«Те, що ми не слухаємо російську музику, не означає, що інші не слухають» — співачка Рамарі

Про джазову імпровізацію

Я народилась у музичній сім'ї, тобто у мене в сім'ї всі були музиканти. Тато, мама, брат татів — вони всі грали на інструментах. І тато сказав, що мусить бути продовження музичного роду, тому мене віддали до музичної школи. Пам'ятаю, що я прийшла на цей концерт, коли виступають усі, і ти обираєш собі інструмент, на якому хочеш грати. Я кажу, що хочу на бандуру. Тато каже: «Ні, підеш на скрипку». І все, я пішла на скрипку.

Я грала на скрипці 14 років. У музичній школі відучилася 8 років — грала на скрипці, фортепіано. Потім вступила до Львівського музичного коледжу — теж на скрипку та фортепіано, — де відучилася 4 роки. І зараз я вчуся в консерваторії у Львові, але на джазовому вокалі.

Джаз — це дуже вільний жанр у музиці. І дуже багато штук можна використовувати в різних напрямках. Не тільки в джазі, можна так сказати. Це знову ж таки та сама джазова гармонія, якої в мене не було, коли я вчилася на скрипці на класиці. У джазі дуже цікаві акорди з'являються, дуже цікаві ходи всякі, пасажі.

На вокалі є така штука як імпровізація. Коли ти імпровізуєш на інструменті, ти відходиш від мелодії, це просто порив, музичні фантазії. І колись вокалісти придумали так само джазову імпровізацію, ті, хто не вмів грати на різних інструментах. І це мені дуже сподобалось.

Мій тато був проти, що я переходила зі скрипки на вокал. Скрипка — це була на 50% татова мрія і на 50% — моя. Але за тих 14 років, поки я на ній грала, вона мені вже набридла. Думаю, що я просто перегоріла, найімовірніше, захотіла чогось нового.

Я подумала, що джазовий вокал — це теж дуже цікаво, тому що там теж є багато напрямків, як використати свій голос. Я зрозуміла, що голос мій можна ще більше розвинути, ніж скрипку. І я пішла на джазовий вокал. Власне, джазова імпровізація — це саме та штука, яка мене змусила на нього піти.

Про те, як велика війна вплинула на творчість

Я пам'ятаю, що на початку повномасштабного вторгнення я два тижні нічого не писала. Я думала про те, чи взагалі варто щось писати на цю тему, чи ні. Але потім я подумала: блін, а мені нічого іншого не пишеться зараз. Ти сідаєш хоч щось написати, і все одно «лізе» все те, що є. Але мені дуже не подобається, коли це написано напряму. Я думаю: було б цікаво якось це перенести завуальовано, так, як я це відчуваю душею, як воно в мені є. Так з’явилася пісня «Гості».

Є багато людей, які на початку робили багато пісень про війну. Зараз так само їх співають, але вже, в принципі, не дуже-то й пишуться пісні про війну. Це стихає. Але я думаю, що це й правильно, тому що війна закінчиться, і пісні залишаться — і ті, які були на початку, і ті, які були впродовж війни далі. І це буде означати те, що люди думали не тільки про війну, а й про щось інше. Що був здоровий баланс цього всього.

Про російську музику в Україні

Те, що ми не слухаємо російську музику, не означає, що інші не слухають. Я їхала недавно в трамваї у Львові й бачила, як дівчинка вмикала… Щось там російською було написано. І це біля мене є. Головна задача — не повернути це.

Зараз українські артисти перестають на концертах співати російською свої російськомовні пісні. Зараз вони придумують нові пісні українською мовою. Дуже хороший приклад — це виконавиця Лілу45. У неї були російськомовні пісні. Зараз дівчинка робить ледь не кожного тижня українськомовну пісню. Я вважаю — прекрасно. Наробляє новий репертуар українською мовою, який нічим не гірший від того, що був російською. Класні треки, все супер. Якщо в такому напрямку всі українські виконавці будуть іти, я думаю, що це витіснить ту аудиторію, яка досі слухає російські треки.

