Топ літературних новинок. Шість книжок, які варто купити на Форумі видавців

Тамара Горіха Зерня «Принцип втручання»

Мало кому в українській літературі вдавалося дебютувати так міцно, як Тамарі Горіха Зерня (псевдонім письменниці Тамари Дуди). Перший роман «Доця» увійшов, здається, відразу у всі мастріди року, та й продажі для України були просто захмарними. Дивовижно, що любов широких читацьких кіл поєдналася із прихильністю критиків та колег-авторів, що принесло Тамарі «Книгу року BBC» і право представляти Україну на Франкфуртському книжковому ярмарку. Та що там говорити, презентації «Доці» авторки-дебютантки модерувала Оксана Забужко — що це, як не входження у канон у прямому етері.

У випадку такого блискучого початку є спокуса з літератури негайно піти, голосно захряснувши двері, як свого часу зробила Марґарет Мітчелл. Однак Тамара Горіха Зерня ризикнула лишитися. А потім ризикнула вдруге, написавши наступний роман не про Ельфа, улюблену всіма героїню «Доці», а про математикиню Станіславу.

Авторка пояснила hromadske, що хоча «Принцип втручання» тематично і сюжетно не є продовженням «Доці», концептуально — це все ж друга серія: «Чого саме? Всього. Життя, війни, любові, ненависті, зради. Великої вистави, яка розгортається на наших з вами очах, і у сюжет якої ми активно втручаємося». Справді, маємо вже знайомі мотиви, насамперед сестринства і війни, яка лишається поруч, навіть якщо до лінії фронту кількасот кілометрів. Жінка, що воює, і жінка, що береже пам'ять, – дві головні персонажки Зерні. То про що ж цей текст? Про мир і війну, сусідів, готових тебе вбити, і погані українські дороги — тобто про теми без перебільшення вічні.

Головна героїня їде у провінційне містечко на весілля. Так, саме таке, як ви щойно уявили. На весіллі Станіславі доводиться поєднувати роль кухарки (не дуже вдало) та детективки (досить непогано). Міська раціональна людина у майже готичному замку поруч із райцентром десь на Черкащині — чим не початок горору. І справді, з кожною сторінкою читачеві буде все незатишніше. Знаєте, оці американські кінґівські містечка, де завжди відбувається найбільший треш? Те саме, тільки без мобільного зв’язку.

Що у підсумку? Герметичний простір, жвавий текст і впізнавані образи. І хоча книжка навряд сягне за продажами і популярністю рівня «Доці», своїх шанувальників, судячи з відгуків у соцмережах, письменниця не розчарувала.

Роман Малиновський «Солодке життя»

Роман Малиновський — засновник видавництва «Вавилонська бібліотека», одного з найцікавіших проєктів на українському ринку. Книжок у «Вавилонській бібліотеці», всупереч назві, небагато, але кожної з них варто було чекати: переклади Бориса Віана, Курта Воннеґута, Вільяма Ґолдінґа переживуть нас і з вами, хай філософи й закликають перекладати класику щопокоління наново. Та що вони там знають у своїй багатій на читачів Франції.

Цього року Малиновський нарешті дебютував як автор: чорно-зелене «Солодке життя» — таке ж естетично продумане, як видання «Вавилонської бібліотеки», однак вийшла книжка у Meridian Czernowitz. До речі, редактором був Юрій Андрухович — і це перший аргумент, чому збірку варто купити.

Про «Солодке життя» для hromadske розповів автор: «Це збірка-клепсидра: оповідання у ній віддзеркалюються ритмічно, сюжетно або настроєво: перше — в останньому, друге — в передостанньому і так далі. Лише серединне оповідання не має віддзеркалення (воно — горло клепсидри, крізь яку сиплеться оповідь). Така структура дозволяє складати цю збірку довільно: читати послідовно або ж парними оповіданнями, спочатку до кінця або від останнього оповідання до першого». Хоча «Солодке життя», безумовно, концептуальний цілісний текст, кожне окреме оповідання, обіцяє автор, подарує катарсис.

