не стати ним. Намагався знайти освітні можливості, але виявилося, що в Україні немає сертифікованих арбористів — лише самоучки, які передають інформацію від майстра до майстра. З одним із таких Семен лікував старі дерева в Ботанічному саду імені Фоміна. В університеті хлопець був віцепрезидентом спілки лісовиків, подавався на всі програми та гранти, які пропонував університет.

«Брат у 2021 році взяв участь у програмі обміну для студентів у Швеції. Жив там чотири місяці, — каже Анна Обломей. — Цей досвід йому дуже сподобався. Він не планував залишати Україну, але вважав Швецію ідеалом у дотриманні соціально-демократичних норм і збереженні природи. Також виграв грант на навчання у США — мав досліджувати місцеву флору та фауну. На жаль, поїхати завадив коронавірус, а потім війна».

У перший день повномасштабного вторгнення Семен дивився новини (хоч ніколи раніше цього не робив) і був розгубленим. За кілька днів зібрався з думками й почав активно волонтерити: спочатку робив «коктейлі Молотова», потім допомагав на залізничному вокзалі.

«Коли 2 березня уламки ракети впали в районі вокзалу, він зрозумів, що не може стояти осторонь, і записався через друзів у батальйон “Свобода”», — говорить Анна Обломей.

Семен пройшов двотижневе навчання й поїхав у напрямку Ірпінь — Буча. Там служив на третій лінії оборони. Навчання в університеті вирішив відкласти й узяв академічну відпустку. Хлопцю пропонували скласти всі іспити й заліки у полегшеному форматі, але він відмовився.

«За кілька тижнів Семен прийшов додому і сказав, що їде на “нуль”, — згадує сестра. — Він був дорослим, і стримати його ми вже ніяк не могли, тому прийняли його рішення». 

У квітні 2022 року Семен поїхав на Схід. Батальйон був спершу в Рубіжному, потім — у Лисичанську та Сєвєродонецьку. Семен спочатку виконував обов'язки взводного, потім ротного. Мав звання старшого солдата-кулеметника, але фактично служив піхотинцем.

«Побратими розповідали, що брат найкраще знав місцевість. Коли хтось зазнавав поранення й потребував, щоб його витягнули, то Семен ішов першим. Він робив усе і мав дуже багато роботи. Прокидався о четвертій і до пізнього вечора працював», — говорить сестра.

За декілька днів до свого 22-го дня народження Семен приїхав до Києва й одружився зі своєю дівчиною Вірою.

«13 червня зранку Семен відсвяткував свій День народження і повернувся на фронт, до побратимів. А через тиждень це сталося», — згадує Анна.

Її брат загинув від авіаудару, захищаючи Сєвєродонецьк. Про трагічну звістку рідні хлопця дізналися 23 червня.

Прах Семена Обломея сім'я розвіяла на Трахтемирівському півострові над Дніпром. У місці, що так любив Семен і в якому мріяв жити. А його справу з порятунку дерев продовжили рідні та друзі. Родина заснувала фонд Семена Обломея, який займається навчанням арбористів та розвиває цю індустрію в Україні.

А в Національному ботанічному саду імені Миколи Гришка НАН України висадили рідкісне дерево гінкго на честь Семена. Його він дуже любив і мріяв створити цілий сад.

Авторка: Анастасія Коваль