Я думаю, що аудиторія, яка досі слухає російське й дивиться російське, просто не розуміє масштабності проблеми всієї. Тобто проблема не в тому, що тільки одна людина послухає щось російське. Проблема в тому, що за однією людиною це не закріплюється, це закріплюється за дуже багатьма людьми. Воно ж наростає за переглядами, за прослуховуваннями. Це стає середовищем.

Про схуднення та кліп на пісню «Не дивись на мене»

Власне, у кліпі в кульмінації я розбиваю дзеркало, і це було із задумом, що я там узагалі будь-які свої комплекси розбиваю. Так, зараз я схудла, але моя вага не була проблемою. Проблема була, коли це вже на моє здоров'я впливало.

У мене була проблема: я їла дуже багато цукру й шкідливої їжі. Це впливало на мій стан здоров'я. У мене були постійні мігрені, постійні головні болі. Я не могла спати. І я така думаю: ну, треба щось робити, щоб оздоровитися. І коли ти вже дійдеш до цієї нормальної точки, коли відчуваєш: от, мені тут комфортно — це і є нормальне ставлення. Я себе не виснажую, я себе люблю, я займаюся спортом, тому що люблю своє тіло, тому що це мені подобається, це мені потрібно, щоб відчувати себе здоровою.

Але так само людина може себе відчувати комфортно й здорово в тій вазі, у якій я була. Знову ж таки, людина струнка чи повна — це просто ознака. Люди не мають це сприймати як комплімент, це просто характеристика твоєї зовнішності. Це те саме, що в тебе коричневе волосся, чи зелене — це ані добре, ні погано. Це просто твоє тіло. І якщо людина може комфортно почуватися в тій вазі, у якій була я, — взагалі без проблем, без питань. Мені не було комфортно.

Пісня «Не дивись на мене» була написана на якомусь етапі схуднення, коли вже нездорові якісь моменти проявлялися. Я її тоді написала й десь закинула. А потім, десь 2–3 місяці тому, я дуже багато натикалась в TikTok на відео людей, у яких розлад харчової поведінки. І я думаю: у мене це теж є, теж треба поділитися з людьми. І, власне, через це я ту пісню випустила.

Після цього мені написала в Instagram дівчинка, що вона слухала пісню в тамбурі поїзда й зрозуміла, що треба в психотерапію. І вона пішла. Це та реакція, на яку я розраховувала, тому що я хотіла тим кліпом донести, що це нездорово — виснажувати себе й доводити себе до якогось ідеалу.

Коли ти закриваєшся й говориш: «Не дивись на мене, не дивись на мене», ти хочеш закритися від цього світу, тому що тобі здається, що всі кращі за тебе, а ти якийсь не такий. І коли ти розбиваєш дзеркало, ти ніби розбиваєш свій комплекс, ти вже можеш і на себе дивитися, все окей.

Про відбір на «Євробачення»

Я розуміла, що я — взагалі не формат «Євробачення». Я пішла, тому що саме хотілося подати якийсь неформат «Євробачення» на «Євробачення».

А потім, коли мене відібрали, я так думаю: блін, клас, це цікава історія, можна щось спробувати. У мене є подруга Настя, вона вчиться в Києві. Вона записала демку, ми з нею робили разом. Я їй телефоную: «Альо, Насте, мене відібрали на “Євробачення”». Вона каже: «Прикинь, мене теж». Це людина, яка не має ні свого TikTok, ні медіа, нічого.

Що я думаю про це: мусили бути якісь люди з народу, власне, ким я і була. Щоб було бачення, що беремо всіх. І оце розуміння, що в принципі твоя пісня не розглядалася навіть на «Євробачення», вона розглядалася для якогось певного етапу — от і все. Я впевнена в тому, що далі би нічого не було. Сумнинку я зловила після цього. Але потім я така подумала: та й нормально.