«Солодке життя» оповідає про насолоду буттям у моменті. Фелліні тут, звісно, не випадково: це дуже візуальна, кінематографічна, але й ностальгійна проза, написана ніби до появи робочих календарів та мобільних сповіщень. Герої оповідань не поспішають, дослухаються до себе, фіксують свої відчуття у миті, час у текстах то ущільнюється, то навпаки розтягується до майже нескінченного тривання.

І хоча це короткі оповіді – десь від станції метро Лісова до Хрещатика кожна, – навіть такої дистанції авторові вистачає, щоб розкрити характери. Хоча точніше було б сказати, що один характер: годі уникнути спокуси трактувати головних персонажів як іпостасі одного-єдиного героя-мандрівника. Маємо у хорошому сенсі егоцентричну прозу, в яку приємно зануритися і з якої приємно вийти, коли потяг зупиняється на станції.

Втім, якщо у вашому місті немає метро, це все одно працює.

Капка Кассабова «Кордон»

Сьогодні ми вважаємо кордони чимось сталим, непорушним, історично зумовленим. Доїхавши автомобілем до митниці, справді сподіваємося побачити на землі тонку червону лінію. І завжди переживаємо легке розчарування, що цієї лінії немає.

А що буває, коли абстракція накладається на конкретний історичний регіон, знає новозеландська репортерка болгарського походження Капка Кассабова. У «Кордоні» Кассабова пише про Тракію, область, де проходить кордон між Болгарією, Туреччиною та Грецією. Сусіди у Тракії одне одного тихо, але впевнено ненавидять, причому іноді це історії Монтеккі й Капулетті: причину сварки всі забули, але традиції належить дотримуватися. Ще складніше, коли причину добре пам’ятають: у різні часи тут болгари переслідували греків, християни переселяли мусульман, а потім всі мінялися ролями. Тож майже кожен мешканець Тракії кілька поколінь тому втратив дім, а значить і міфологізовану ідеальну батьківщину.

Перекладач «Кордону» Андрій Бондар, у коментарі для hromadske пояснив особливість цього тексту: «Кассабова пише насамперед про втрати, як глобальні, так і дуже особисті: втрата країни часто означає втрату ідентичності і рідного дому, втрату мови та оточення. Нащадки гостро відчувають гіркоту такої втрати навіть кілька поколінь потому». І це ще один аргумент для того, щоб читати цей репортаж українською. Якщо ми і знаємо про щось багато, то це про втрати.

Софі Оксанен «Собачий майданчик»

Десь поруч із запитанням, якими ми бачимо себе, завжди виринає запитання, якими постаємо в очах інших. Очуження себе – можливо, найкраще щеплення від ксенофобії, хай воно і болюче, як і належить щепленню. «Собачий майданчик» Софі Оксанен вийшов ще до Книжкового Арсеналу, але якщо ви його пропустили, варто читати.

У центрі оповіді дві жінки — Дар’я та Оленка. В активі обох – 90-ті, еміграція, безгрошів’я і пошук красивішого або бодай не такого голодного життя. Проте від минулого доведеться відмовитися, бо тепер героїні працюють в агентстві, що надає послуги сурогатного материнства багатим іноземцям. А майбутні донорки – це ж завжди діти квітучих полів, що зростали на овочах без ГМО, а не у Сніжному на Донеччині, де пахне вугіллям і дешевими цигарками. Дієва, хай вже й банальна паралель експлуатації ресурсів біднішої країни і тіл персонажок, що зростали у цій країні.

Майбутніх донорок знаходять біля собачих майданчиків, і це важлива деталь. На перший погляд, такі місця схожі на ігрові зони, однак насправді там ніхто не грається із породистими тваринами, натомість їх тренують чітко виконувати команди. Модельні агенції та агенції сурогатного материнства – саме такі ігрові майданчики, що лише обіцяють героїням розваги і свободу або бодай якийсь вихід із лімба трудової міграції. Яке ж місце посідає в тексті Україна? Це простір міфологізований, але не ідеалізований, описаний детально і уважно, але все ж із відчутної фізичної дистанції.

