Центральна Європа: 7 трендів, які впливають на Україну

Куди сьогодні рухаються наші сусіди – Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина? До чого призводить повернення правих консерваторів до влади? Якими є наслідки та уроки цих тенденцій для України? – Пробуємо проаналізувати останні тенденції.

1. Суміш ідеологій. Суміш ідеологій – це тенденція сьогоднішньої Центральної Європи. Колишні комуністи стають на захист «традицій»; колишні соціал-демократи копіюють стиль Путіна; колишні ліберали захищаються колючим дротом проти мігрантів.

У цій тенденції поляки, чехи чи угорці не є унікальними: вони повторюють загальний світовий тренд. З одного боку, жорсткі відмінності між «правими» та «лівими» стираються, і крайні праві та крайні ліві часто знаходять точки дотику.

З іншого боку, нові гібриди стають непримиренними: що менше відмінностей, то більше ненависті.

Ми живемо в часи «незвичної пластичності» ідеологій – говорить у розмові з Громадським ТБ Александр Астров, професор Центральноєвропейського університету (Будапешт). Політики «не відчувають себе обмеженими звичними рамками», а тому часто займають опортуністичні позиції, думаючи тільки про електорат і популярність.

Для України це тривожний сигнал. Наш політичний ландшафт і досі не сформувався, у нас майже немає ясних ідеологічних партій. А коли партії не створюються навколо ідей, вони створюються навколо грошей. Проблема в тому, що в сучасному світі ідеологічним партіям складно стає скрізь, не тільки у нас.

2. «Йоббік» як жанр. «Йоббік» став особливим явищем для Центральної Європи. Ультраправа партія Угорщини (її назва перекладається як «правіший», «правильніший» або «кращий»), вона стала поштовхом, який зрушив політику Центральної Європи в бік консервативної закритості.

Під його тиском партія «Фідес», колись лібертаріанська антикомуністична партія молоді, стала перебирати риторику правих та консерваторів.

Лідер «Фідеса», Віктор Орбан, прем'єр Угорщини від 2010 року, почав у своїй країні проводити зміни, які шокували «чемну Європу». Він збільшив контроль держави за медіа, націоналізував деякі банки та зайняв непримиренну позицію щодо мігрантів. Так Орбан позначив можливості нової політики в Центральній Європі: політики націоналістичної опозиції «брюссельському» мейнстриму.

За Орбаном швидко підтягнулися інші. Сьогодні в усіх чотирьох «Вишеградських» країнах першорядні ролі виконують євроскептики. Євроінтеграції Брюсселя вони протиставляють або націоналізм, або загравання з Кремлем.

Окрім Орбана – це Роберт Фіцо, прем'єр Словаччини, Мілош Земан, президент Чехії, і нові лідери Польщі — президент Анджей Дуда і прем'єрка Беата Шидло. Кидати виклик Брюсселю тепер модно: в Центральну Європу прийшло нове політичне покоління, яке протиставляє себе романтичному та ліберальному поколінню 1990-х.

Реванш правих у Центральній Європі має для України подвійне значення. З одного боку, є ризик більших симпатій «вишеградських» народів до «сильної руки», — а її найпомітнішим символом в нинішній Європі є Путін. З іншого, — праві сьогодні виступають проти міграції, зокрема і проти міграції з України. З третього, — вони активно дискредитують ідею Європи, яка сьогодні так чи інак скеровує розвиток України.

3. Сильна рука, слабкі ніжки. 2015 року в Польщі змінилася влада: замість ліберальної «Громадянської платформи» правити країною фактично одноособово почала партія «Право та справедливість». Вона має сьогодні і президента (Анджей Дуда), і прем'єра (Беата Шидло). Це партія братів Качинських; після того, як Лех Качинський загинув в авіакатастрофі під Смоленськом, головним «ляльководом» партії став його брат, Ярослав Качинський. Сьогодні він не займає посад, але де-факто керує політикою партії.

Те, що Орбан робив довго і поступово, нова польська влада вирішила зробити швидко і радикально. «П'ятирічка за три роки», — так характеризує дії партії «Право і справедливість« (PiS) українська дослідниця Надія Коваль.

Тактика PiS подібна до тактики Орбана: більший контроль над судами, більший контроль над іноземним капіталом, більший контроль над медіа. І навіть більший контроль за громадянами. Новий закон про особові дані дає право спецслужбам (якщо суд дав дозвіл) стежити за інтернет-користувачами.

