«Тату, забери нас додому, коли завершиться війна». Що чекає українців за кордоном: історії тих, хто виїхав

Орієнтовно мільйон українців від початку війни виїхали за кордон. Це число щодня зростає. Люди шукають прихистку в Польщі, Угорщині, Словаччині, Румунії та Молдові. Переважно це жінки та діти, а також іноземці. Чоловікам призовного віку від 18 до 60 років заборонили виїжджати. Звісно, є й ті, хто ігнорує правила і пропонує прикордонникам хабарі, аби їх випустили за межі України. За весь період упіймали приблизно сотню таких порушників і відправили назад.

В умовах війни процедуру перетину значно спростили — виїхати можна без документів, паспортів та ковід-сертифікатів. Прикордонники без зайвих запитань ставлять штампи навіть у внутрішніх паспортах і заспокоюють, що тепер українці в безпечному місці. 

Шоста доба в дорозі. І це ще не кінець

«Такий гострий суп. Напевно, чорний перець з’їла», — Лариса Шпачинська разом із трьома дітьми обідає за столом у варшавському центрі для біженців, який облаштували в Палаці культури і науки. У дорозі сім’я вже шість днів, і це ще не кінець їхнього маршруту. Планують зупинитися в знайомих у Берліні. Доки чекають на потяг, прийшли у центр відпочити, зігрітися й поїсти.

24 лютого Лариса з чоловіком і трьома дітьми 8, 10 і 12 років похапцем закупила продукти, зібрали речі першої потреби й виїхали з рідного міста Олешки в Херсонській області. Опівдні там уже їздили російські танки, літали гелікоптери та лунали звуки пострілів. За словами жінки, все розвивалося дуже швидко.

«Ми прокинулися від сильного гуркоту. Подумали, що це навчання. Та коли російський десант почав висаджуватися на річці Конка, ми вже зрозуміли, що це — війна. Швидко зібрали речі, завантажили в машину й почали їхати. Вдома я навіть не вимкнула світло і документів дитини не взяла», — розповідає Лариса. Її мовлення повільне, погляд блукає.

Сьогодні Олешки і частина Херсонської області перебувають в окупації росії. Місцеві по декілька діб сидять у підвалах без їжі й бояться вийти на вулицю. Лариса розповідає: «Якщо місцеве населення виходить на міст, снайпери відкривають вогонь. Розстріляли “швидку”. “Градами” сипало добряче по місту. Багато домівок пошкодили», — жінка показує відео та фото сусідніх будинків, від яких нічого не залишилося. Її дім поки що цілий.

З Херсонської області до Львова (а це майже 900 кілометрів) сім’я Шпачинських добиралася три доби. У Жовтих Водах і Вінниці зупинялися для відпочинку та сну. У Львові чоловік Лариси провів її з дітьми на вокзал, посадив на електричку до Польщі, а сам пішов воювати.

До сім’ї по черзі підбігають волонтери у яскравих жилетах і приносять їжу.

До центрального інформаційного центру стоять черги. Людям, які виїхали, тут цілодобово допомагають з усім, що тільки може знадобитися в чужій країні: організація та легалізація статусу, допомога з документами, юридичні та психологічні консультації, пошук роботи й навчання. Але в пріоритеті — нагодувати, дати одяг і тимчасове житло. Усе це безкоштовно. Загалом таких центрів у Варшаві приблизно 20, вони розташовані у різних районах міста.

Без грошей та їжі

«Ось бутерброди. Може, вам ще щось потрібно?» — українською запитує волонтер у Лариси Шпачинської. «Дякую! Поки нічого не треба», — відповідає жінка.

Лариса дякує волонтерам і каже, що хоче тільки відпочити й поїсти. І продовжує розповідати свою історію.

«Електричка до Перемишля їхала дуже довго. Ми там спали: одна дитина на руках, двоє з обох боків. Це був кошмар. Я не могла перевернутися. Електричка була страшенно переповнена, у тамбурі спали немовлята. Люди їхали стоячи 15 годин замість двох». До розмови приєднується старший син і додає: «Три години сиділи, а решту часу стояли».

