Три веселі літери: 7 років абсурду під назвою «ЛНР»

Рівно сім років тому, 27 квітня 2014 року люди, які захопили будівлю обласного управління Служби безпеки України, проголосили створення «Луганської народної республіки». За сім років ця «протодержава без виходу до моря» (визначення англійської Вікіпедії) подарувала світові чимало абсурду.

«ЛНР», у тебе Конституція списана! Сідай, два!

«Конституції» «ЛНР» і «ДНР» майже ідентичні. Ба більше: близько половини тексту обох «Основних законів» були списані з «Конституції Республіки Крим», ухваленої після його анексії Росією.

Задля ілюстрування того, як вони писались і як змінювались, наводимо статтю 4.1 (на момент ухвалення цих «документів» вона була абсолютно однакова у трьох «Конституціях»: «Республіки Крим», «ДНР» і «ЛНР»):

«Социальная политика направлена на создание условий, обеспечивающих достойную жизнь и свободное развитие человека, народное благосостояние, доступность основных материальных и духовных благ».

Перша половина цієї статті була списана з Конституції Росії (ст. 7), а друга — з Конституції Чувашії (теж ст. 7). Пізніше в «Конституції ЛНР» зʼявилось одне додаткове слово — «моральных [благ]», хоча у жодній з поправок до «Конституції» про доповнення цієї статті не йшлося.

Втім, були й відмінності. Скажімо, законодавчий орган «ЛНР» називався «Верховным Советом», а «ДНР» — «Народным Советом». Щоправда, згодом обидва «органи влади» синхронізувались і стали називатися «народними».

Сіамські близнюки, але не зовсім

«ЛНР» і «ДНР» небезпідставно сприймаються в Україні як сіамські близнюки. Однак вони мають суттєві відмінності. Особливо яскраво це проявляється під час епідемії коронавірусу.

Зараз між «республіками» відсутнє будь-яке сполучення, тож потрапити з Донецька до Луганська можна хіба що через Росію. Але якщо «ДНР» максимально ускладнила рух людей через лінію розмежування до України, то «ЛНР» лише дещо його обмежила. Так, минулого тижня рух через лінію розмежування на Луганщині був у 30 (!) разів інтенсивнішим, ніж на Донеччині.

Тристороння контактна група: як полічити до трьох

Тристоронню контактну групу з мирного врегулювання ситуації на сході України (ТКГ) у Росії та «Л/ДНР» називають просто «контактною». У такий спосіб Росію намагаються представити посередником, а бойовиків наділити статусом сторони переговорів. Формулювання «Тристороння контактна група» їх такого статусу позбавляє автоматично, адже три сторони — це ОБСЄ як посередник, а також Україна з Росією як сторони конфлікту.

Так чи інакше, у всіх робочих групах ТКГ бойовики мають своїх представників, і висловлюються справді переважно вони, а не Росія. А найбільш колоритні учасники ТКГ — представники бойовиків «ЛНР».

Скажімо, Родіон Мірошник нині представляє «республіку» у політичній підгрупі. До 2014-го він очолював Луганську обласну телерадіокомпанію. На відміну від інших представників бойовиків у ТКГ, Мірошник не займає у «ЛНР» жодних посад і позиціонує себе як політолог.

Інші ж двоє «перемовників» (Владислав Дейнего і Ольга Кобцева) у серпні 2019-го відвідали підконтрольну Україні територію у Станиці Луганській. Там вони сперечалися з головою Станично-Луганської райдержадміністрації Юрієм Золкіним щодо того, де проходить лінія розмежування, а ще відштовхнули від себе оператора Пʼятого каналу.

Два путчі та дві смерті колишніх лідерів за 7 років

Перші два офіційні ватажки «ЛНР»: Валерій Болотов і Ігор Плотницький — покинули свої посади внаслідок заколоту. Валерія Болотова усунув тодішній «міністр оборони ЛНР» Ігор Плотницький, а пізніше самого Плотницького скинув «міністр держбезпеки» Леонід Пасічник, влаштувавши переворот. Проте обидва рази відставки Болотова і Плотницького офіційно пояснювали станом здоровʼя — згідно з найкращими радянськими традиціями.

