Три інсульти, кома, клінічна смерть та важка ампутація — історія війни 22-річного захисника

Георгій Раскалєй зазнав тяжкого поранення під Бахмутом, втратив руку, впав у кому, пережив клінічну смерть і три крововиливи у мозок. Лікарі давали небагато шансів на відновлення. Навіть прогнозували втрату зору на все життя. І все це у 22 роки.

Хлопець впав у важку депресію, почав задумуватися про самогубство, але завдяки підтримці позбувся гнітючих думок і майже повністю відновився. Про шлях до світла — у матеріалі hromadske.

«Ми мали вгризатися в ту землю»

Мешканець Ірпеня Георгій Раскалєй підписав контракт із ЗСУ за два роки до повномасштабного вторгнення. Тоді йому було лише 19.

Велика війна застала хлопця на бойовому посту на Донецькому напрямку. Вдома в Ірпені на нього чекали мати, сестра та двоє неповнолітніх братів.

«До великої війни ми сиділи в окопах і за сім місяців ні разу не вистрілили з “градів”. А 24 лютого стою я на посту — ми охороняли склад із боєприпасами, — підбігає товариш і каже: “Збирайся, розрахунки машин зараз виїжджають”.

Я розумів, що нам треба стояти, вгризатися в ту землю зубами й триматися, бо за нами Київ, за нами наші рідні», — пригадує Георгій.

Перші реальні сутички з окупантами були важкими та запеклими. Ворог ставав дедалі більш підготовленим.

«Спочатку ми навіть сміялися з їхніх артилеристів. Але пройшло трохи часу, і вони почали дуже стріляти. Одного разу три дні поспіль обстрілювали наші позиції у Серебрянському лісі. Якби ми собі таке дозволили, у нас би, напевно, дуже швидко закінчився довгостроковий запас снарядів», — каже чоловік.

Виживати в такому пеклі вдавалося завдяки військовим умінням та особистій стійкості.

«Закопуєшся в бліндаж і починаєш молитися. Спочатку трохи боїшся. Ну як трохи… коли б’є 120-мм міномет, то воно по нервах дає. При цьому треба хоч трохи спостерігати за противником, бо вони люблять бити з артилерії, а в той самий момент підходити групою з ящиком гранат і щільно закидувати наші позиції», — пояснив захисник.

«Взяв гранату й готувався себе підірвати»

У травні минулого року на позиціях біля Бахмута Георгій зазнав важкого поранення.

«Йшов штурм. Я підбіг до кулемета й став працювати. Почали закінчуватися патрони, і я побіг у бліндаж по нові. У цей момент прилетіла міна. І все. 

Добре, що я ще був з автоматом. Якби без нього, уже був би мертвий: автомат висів збоку і багато уламків, які летіли в тіло, потрапили у зброю», — пригадує він.

Десятки уламків посікли праву руку. Під завалами в бліндажі захисник почав втрачати кров. Але побратими не розгубилися: відкопали Георгія, надали першу допомогу. Коли витягували, почався танковий обстріл.

«Коли б’є танк, це найстрашніше: спочатку по тобі прилітає, а тоді вже ти чуєш вихід снаряда з танка. І ти взагалі не розумієш, що відбувається. По тобі весь час прилітає, і нічого тут не вдієш: він стоїть за 3-5 кілометрів і розбиває позиції, а зі свого піхотного озброєння ти можеш лише броню пошкрябати», — пояснює Раскалєй.

Він усвідомлював, що поранення серйозне, тому взяв гранату й сказав побратимам його залишити, але друзі не слухали.

«Я зараз встромлю комусь в око голку, а ти швидко втечеш»

Через вибух міни Георгій пережив три інсульти й чотири контузії. Його доправили в Дніпро в лікарню імені Мечникова. Там настала клінічна смерть і кома. Щоб стабілізувати стан і врятувати життя бійця, лікарі вирішили ампутувати руку.

Чоловік отямився вже в лікарні в Києві. Спершу не вірив, що все скінчилося.

