Заняття у британській демократичній школі «Саммерхілл»

«Інфіковані» демократією освітяни та батьки не втомлюються повторювати — демократична школа виховує відповідальних людей та вчить найважливішому – бути вільним всередині. А ще дає право вибору та право на помилку. 

Противники демократичної освіти переконані в протилежному — школа повинна давати передусім знання і навряд «високі матерії» прогодують дитину у майбутньому. 

Такі дискусії можуть точитися вічно, водночас демократична освіта за два роки святкуватиме сторіччя. І найбільше демократичних шкіл за останні 5 років відкрилися саме в Україні. 

Громадське спробувало з’ясувати, яка вона демократична школа? 

Ми поговорили з Генрі Редхедом — випускником та вчителем демократичної школи у Великій Британії, американцем Джеррі Мінцем, який допоміг відкрити 50 шкіл по всьому світу та з українкою Наталією Черепухіною, яка заснувала освітній простір у Києві.

Демократична школа – це...

«Демократична школа – це школа, яка зосереджується на індивідуальності. Можна сказати, що вона святкує індивідуальність», — онук засновника першої демократичної школи у світі «Саммерхілл» Генрі Редхед мало не підстрибує від щирого захоплення, коли прошу його пояснити що таке демократична освіта. 

Він — один із тих людей, які побували по обидва боки барикади: спершу у ролі учня «Саммерхіллу», потім — учителя. 

«Діти створюють правила та школу, якою вони хочуть її бачити. Діти та вчителі – усі разом працюють над цим. Головне — всі мають однакові права. Ми щоденно святкуємо унікальність та індивідуальність кожного у нашій школі», – пояснює Редхед. 

Учні «Саммерхіллу» самі обирають, чим хочуть займатися та що вивчати — жодних обов’язкових уроків, а про домашні завдання, як і про контрольні роботи, і мова не йде. 

Натомість життя «Саммерхілу» регулюють 450 правил та шкільні голосування для вирішення нагальних питань. За словами Генрі Редхеда, саме такий підхід до освіти готує дітей до реального життя і водночас не позбавляє їх дитинства.

Школа Наталії Черепухіної «Майбутні» базується на дещо іншому баченні демократії в освіті — «трошки менше свободи ніж у випадку, коли я хочу — я йду, я не хочу — я не йду». Діти теж на рівні з дорослими ухвалюють майже всі рішення. У школі функціонує парламент. Учні виносять свої пропозиції на голосування та беруть участь у ньому разом із дорослими. «Вони можуть виключати якісь предмети або додавати свої, пропонувати змінити вчителя», — пояснює Черепухіна. 

І хоча бачення свободи у навчальних закладах різняться, і «Самммерхіл», і «Майбутні» – демократичні школи.

Американець Джеррі Мінц пояснює — знайти дві однакові демократичні школи неможливо. Сімнадцять років тому він відкрив свою, після чого допоміг заснувати ще щонайменше 50 по всьому світу.  

«Кожна демократична школа розвивається за своїм власним сценарієм, але є основа, яка їх усі поєднує — це віра. Віра у те, що діти мають природне вміння вчитися і ліпше вчаться, коли немає примусу. Це показали сучасні дослідження мозку, але п’ятирічні діти і без них знають про своє вміння», — розповідає Мінц.

Літній інтенсивний курс у школі «Майбутні», 8 серпня 2019 року

Відповідальна свобода без обмежень

«Відповідальний та слухняний — головне не сплутати ці поняття», — каже Наталія Черепухіна: «Ви домовилися з дитиною, що вона буде робити щось, а дитина не притримується домовленості і не виконує обіцянок. Таку дитину називають безвідповідальною. Але тут питання в тому, чи мала вона вибір і чи могла сказати, що не хоче цього робити? Друга цікава історія — чи може взагалі дитина в цьому віці прогнозувати, з чим вона матиме справу? Навіть дорослі не завжди розуміють, що їх очікує, коли на щось погоджуються. Якщо дитина сказала «ок, я буду це робити», то, можливо, їй здавалося, що це займе мінімум зусиль, енергії і трошки часу. Врешті виявилося, що це не так, і вона не хоче цього робити, бо вона не знала з чим стикається. Чому це про відповідальність?». 

В природі людини закладений механізм — відповідальність вмикається лише тоді, коли вона робить свідомий вибір. У дітей він працює не гірше, ніж у дорослих, тому змусити дитину бути відповідальною неможливо. Максимум можна розраховувати на послух, який, за словами Черпухіної, у цьому випадку подібний до «намагання втримати валізу, яка насправді дуже непотрібна і яка спричиняє постійний стрес».

«Без примусу діти набагато ліпше вчаться, бо мають таке природне вміння», — вважає Джері Мінц. За його словами, саме відсутність примусу відрізняє демократичну освіту від традиційної: «Якщо ви зрозумієте, що діти вчаться природньо то ви ніколи не будете змушувати їх, як роблять звичайні школи, тому що це притуплює їхнє вміння вчитися».

Водночас відсутність примусу не означає тотальну неконтрольовану свободу. Онук засновника «Саммерхіллу» гордовито розповідає про 450 правил, які функціонують у школі: «Ми всі виросли у системі, яка придушує, змушує і дає відчуття несвободи. Коли ми бачимо свободу нам здається, що вона призводить до божевілля. Але є правила і діти їх дуже люблять». 