На початку війни ситуація на західних кордонах була критичною. Українці масово кинулися до кордону електричками та потягами, автобусами, машинами й пішим ходом. У перші дні доводилося стояти на кордоні добу в кілометрових чергах. Зараз ситуація покращилася — на більшості пропускних пунктів великих черг немає.

Багато українців покидають свої міста поспіхом: беруть із собою мінімум речей, запаси їжі закінчуються досить швидко, а гривні поміняти практично неможливо. Дехто їде до кордону, не маючи конкретного пункту призначення. Головне — добратися до безпечного місця.

Зараз увесь світ кинувся підтримувати українців. У сусідній Польщі люди пропонують у соціальних мережах своє житло, транспорт, роботу, гроші, закуповують підгузки та їжу. На кордонах облаштовані пункти для обігріву та столи з продуктами: супами, локшиною, бананами, печивом, пластівцями тощо. Також дають теплий одяг і покривала, щоб зігрітися.

Уже вдруге переселенці 

Прикордонники висловлюють співчуття і заспокоюють: «Тепер ви в безпеці». На кордоні з боку Польщі стоять черги з автомобілів та автобусів, які пропонують безплатно довезти в будь-яке місто. У більшості польських міст громадський транспорт для українців також безкоштовний. Поляки запевняють, що не залишать своїх сусідів у біді й допоможуть з усім, що потрібно.

У внутрішньому дворику Палацу культури і науки дві сестри — Таня і Варвара Ліхтіни — шукають речі найпершої потреби. Саме сюди поляки та небайдужі зносять одяг, взуття, іграшки для дітей, засоби гігієни та догляду. Уся гуманітарна допомога лежить у коробках і займає половину площі.

До 2015 року дівчата з батьками жили в Луганську. Коли почалися активні бойові дії, вони переїхали в Тернопіль.

«Ми пережили війни в Луганську. Коли звідти виїжджали, снаряд упав поблизу нашого будинку. От тільки трохи вдалося налагодити життя — і знову треба кудись тікати», — розповідає Таня Ліхтіна.

24 лютого, щойно почалася війна, вона взяла свою неповнолітню сестру Варвару і виїхала в Польщу. У цьому їх переконали батьки. Вони ж залишилися в Тернополі. Батько дівчат пішов у тероборону, а мама приймає у себе переселенців.

Уже декілька днів дівчата в Польщі. Спершу пожити до себе їх запросили поляки у селищі біля Перемишля, зараз Ліхтіни — у Варшаві.

«Полякам велика вдячність, бо на вокзалах багато їжі та одягу. Ми не встигли нічого взяти, тому це дуже допомагає. Зараз найбільша проблема в тому, що ми не можемо поміняти гривні, їх майже не беруть. Просто не хочуть міняти. На карті залишилося тільки 2000 гривень, але це дуже мало», — розповідає Таня. Дівчата планують виїхати до Греції, там живе їхня хрещена. Але спершу треба розв'язати фінансові питання.

Чекаємо кінця війни, щоб повернутися

Правила для українських переселенців у Європі та світі змінюються чи не щодня. У п’ятницю, 4 березня, Рада ЄС підтримала рішення ввести систему тимчасового захисту для українців, котрі рятуються від війни. Це дозволяє тимчасово проживати, легально працювати, орендувати житло, отримувати медичну допомогу, а також учитися. Наразі обговорюють термін в один рік.

Такий дозвіл дає українцям більше переваг, ніж статус біженця: людям не доведеться віддавати свої документи, і вони зможуть відразу шукати роботу.

Сестри Таня й Варвара Ліхтіни не планують залишатися за кордоном і охоче повернуться додому, щойно завершиться війна. Там їх чекають рідні, навчання, робота і собака.

Лариса Шпачинська також чекає кінця війни. І обов’язково повернеться в рідні Олешки. Каже, що діти дуже стресово все переживають: «Донька Оксана плаче, постійно просить набрати тата. Зв’язок на вокзалі був слабкий, і вона плакала. Коли додзвонилася, то сказала йому: “Тату, а коли війна закінчиться, ти нас забереш звідси? Я тебе люблю”».