«Я не пам’ятав, як мене виносили. Останнє, що я пам'ятав, це бій: я стою біля кулемета, працюю з нього… і все. Розплющив очі, і перша думка: я що, заснув під час бою? 

Потім почав аналізувати ситуацію: автомата немає, хлопців поряд немає, я десь лежу, місце незнайоме, із правою рукою щось незрозуміле (я її відчуваю, але поворухнути не можу), а ліва — прив’язана до ліжка. Та ще й медсестри в палаті сидять і розмовляють російською. Одразу думка: я в полоні!» — розповідає Георгій.

Тоді він почав вибиратися з «полону».

«Я непомітно відв’язав руку, вийняв крапельниці з вен, відгриз зубами одну голку, щоб у мене була хоч якась зброя. Встав із ліжка, зробив два кроки й упав. 

Прибіг лікар, почав знову ставити крапельниці й запитав, яка в мене військова частина. Це я лише зараз розумію, що так він перевіряв, наскільки відновилися функції мого мозку, а тоді я йому сказав, що краще одразу застрельте мене», — каже захисник.

Чоловік не повірив, що він у безпеці, навіть коли в палату прийшла мати.

«Я сказав мамі, що план дій такий: “Я зараз встромлю комусь в око ту голку, і, поки буде кіпіш, ти швидко втечеш. Йди на захід, вийдеш до наших”», — пригадує Георгій.

Та мати й лікарі, які почали розмовляти українською, все ж переконали військового, що боятися вже нічого.

Мати зробила виняток

Хоча безпосередня загроза була позаду, війна за здоров’я для захисника тільки починалася. Георгій зізнається, що осягнути нову реальність, у якій доведеться жити без руки, було вкрай непросто.

«Я дуже шкодував, що [перебував] на другому поверсі лікарні: якби був на сьомому, можна було б вийти у вікно. У мене все життя було заточене під дві руки: я грав на піаніно й гітарі, працював масажистом, навіть фехтуванням займався», — пояснює хлопець.

Та підтримка матері, яка щодня була біля лікарняного ліжка сина, повернула Георгію бажання жити.

«Вона — психологиня, а у психологів є правило не працювати з рідними. Та вона зробила виняток і почала працювати зі мною, бо іншого виходу просто не було», — розказує військовий.

Щодня вони разом виконували нейровправи, вчили вірші й робили все, щоб мозок Георгія відновився після трьох крововиливів.

«Спочатку я вчився просто сидіти. 20 секунд сидів, а потім втрачав свідомість. Лікарі казали, що я можу втратити зір, і щоб цього не сталося, треба було розвивати мозок. Та мати мені цього не сказала, вона просто мотивувала мене робити ці вправи», — каже Георгій.

Вже через місяць такої реабілітації чоловік почав потроху ходити. А із часом — і бігати. Його почали готувати до біонічного протезування, аж раптом доля вирішила ще раз випробувати Георгія на стійкість.

«Щоб поставити біоніку, треба, щоб електричні сигнали від мозку надходили до м’язів. Сигнали в мене були, але не подавалися. Ми з лікарем зробили заміри сигналів: один із десяти. Ну все, приїхали», — пригадує захисник.

Військовий почав завзято тренувати ослаблені м’язи, хоч лікарі не давали ніяких гарантій, що біонічний протез узагалі приживеться. Та минуло два тижні, і показники Георгія, як він сам каже, «полетіли в космос».

Вже близько місяця чоловік вчиться вправлятися з біонічною рукою.

«Я не можу сказати, що вже звик до неї, але хоча б якимось чужорідним тілом її не відчуваю», — запевняє захисник.

Він повернувся до свого хобі — бальних танців, якими займався в мирному житті.

«До війська я вже не повернуся, бо буду там більше заважати, аніж приносити користь. У мене три інсульти. Один приліт поруч — і буде четвертий. Тому планую працювати в реабілітаційному центрі в Києві, щоб допомагати пораненим хлопцям», — ділиться Георгій.

Українці з інвалідністю можуть отримати безоплатну допомогувід організації EnableMe Ukraine.

Автор: Артур Гор