Оксанен пропонує читачеві вічну історію про те, що, втікаючи від минулого, повсякчас натраплятимеш на його артефакти. Про те, що, скидаючи вовчу шубу, муситимеш вдягти лисяче хутро, тобто змінити маску, але не зняти її. Про те, що фальшивий паспорт дозволяє знайти роботу, але точно не змінює твоєї ідентичності. У дзеркалі «Собачого майданчика» український читач впізнає себе, і це як дивитися у власне відбиття з похмілля: не дуже приємна правда, та погляд відвести несила.

Мирон Кордуба «Щоденник»

Критик Євгеній Стасіневич порадив читачам hromadske, ідучи на Форум видавців, зважати не лише на закордонних авторів:

«Точно не слід іти без "Щоденника" Мирона Кордуби, адже на інтелектуально-політичному ландшафті періоду змагань межі 20-х років бовваніли геть не лише Грушевський і Винниченко. Кордуба – історик, публіцист, політик, доктор філософії; тобто найсправжнісінький інтелектуал. Напаковано тут удосталь, сім сотень сторінок: про дипломатичні (і не тільки) битви за Галичину, залаштунковий світ революційних пертурбацій, стратегічні візії, тактичні компроміси, дискусії до крові, Таємний університет, несподівані партнерства. Це щільний текст, навіть в’язкий, але саме такий фактаж дозволяє відмовитися від спрощеної та вже тому некоректної візії українського минулого, що не було ані однонапрямним, ані чорно-білим».

Варто додати, що у наш час, коли державні інституції тільки формуються, а культурна дипломатія нарешті стає, власне, культурною, погляд інтелектуала Кордуби може дати безліч практично корисних інсайтів.

Ольга Токарчук «Останні історії»

Почесна гостя цього Форуму видавців — Ольга Токарчук. Тож купити свіжий переклад Токарчук і поповнити чи розпочати збирати власну колекцію східноєвропейських романів – обов’язок кожного бібліофіла. Тим паче, що поки це найближчий до нас Нобель – і тематично, і за історією стосунків лауреатки з Україною.

Проза Токарчук – інтелектуальна, але без снобізму, глибока, але при цьому тілесна й органічна. Польці дивовижним чином вдається, пишучи на позачасові теми, лишатися щемливо актуальною і відвертою, водночас уникаючи пафосної надривності, чим часто хибує проза про пам'ять та ідентичність. Її сюжети розростаються вусібіч, це біологічне, рослинне, письмо (цим, до речі, романи Токарчук нагадують прозу Тараса Прохаська). Героїні – так, це здебільшого саме героїні, – тікають від суєти і знаходять примирення із собою, переїжджаючи у невеликі селища чи на далекі острови. І це ще до того, як така стратегія виживання стала мейнстримом у часи карантину. Там, на віддалі від цивілізації, персонажки читають, дивляться на сузір’я, розмовляють зі старшими і гладять собак. І кожна ця дія така ж важлива, як народження дітей чи смерть близьких, – Токарчук принципово відмовляється ієрархізувати події, тож кожен чин тут – архетиповий та архіважливий.

Так і в «Останніх історіях»: головні героїні не вкорінюються у столицях чи регіональних центрах, а обирають натомість рух та постійні переміщення. Бабуся, дочка, онука – всім їм доведеться пережити зустріч зі смертю, ба більше, спостерігати цю смерть крупним планом, запам’ятовувати, аби потім свідчити, що ця людина чи тварина справді існувала. Географія «Останніх історій» найширша: від екзотичних островів до України. Теми пам’яті, родинних зв’язків, пошуку свого місця віддзеркалюються і переосмислюються щоразу на новому рівні, що дозволяє роману триматися купи. Лабіринт, закручена мушля, гвинтові сходи – ось чим є «Останні історії» Ольги Токарчук. А ще це просто дуже добре написана книжка.

Авторка: Богдана Романцова