Але усі ці дії мають обмежений простір для маневру. Центром тяжіння для цих країн продовжують бути Брюссель, Париж і Берлін. Дії вишеградських правих сьогодні – це радше тактика дрібного фолу. Тому коли лунають проросійські заяви від Земана, Фіцо та Орбана, чи антиєвропейські рухи Беати Шидло, треба пам'ятати – це маленькі постріли в ситуації, коли бунт залишається малоймовірним.

Поки що центральноєвропейські країни не можуть чи не бажають відкрито йти проти європейського центру. Тому серйозною загрозою для України вони не стають. Але все може змінитися, якщо праві прийдуть до влади в якійсь із великих країн «старої Європи» – наприклад, у  Франції.

4. Євроромантизм більше не в моді. Найвідоміший жест: нова польська прем'єрка Беата Шидло наказала прибрати прапор Євросоюзу з зали прес-конференцій. Попередня польська влада прагнула «більше Європи» в Польщі; нинішня ж хоче вплив «Європи» зменшити.

Іронія в тому, що лідером Євросоюзу, президентом Європейської Ради (найвпливовішої інституції ЄС), є колишній польський прем'єр Дональд Туск. І між цими «двома Польщами» мало порозуміння: Туск не привітав нинішнього президента Польщі Анджея Дуду з його обранням, а Дуда не запросив Туска на інавгурацію.

У Чехії після правління Вацлава Гавела (символу проєвропейьких мирних революцій кінця 1980-х), ще в 1990-х прийшов євроскептик Вацлав Клаус, а після нього – Мілош Земан (формально він за ЄС, але насправді – симпатизує Росії та антимігрантським силам). «Цей дует лунає дуже голосно», — говорить у розмові з Громадським ТБ Оксана Пеленська, журналістка «Радіо Свобода« у Празі. Клаус, наприклад, продовжує говорити, що вступ Чехії в ЄС був помилкою.

«Колективний Орбан» Вишеградської четвірки час від часу продовжує свою тактику «дрібного фолу» проти Берліна та Брюсселя, наприклад у питанні мігрантів. Коли Єврокомісія прагне розподілити біженців між усіма країнами ЄС, Угорщина встановлює колючий дріт на кордоні з Сербією та Хорватією. Так, за її словами, вона «захищає Шенгенський простір».

Ще один геополітичний нюанс: якщо люди на кшталт Орбана і Фіцо шукають символічну альтернативу Брюсселю в Москві, то польська «Право та справедливість» радше – у Вашингтоні. Польські консерватори більше «атлантисти», ніж «європеїсти». Новий міністр оборони навіть поставив під сумнів контракт з європейським Airbus щодо продажу полякам гелікоптерів. Уряд хоче натомість гелікоптери Sikorsky, відомої американської компанії. Іронія долі: «інший» Сікорський, колишній ліберальний міністр закордонних справ, є об'єктом відвертої нелюбові консерваторів.

Утім, євроскептицизм Центральної Європи трохи інший, ніж євроскептицизм західних європейців. Надія Коваль у розмові з Громадським ТБ порівнює його з ґоллізмом: вишеградські євроскептики «бачать Європу, як Європу націй», тобто Європу суверенних держав, яких об'єднує спільний простір, але які не стають федерацією. Наприклад, на відміну від західноєвропейських євроскептиків, вони люблять Шенген.

Водночас було би помилкою вважати, що в Центральній Європі євроскептики остаточно перемогли. В кожній з цих країн є свої противаги. В Чехії президенту Земану протистоїть значно більш проєвропейський прем'єр Богуслав Соботка, який підтримує санкції ЄС щодо Кремля. У Словаччині прем'єр Фіцо балансується ліберальнішим президентом Андреєм Кіскою (колишній бізнесмен та філантроп, який виграв у Фіцо президентські вибори в 2014 році). У Польщі підіймається спротив «Праву та справедливості»: громадський рух KOD (Комітет з оборони демократії) уже зібрав десятки мітингів по всій Польщі, і на Фейсбуку швидко здобув понад 100 тисяч послідовників. В Угорщині чимало людей взяли участь у волонтерському русі, який допомагав біженцям із Сирії.

Європейська демократія продовжує бути тими рамками, в яких рухаються центральноєвропейські країни. Часом вона приводить до влади євроскептиків, але дає умови для ліберальної опозиції.
Для нас ці процеси є важливим уроком. Ми звикли вважати Центральну Європу своєрідною моделлю для себе. У них вийшли ті реформи, які ми так довго намагаємося здійснити. В дечому ці країни продовжують залишатися прикладом.

Але політика рухається хвилями, і сьогодні на місце євроромантизму приходить євроскептицизм. І поширюється він там, де люди швидко забувають, до яких жахіть швидко може йти суспільство, яке забуває про цінність свободи.

Можливо, Україна сьогодні відіграє для Європи ту саму роль, яку 25 років тому колись для неї відігравала Польща чи Угорщина.

5. Економіка: вже значно краще. Забудьте про кризу 2008-го. Зараз економіка Центральної Європи повзе вгору. Німеччина почувається добре, а з нею і Чехія, Польща, Угорщина та Словаччина. 
Під час кризи, у 2008-му, Польща була єдиною країною ЄС без падіння економіки. І це був її великий успіх. Сьогодні вона теж тримається добре (річне зростання ВВП – 3,5%). Чехія має найбільше зростання в ЄС (4,3%), у словаків та угорців – біля 3%.

Добрі цифри – заслуга передусім європейського контексту, тобто доброї інтеграції в спільний ринок ЄС. ВВП Польщі з 2004-го року виріс удвічі (!), експорт Чехії за десять років виріс втричі (!), передусім до Німеччини. Словаччина є найбільшою країною-виробником автомобілів на душу населення в світі: країна у 5 мільйонів людей виробляє 1 мільйон машин на рік. Це передусім європейські та азійські марки (Volkswagen, Renault, Peugeot, Kia motors); останній приклад — Jaguar Land Rover будуватиме в Словаччині завод, перший в Європі поза межами Британії.

Але тут намацуємо парадокс. Статистику «на хліб не намастиш» – це найпростіший меседж популістів, що на тлі економічних успіхів стали приходити до влади. У Польщі економічні успіхи були однією з ключових заслуг ліберальної «Громадянської платформи». Але попри них, вона драматично програла вибори.

Для нас економічна міцність Центральної Європи є плюсом. Бо наші сусіди – це можливий ринок для наших товарів, можливе джерело інвестицій. Тут є куди рухатися.

6. Путін ворог, Путін друг. Що відрізняє угорських правих від польських правих – це ставлення до Путіна. Качинський у Польщі його ненавидить, Орбан в Угорщині його імітує. У 2014-му Орбан і Качинський розсварилися навколо теми російської агресії в Україні, Качинський навіть відмовився з Орбаном зустрічатися. Бо коли поляки зайняли жорстку позицію щодо Росії, Орбан критикував санкції ЄС і підписував з росіянами угоду про співпрацю в атомній енергетиці. Щоправда, криза біженців Орбана та Качинського примирила: вони знову стали по один бік барикад.

Є ще одна відмінність Польщі від інших країн-сусідів: вона менше залежить від російського газу. Основа її енергетики – вугілля; газ складає лише 12%. І тут теж лінія напруги з Брюсселем: вугілля забруднює атмосферу, а Єврокомісія прагне вести ЄС до чистішої енергетики.

Ну і не забуваймо, що консервативні поляки пам'ятають про Смоленськ. PiS хоче підняти цю історію і вимагає відновлення розслідування.

Пропутінські симпатії в деяких колах Чехії чи Угорщини (обидві країни мали в своїх столицях радянські танки) можуть навчити нас простим речам: насильство швидко забувається, і жертва може знову полюбити катівника. І вже залежить від народу, чи має достатньо сил, щоб цьому протистояти.

7. Солідарність в один бік. Криза біженців з Близького Сходу стала чи не першим епізодом відкритого «повстання» центральноєвропейських країн проти політики старих членів ЄС, передусім Німеччини. Раптом Варшава, Прага та Будапешт забули про загальноєвропейську солідарність і відмовилися приймати в себе біженців на рівних з іншими країнами ЄС.

Найсумніше в історії вишеградської «фортеці» проти мігрантів – це амнезія. Всі чотири країни і досі продовжують отримувати величезні гроші з бюджету ЄС (одна тільки Польща отримує близько 15 мільярдів євро на рік з бюджету ЄС). Ці гроші також, а не лише реформи, створили історію їхнього успіху. І якщо щось і захищає їх, як і країни Балтії, від російської агресії – то це передусім парасолька солідарності з боку ЄС і НАТО.

Але в певний момент певні люди в цих країнах подумали, що солідарність має працювати тільки в один бік. І що отримувати гроші з бюджету ЄС – це добре, а розподіляти рівномірно біженців – це погано. Що отримувати допомогу від Німеччини – це добре, а допомогти самій Німеччині – це погано.

Вся ця історія сильно вдарила по іміджу Центральної Європи в ЄС. Буквально за півроку вона втратила колишній імідж авангарду цінностей і боротьби з авторитаризмом.

В чому урок для нас? В тому, що засліплені фантазіями про «міцну фортецю», і «захист своїх» забувають одну просту річ: у світі цінують передусім тих, хто здатен допомагати іншим. А не тих, хто тільки просить по допомогу.

/ Володимир Єрмоленко