Трагедія Грози

О дев'ятій годині ранку надзвичайники заходять у руїни кафе. Другого дня після ракетного удару шукають тих, кого не знайшли першого. Збоку розстеляють синю плахту й лопатами зносять туди знайдені посеред завалів шматки.

«А що сюди складаєте?» — запитую в одного з рятувальників.

«Рештки».

Через кілька годин посеред купи того, що важко описати, можна було розпізнати довгу кістку і кисть чиєїсь руки. Рештки чийогось життя.

За останніми даними, від російського ракетного удару в селі Гроза на Харківщині загинули 52 людини та ще 4 зникли безвісти, серед них — двоє дітей. Деякі тіла були настільки понівеченими, що їх було неможливо опізнати.

Знайдені за ці два дні рештки досліджуватимуть уже в лабораторіях. Наразі шість людей перебувають у важкому стані в лікарні.

Так поминальний обід загиблого українського військового в селі Гроза на Харківщині перетворився на масовий похорон.

Миттєвий удар

Жовто-блакитний стяг над могилою виділяє її з-поміж інших на невеличкому сільському кладовищі. Місцева жителька Ольга Донцова веде нас до неї.

Могила вчорашня, із досі свіжими жовтими й блакитними квітами та досі білим рушником, пов'язаним поверх хреста з табличкою: «Тут опочиває Козир Андрій. 21.12.1972 — 29.03.2022. Вічна память».

«Це Андрій чекає на родину, — Ольга хреститься, підходить до хреста, прикладається до нього і зривається у плач. — Андрюха, що ж це ти оце, любенький, їх забрав усіх, га? Ох, котик, ти котик».

Довго не витримує й одразу йде геть, витираючи очі носовою хустинкою.

«Усе село прийде сюди, все село, — говорить вона про тих, хто “прийде” сюди на вічний спокій. — Знаєте, що тут буде у день похорон? Боюся уявити».

Ольга знала родину Козирів із дитинства, дружила з Аліною — вдовою Андрія. Років зо п'ять тому родина виїхала до Польщі, де їх і застала звістка про повномасштабне вторгнення. Андрій та його син Денис повернулися до України, аби стати до лав Збройних сил. Аліна та донька Ліза залишилися працювати в Польщі.

Андрій Козир загинув майже відразу, як кажуть у селі, — у березні 2022 року. Гроза на той час була окупована, тому поховали Андрія на Дніпропетровщині, де він лежав у шпиталі. Тепер родина вирішила перепоховати Андрія в рідному селі.

Після похорону рідні та друзі загиблого військового пішли до поминального кафе. Як розповідають очевидці, ракета влучила майже відразу.

«Вони, мабуть, ще й не встигли за столи сісти», — говорить 73-річна Валентина, чий будинок розташований навпроти кафе.

Обгорілі до невпізнання

Ольга Донцова — сусідка Козирів. На ті злощасні поминки вона не пішла, бо того самого дня помер її брат — серце зупинилося, — тож вона організовувала його похорони. Тепер Ольга сидить на лавці біля будинку, чекає, поки привезуть тіло.

Із нею поруч дві старші жінки. Це рідні сестри однієї із жертв ракетного удару — Галини Чикало, яка теж жила по сусідству з Козирями. На всіх трьох — чорні пов'язки.

«Є хата через двір — там буде п'ять гробів відразу: бабуся, дідусь, їхня дочка, син, невістка — всі там. І свати їхні. Є сім'я Пантелеєвих — загинули мама й тато, бабуся й дідусь, лишилося четверо дітей», — розповідає Ольга.

Цієї ночі вона була з ними. Але що відповісти на їхні запитання — не знала.

Жінки уточнюють одна в одної списки загиблих. Переповідають, про кого відомо напевне.

«Дядько Андрія загинув, двоє дітей і онучатко — отой хлопчик Ваня, вісім років», — каже Любов Савченко, одна із сестер.

Жінки розповідають, що на поминках були ті, «на кому держалося село».

«Загинули всі найкращі», — говорить Ольга.

Ніну — дружину Дениса Козиря, із якою вони побралися нещодавно, — описують як активістку й організаторку. Ігоря, двоюрідного брата Андрія, — як волонтера, який допомагав військовим: «возив сітки, на передову їздив, запчастини діставав хлопцям». І сам Андрій запам'ятався тутешнім як активний та жвавий.

«Хороший хлопець. У мене папка покойний любив любуватися його працею. Він оце каже: “Мати за ним не встигала картоплю копати. Як тільки посадили картоплю, він за косу — побіг траву косити, (далі — ред.) теляті воду”», — пригадує Любов Савченко.

У неї, окрім рідної сестри, під час ракетного удару загинули ще п'ять двоюрідних братів і сестер. Галину вона опізнала. Момент опізнання зафіксували на світлині, яку поширював президент. Згорьована жінка сидить біля шести тіл загиблих.

Але опізнала не всіх. Двоюрідних сестру і брата досі не знайшла.

«Там не можна було знайти. Галя наша лежала, вона схожа на себе, а туди як зайшла, вони такі обгорівші, там не можна було (опізнати — ред.)», — пригадує Любов.

Пожиттєвий траур

Сестри у сльозах ховаються в будинку загиблої Галини, а ми лишаємося з Ольгою на вулиці сидіти на лавці. Вона все чекає на тіло брата.

На велосипеді під'їжджає незнайомий дідусь і запитує, чи не знає вона про те, чи були його знайомі на поминках, і називає прізвище.

«Клава, може, й не ходила, а дядя Вася повинен був іти, бо то ж родичі», — припускає Ольга.

«Вона родичка Козирям, — уточнює дідусь. — Це мої однокласники. Я живу у посьолку, а тут у мене загинув брат двоюрідний і племінниця. Глушко Олександр Андрійович і Свєта».

«Дядя Саша помер і Свєта Глущиха була?» — перепитує в нього шокована Ольга.

«Загинули вони».

«Ой, Боже», — зітхає Ольга.

«Якщо Вася ходив, то, значить, він загинув. Вона не ходила, так?» — з надією перепитує дідусь.

В Ольги для нього немає точної відповіді. Її там не було. Дідусь від'їжджає, а Ольга закурює цигарку. Посеред завислої тиші я запитую, як село житиме далі після цього.

«У пожиттєвому траурі. У пожиттєвому траурі», — повторює Ольга.