46-річний Болотов помер від серцевого нападу у 2017-му у Москві. Його дружина підозрювала, що Болотова отруїли. 56-річний Ігор Плотницький чи то втік до Росії, чи то його туди примусово вивезли. Його подальшу долю ніхто точно не знає. Однак деякі бойовики стверджували, що Плотницького запроторили за ґрати за розтрату російських грошей.

Втім, найпершому голові «ЛНР» не пощастило ще більше. Геннадія Ципкалова у 2014-му оголосили в. о. «голови ЛНР». На цій посаді він пробув п’ять днів, потім чотири місяці називався «премʼєр-міністром ЛНР». А у 2016-му його затримали та запроторили за ґрати через — ви не повірите! — спробу державного перевороту. І за кілька днів Ципкалова знайшли повішеним у власній камері.

Із пʼятикутною зіркою в серці

«ЛНР» і «ДНР» створюють собі різні візуальні образи.

Проросійські бойовики в Донецьку намагаються максимально наблизитись до РФ: паспорти, прапори та герби «ДНР» і Росії майже однакові. Навіть гімн «ДНР», по суті, є варіацією на тему російського. Порівняйте, скажімо, перші рядки приспіву: «Славься, Отечество наше свободное» у гімні Росії та «Славься, Республика наша народная!» у гімні «ДНР».

А от «ЛНР» активно апелює до радянської естетики. Її герб нагадує герб радянської республіки (втім, деякі елементи можна трактувати не за законами геральдики, а за «поняттями» кримінального світу). Гімн же починається словами «Над тобою победы знамёна», що є відсилкою до перемоги Радянського Союзу в Другій світовій, що була і є одним зі стовпів ідеології «російського світу».

Окрім того, більшість офіційних сайтів «органів влади ЛНР» — на домені .su, який ще в 1990 році виділили для Радянського Союзу. Зазвичай домени для країн, які припинили існування, також закриваються (так було, наприклад, із доменом Югославії .yu), проте домен СРСР використовується й донині.

«Нові росіяни»

«ЛНР» та «ДНР», поступово перетворюються на Росію. Москва визнає свідоцтва про народження, атестати, дипломи й навіть паспорти, видані у «республіках». Але ще серйозніше те, що Росія активно роздає мешканцям «Л/ДНР» власні паспорти.

Так, російські паспорти отримали 205 тисяч мешканців «ЛНР», а паспорти власне «республіки» — понад 600 тисяч. Швидше за все, це більш як половина мешканців окупованої частини Луганщини (тамтешні «органи статистики» повідомляють про 1,4 мільйона мешканців, однак реальна чисельність населення значно менша).

Як стверджує заступник голови комітету Державної думи Росії Віктор Водолацький, серед мешканців «ЛНР» і «ДНР» 538 тисяч людей уже є громадянами Росії, а до кінця року ця цифра сягне одного мільйона.

Як наслідок, «нові росіяни» стають не лише невибагливою до умов праці та розміру зарплати робочою силою, а ще й неперебірливими виборцями. Так, завдяки поправці до Конституції Росії (яка обнулила всі чотири президентські терміни Володимира Путіна) виборці з «ЛНР» голосували на відведених для них дільницях у чотирьох містах Ростовської області, куди людей спеціально підвозили.

Регулярно виникає й ідея відкриття виборчих дільниць у самих «республіках».

За кого вболівати у матчі збірної «ЛНР» і Сьомої російської військової бази?

Це правда: на тимчасово окупованій території існує футбол, і він навіть більш професійний за дворовий. Принаймні, Українська асоціація футболу спершу вирахувала (а згодом дискваліфікувала) 26 українських футболістів через їхню участь у збірних «ЛНР» і «ДНР».

Існують в «Л/ДНР» і свої футбольні чемпіонати, і навіть міжнародні змагання, у яких беруть участь тамтешні клуби.

Останнє з таких — «Ліга братніх народів», що проходила в грудні 2020-го у Сухумі (самопроголошена республіка Абхазія). У турнірі взяли участь три команди з Абхазії, «Восток-уголь» із «ЛНР» та команда «Патріот», яка складалася з солдатів і офіцерів 7-ї російської військової бази, яка базується у Абхазії (вони зрештою посіли на турнірі останнє, пʼяте місце).

«Восток-уголь» став переможцем цих змагань. Команда, зокрема, перемогла російських військових із рахунком 2:7.

А за кого б уболівали в цьому матчі ви?