Правила створені для того, щоб регулювати життя школи, показати, що добре, а що не дуже. «Дітям подобаються правила, вони допомагають їм почуватися у безпеці», – переконаний Редхед. «Наші правила насправді дуже прості. Вони створені дітьми і для дітей. Приміром у нас є правило про батут — стрибати на ньому можна лише без взуття. Є ще одне, пов’язане з батутом. Ми його називаємо «правило п’яти хвилин». Ти можеш стрибати на батуті, скільки тобі заманеться, але якщо інша дитина теж хоче стрибати — у тебе є п'ять хвилин і потім ти маєш звільнити батут для неї».

Якщо поставити перед дитиною порізаний торт — вона обере найбільший шматок, бо в силу свого віку в першу чергу думає про себе. «Це нормально», – каже Генрі Редхед. Втім такі ситуації — це маячки, які допомагають зрозуміти де необхідно запровадити правило. А от буде діяти воно чи ні вирішують діти та дорослі разом: «Те, що діти беруть участь у створенні правил дає їм зрозуміти, що вони відповідають за своє життя».

Урок у молодшій школі альтернативної програми освіти

«Роль вчителя — подавати воду»

«Я поважаю тебе, а ти поважаєш мене», — це основа стосунків між учнем та вчителем у «Саммерхіллі». За словами Редхеда у такій атмосфері діти почуваються вільними і без страху досліджують та вивчають навколишній світ. «Та що приховувати? Дорослі в таких умовах теж усе вивчають», — сміється Генрі Редхед. 

Демократичний у третьому поколінні педагог раптом зізнається у найбільшій у світі повазі до вчителів, які працюють у традиційній системі освіти. Пояснює: «Це дуже складна робота. Від них постійно чогось очікують — школа, уряд, батьки. Ці вчителі мають чіткі вказівки як і що робити. Тобто увесь тиск, який тільки може бути, зосереджується на них. А насправді вчитель — це про пристрасть. Вчитель любить навчати, любить працювати з дітьми. І замість відчувати на собі постійний тиск він повинен виражати цю любов, бо це найсильніше знаряддя у викладанні». 

«Люди не звикли працювати за іншими правилами», — розповідає Наталія Черепухіна. Вона, крім школи для старшокласників, організувала ще й школу для вчителів. Там педагоги дізнаються як стати демократичним вчителем, «коли ти в свободі, коли дитина може запитати що завгодно, а ти можеш відповісти, що ти не знаєш і пошукати разом із нею відповідь».

Професіоналізм і знання — ось що, на думку Генрі Редхеда, викликає у дітей природну повагу до вчителів. Втім, атмосфера демократичної школи показує дитині, що вчитель — це не найвищий щабель прогресу дитини, а її помічник.

Редхед порівнює освітній процес з марафоном: «Роль дорослого і вчителя в освіті — це підтримка. Уявімо, що дитина біжить марафон — роль учителя подавати їй воду. Вчитель не біжить поруч з дитиною зі словами «ти робиш неправильно, ти повинен робити як я». Ми дозволяємо дитині бігти так швидко, як вона може, а самі повинні переконатися, що вона має змогу напитися води і на ногах у неї хороше взуття».

Якщо сприймати освіту як індивідуальний процес, стає зрозумілим, що кожна дитина має різні здібності та пізнає світ у своєму власному темпі. Вчитель «Саммерхіллу» однією з проблем державних шкіл називає створення моделі середньостатистичного учня: «Державна система змушує усіх дітей підтягуватися під цей ідеал. І виходить, що з’являються невдахи, які не можуть досягти середньостатистичного рівня, є також діти, які б перевершили його, але система освіти на це не розрахована». 

Слухати і чути потреби учнів, не примушувати, а намагатися допомогти — таким, на думку Редхеда, має бути демократичний учитель.

Батьки, «чому ви так думаєте?» 

Діти не повинні повторювати досвід своїх батьків хоча б тому, що світ дуже швидко змінюється. Не завжди пережите дорослими стане в нагоді для дитини. «Через 20 років життя буде зовсім іншим, і ми зараз не знаємо яким. 20 років тому ніхто й уявлення не мав, що таке iPhone чи Facebook», — наводить приклади Джеррі Мінц. На його думку, формула «я так робив, тому й ти так роби» більше не працює. 

«Кожна дитина розуміє, якою повинна бути її освіта — як і які саме знання вона хоче отримувати, — розповідає Мінц, — От тільки батьків такий підхід не влаштовує. Вони беруться за голову і кажуть «а як же ти отримаєш необхідні знання?». Причина такої реакції в тому, що вони мали інший досвід».

«Чому ви так думаєте?», — запитує Наталія Черепухіна батьків, які розпланували освіту своєї дитини мало не з пологового будинку і переконані, що, приміром, у п’ять років їхня дитина повинна вивчити англійську, а до десяти опанувати ще три мови. Черепухіна припускає, що такі батьки «не довіряють своїй дитині. Не вірять, що вона сама впорається у цьому світі та розбереться зі своїм життям. Думають, що краще знають, що їй потрібно. І це величезна проблема». 

Генрі Редхед радить батькам брати максимум від свого життя і дозволити дітям робити так само: «Ваша дитина йде своїм власним шляхом, а ви своїм. І ви обоє повинні цим насолоджуватися». 

«Найбільше, що можуть зробити батьки — це цікавитися світом і досліджувати його разом із дітьми», – додає Черепухіна.

Авторка: Христина Бельскіте
Поділитись: